25 березня 2016 року

Лідерство є одним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства. Активність лідерів у різних сферах життя – це діяльність енергійних, цілеспрямованих, відповідальних і амбіційних чоловіків і жінок. Лідерство як соціальний інститут виконує ряд важливих для суспільства і людей функцій. До них можна віднести ідеологічну, ціннісну, програмуючу, інноваційну, координаційно-регулюючу, мобілізуючу, контролюючу та інші функції, які в сукупності є механізмами соціального управління. Іншими словами, інститут лідерства у всіх сферах життя відіграє системотворчу роль у процесі суспільного розвитку, забезпечує його ефективність.

Політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які впливають на суспільні події і процеси. Політичне лідерство – це тип політичної взаємодії, один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи, виконуючи роль лідера, об’єднує і спрямовує дії всієї групи, яка, відповідно, приймає й підтримує його в організації спільної діяльності, досягненні суспільно значущих цілей.

Провідними характеристиками політичного лидера політологи вважать такі:

• наявність власної політичної програми або новаторської стратегії і тактики, які він розробив сам і які висуваються від його імені;

• уміння висловлювати, відстоювати погляди й інтереси тієї або іншої соціальної групи;

• певні риси характеру, які виявляються під час реалізації програми та об’єднання своїх прибічників (воля, наполегливість, гнучкість, інтуїція, рішучість, компетентність та інше);

• популярність, вміння переконувати, завойовувати прибічників і впливати на людей; комунікабельність; ораторські здібності;

• імідж керівника, котрий діє згідно з нормами моралі, прийнятими у суспільстві, групі;

• відповідний рівень політичної культури;

• наявність команди помічників і виконавців, уміння організовувати дії своїх прибічників;

• здатність досягти певного рівня підтримки з боку широких народних мас, громадських та профспілкових організацій, а також офіційних структур влади;

• здатність виступати від імені суспільства або тієї групи, інтереси якої він представляє. Перевага суспільного над особистим.

Необхідно відзначити, що становлення й розвиток соціального інституту лідерства історично нерозривно пов’язувалося із чоловічим, маскулінним началом. Політичний пантеон, як, втім, і економічний, представлений в основному чоловіками, він добре захищений за допомогою концентрації різних форм соціальної влади, ідеологічно підкріплений системою певних міфів і стереотипів. Інститут жіночого політичного лідерства в історії виявив себе фрагментарно, хоч іноді й досить яскраво, а подекуди і трагічно. Історично сформований поділ праці визначив переважно чоловічий характер лідерства ще й тому, що концентрація влади вимагала прояву таких особливых якостей, як фізична сила, агресивність, раціональність, воля, а також креативність мислення. Влада жінок обмежувалася родовим, сімейним життям, що передбачало культивування таких їхніх якостей, як материнський альтруїзм (вміння жертвувати собою), емоційність, інтуїція, м’якість і доброта. Політична система суспільства – це сукупність таких політичних організацій, як держава (що є, по суті мегаорганізацією, однією з найважливіших соціальних підсистем, специфічним соціальним інститутом, що сам виконує інституціоналізуючу функцію в суспільстві), політичні партії, суспільнополітичні організації й об’єднання. Всі, без винятку, політичні організації й інститути виникають, розвиваються й функціонують завдяки інтегруючій і спрямовуючій ролі лідерів. Відзначимо, що соціальний прогрес безпосередньо пов’язаний з рівнем професіоналізму, відповідальністю й талантами тих представників суспільства, які концентрують владні повноваження, приймають управлінські і, насамперед, політичного рівня рішення. Недостатній рівень компетентності, безвідповідальність, дефіцит стратегічного мислення політичних лідерів і діячів детермінують низький рівень соціальної ефективності всіх інститутів суспільства, гальмують його розвиток.

Процес становлення соціальної, правової держави, розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язані з активізацією жіночого руху й посиленням ролі жінок у сфері соціального управління. Інститут жіночого політичного лідерства передбачає обіймання жінками вищих керівних посад у політичних організаціях.

Одним з реальних механізмів, за допомогою якого можливо досягти рівності жінок та чоловіків, є принцип паритетної демократії, тобто гарантії рівного статусу на всіх рівнях прийняття рішень і у всіх владних структурах за допомогою квот. Проте, загальновизнаної думки з приводу розмірів таких квот та відповідності їх настановам демократичного суспільства досі не існує. В світовій практиці існують досить вдалі приклади паритетності, зокрема – в скандинавських країнах представництво обох статей на всіх рівнях влади визначає співвідношення не менше 40%, але не більше 60%. Нині ще досить важко визначити, яка із світових моделей паритетної демократії більше підходить Україні, проте немає жодних сумнівів, що збільшення участі жінок у сфері прийняття державно важливих рішень сприятиме гармонізації державного управління, зокрема, забезпечить поворот до соціальної політики.

Якщо серед загальної кількості державних службовців, як керівників, так і спеціалістів, домінують жінки (відповідно 52, 5% і 81%), то із просуванням по службі їх питома вага стрімко зменшується, досягаючи лише 8, 3% у першій посадовій категорії керівників. Таким чином, розподіл жінок за рівнями державного управління в Україні можна охарактеризувати як «піраміду» участі жінок с сфері прийняття рішень. Оскільки загальний освітній рівень жінок, що працюють в сфері державного управління, навіть перевищує освітній рівень чоловіків, вони мають необхідну професійну кваліфікацію і ті самі кар’єрні прагнення, необхідність пом’якшення ґендерного розриву в представництві жінок не викликає сумніву.

Хоча частка працюючих жінок, що мають вищу освіту, значно перевищує відповідний показник для чоловіків, в більшості галузей жінки посідають нижчі посади, зайняті виконанням малокваліфікованої роботи з обмеженими можливостями професійного зростання і, внаслідок цього, отримують нижчу заробіну плату.

Ігнорування проблеми ґендерного розриву  у рівні заробітної плати в подальшому може призвести до загострення «фемінізації» бідності, оскільки вже нині жінки нашої країни стикаються з більшим ризиком опинитися за межою бідності. Найменш захищеними при цьому виявляються одинокі жінки пенсійного віку та матері-одиночки.

21 березня 2016 року

Шлюбний договір - це цивільний правочин, що базується на домовленості наречених або подружжя відносно встановлення майнових прав та обов'язків подружжя на період існування та припинення шлюбу.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені лише майнові права, а також можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

Шлюбний договір не може:

- зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СКУ;

- ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище;

- включати положення про передачу у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке піддягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується та починає діяти:

- з моменту нотаріального посвідчення, якщо договір укладений між подружжям;

- з дня реєстрації шлюбу, якщо договір укладений між нареченими.

У шлюбному договорі може бути встановлений загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків.

Змістом шлюбного договору може бути:

1) визначення майна, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї;

2) правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу чи набутого під час шлюбу;

3) домовленість про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.

4) використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

5) порядок користування житловим приміщенням одним із подружжя, якщо це приміщення належить другому з подружжя, а також про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї;

6) про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Він може бути змінений за згодою подружжя. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси неповнолітніх та непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний або визнаним недійсним за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, у разі неможливості його виконання.

Зразок шлюбного договору.

Місто Черкаси, другого квітня дві тисячі сьомого року.

Ми, Іваненко Володимир Іванович, який мешкає в м. Черкаси, по вул. Ватутіна, 4, та Сидорчук Світлана Петрівна, яка мешкає в м. Черкаси по вул. Благовісній, 10, кв. 2, у присутності свідків Головача Івана Сидоровича, який мешкає у м. Черкаси по вул. Б.Хмельницького, 20, та Іляшенко Ірини Іванівни, яка мешкає у м. Черкаси по вул. Хрещатик, 53, маючи намір зареєструвати шлюб і врегулювати майнові права і обов'язки подружжя, уклали цей договір про нижчевикладене:

1. Із майна, яке буде нажите нами під час шлюбу, _його частки належатиме мені, Сидорчук Світлані Петрівні, а _____частка - мені, Іваненко Володимиру Івановичу.

Це право зберігається за нами і в разі, коли один із нас буде зайнятий веденням домашнього господарства чи доглядом за дітьми.

2. Належний мені, Сидорчук Світлані Петрівні, на підставі технічного паспорта Ме № 123456, виданого МРЕВ ДАІ м. Черкаси 10 червня 1999 р. автомобіль моделі ЗАЗ-968М, двигун № 456789, шасі № 985632, кузов № 456789, державний номерний знак А 4569 МА, зареєстрований у МРЕВ ДАІ м. Черкаси 10 червня 1999 р., після укладення шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану переходить у нашу з чоловіком, Іваненко Володимиром Івановичем, спільну сумісну власність і підлягає перереєстрації на його (чоловіка) ім7я.

Музичні інструменти (піаніно, арфа, саксофон), які придбані мною, Іваненко Володимиром Івановичем, до укладення шлюбу, а також ті, які я набуду під час шлюбу, належатимуть нам з дружиною, Сидорчук Світланою Петрівною, на праві спільної сумісної власності.

3. До нашого спільного майна належатиме і майно, отримане в дар кожним з нас у період перебування в зареєстрованому шлюбі, а також придбані нами за цей час коштовності та предмети розкоші.

4. Інше майно, яке належало кожному з нас до вступу в шлюб, а також одержане нами під час шлюбу в порядку успадкування, є власністю кожного з нас.

5. Я, Іваненко Володимир Іванович, зобов'язуюсь разом зі своєю дружиною, Сидорчук Світланою Петрівною, утримувати її непрацездатну сестру, Палоку Оксану Петрівну, надати їй можливість проживання разом з нами, виділивши їй окрему кімнату, а також видавати щомісячно грошові у сумі в розмірі 200 грн.

У зв'язку з цим у разі можливого розподілу майна, яке буде набуте під час шлюбу, розмір частки Сидорчук Світлані Петрівни зменшується відповідно на суму, що буде витрачена на утримання її сестри.

6. Я, Сидорчук Світлана Петрівна, зобов'язуюсь ощадно ставитися до сімейного бюджету, здійснювати облік витрат на покупки вартістю понад 200 грн., про що ставити до відома свого чоловіка.

Придбання речей на суму понад 1000 грн. здійснюється за спільною попередньою домовленістю подружжя.

7. У разі втрати одним із подружжя працездатності інший зобов'язується надавати йому матеріальну допомогу в розмірі не менше чотирьох мінімальних заробітних плат щомісячно.

8. Ми взаємно не будемо перешкоджати одне одному здійснювати вільний вибір віросповідання.

9. Обов'язковою умовою при укладенні шлюбу є обрання прізвища чоловіка як спільного прізвища подружжя.

10. Я, Іваненко Володимир Іванович, зобов'язуюсь забезпечити проживання своєї сім'ї в окремій квартирі, окремо від батьків дружини чи моїх батьків протягом перших трьох років подружнього життя.

11. Невиконання нами хоч однієї з викладених умов договору чи прийнятих на себе зобов'язань може бути підставою для розірвання шлюбу.

12. Витрати з укладення цього договору сторони несуть порівну.

13. Шлюбний договір набуває чинності з моменту реєстрації шлюбу.

14. Цей шлюбний договір складено в трьох примірниках, що мають однакову юридичну силу, один з яких зберігається у справах державної нотаріальної контори

(приватного нотаріуса), а два інші видаються кожному із подружжя.

Підписи: 1. Іваненко В.І. 2. Сидорчук С.П

Свідки: 1. Головач І. С. 2. Ляшенко І.І.

Посвідчувальний напис

18 березня 2016 року

Насильство в сім’ї є однією з найбільш розповсюджених форм порушення прав людини. У більшості випадків протиправні дії проти когось із членів родини супроводжуються актами агресії, приниження та жорстокої поведінки. Подібні дії з боку насильника приводять до негативного фізичного, психічного та соціального стану здоров’я постраждалої особи чи кількох осіб, членів цієї родини. Як правило, найбільше страждають від сімейного насильства жінки та діти.

         Насильством в сім’ї, відповідно до статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», визнаються «будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю».

      Таким чином, можна виділити наступні обов’язкові ознаки насильства в сім’ї:

-    особами, що страждають від сімейного насильства, можуть бути тільки члени сім’ї (у відповідності до п. 2 ст. 3 Сімейного Кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, тобто цей Закон не поширюється на сусідів, осіб, що зустрічаються, але не перебувають у шлюбі тощо);

-  діяння насильника повинне бути протиправним (тобто суперечити нормам чинного законодавства);

-    діяння призвело або могло призвести до порушення прав члена сім’ї як людини та громадянина;

-     вина насильника повинна виявлятися у формі умислу, а не необережності.

         За спрямованістю дій Закон виділяє чотири види насильства: фізичне, сексуальне, психологічне та економічне, розкриваючи зміст кожного із зазначених видів насильства:

-  фізичне насильство в сім'ї – умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності;

-  сексуальне насильство в сім'ї – протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканість іншого члена сім'ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім'ї;

-   психологічне насильство в сім'ї – насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю;

-  економічне насильство в сім'ї – умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я.

         Відповідно до ст. 4 Закону України від 15 листопада 2001 року№ 2789-III «Про попередження насильства в сім’ї» із змінами від 25 вересня 2009 року № 599 - VI підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї є:

-   заява про допомогу жертви насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї;

-   висловлене жертвою насильства в сім'ї або членом сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто;

-   отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї.

        Заява та повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення приймаються за місцем проживання постраждалого органами та установами, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї. В пунктах 1 та 2 частини першої статті 3 цього Закону передбачено, що здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї в межах наданих їм повноважень покладається на:

-   спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї;

- відповідні підрозділи органів внутрішніх справ;

-  органи опіки і піклування;

-  спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства, а саме:

- кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім'ї або існує реальна загроза його вчинення (далі - кризові центри);

-  центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї.

        Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 року № 616 «Про затвердження Порядку розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім'ї або реальну його загрозу» із змінами від 19 вересня 2007 року № 1134: «Прийняття, облік і розгляд заяв здійснюється за місцем проживання постраждалого від насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства.

      Відмова у прийнятті та розгляді заяви не допускається.

      Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, у межах компетенції, можуть сприяти здійсненню заходів з попередження насильства в сім’ї.

       Міліція та прокуратура існують за кошти бюджету, тобто на кошти, сплачені, як податки. Тому вони повинні захищати Вас, це їх обов’язок за Законами України «Про міліцію» та «Про прокуратуру», згідно з якими вони не можуть відмовити Вам у допомозі, якщо Ви вимагаєте від них дій, що належать до їхньої компетенції.

Ви можете використати наступні можливості повідомлення про проблему:

1.Безпосередньо звернутися до правоохоронного органу з усною заявою.

2.Звернутися до правоохоронного органу з письмовою заявою.

Яким саме способом скористатися – це Ваш вибір.

Наслідки в будь-якому з них однакові. Але зверніть увагу:

якщо Ви не впевнені в ретельності державних правоохоронців чи вже маєте певний досвід, коли Ваше звернення не було розглянуто, краще подати письмову заяву (поштою чи безпосередньо).

Термінове звернення до міліції на жаль, життя не завжди дає можливість продумати всі свої кроки. Тому, якщо Ви опинилися в ситуації насильства і Вам загрожує небезпека, можете зателефонувати до міліції з вимогою захисту і повідомити про те, що відбувається.

Після звернення, на Вашу вимогу, представники міліції повинні виїхати додому, де мають з’ясувати обставини, а за умови необхідності – припинити насильство. У випадку ознак злочину або адміністративного правопорушення – затримати насильника. І обов’язково повідомити Вас про Ваші права та обов’язки. За умови необхідності - дати направлення на медичне обстеження чи викликати швидку допомогу.

Всі дії правоохоронці фіксують відповідними документами, наприклад, протоколом огляду місця події, прийняття усної заяви, пояснення.

·                  Представники міліції не можуть відмовити Вам у захисті від насильства, мотивуючи свої дії тим, що це Ваша сімейна справа. Такі дії є порушенням і можуть бути оскаржені Вами у зверненні до керівника правоохоронців, що відмовили Вам у захисті.

·                     Направлення на медичне обстеження надається тільки після прийняття заяви про нанесення тілесних пошкоджень. Пропозиція здійснити платну експертизу, тобто звичайний медичний огляд, після прийняття заяви, є порушенням.

·                   Ви можете повідомити про скоєне над Вами насильство опосередковано – через лікаря, якщо Ви звертаєтесь до медичного закладу (швидка допомога, травмпункт) зі скаргою на тілесні пошкодження. Якщо лікар з’ясує, що Ви отримали такі пошкодження від іншої людини, а невнаслідок нещасного випадку, це повинно бути зафіксовано в спеціальному журналі. Після цього інформація обов’язково передається до відділу міліції. Таке повідомлення є підставою для прийняття рішення щодо відкриття кримінальної справи. 

Залишайся людиною
Проект Європейського Союзу «Права жінок та дітей в Україні – комунікаційний компонент»

Види насильства в сім’ї

тел.: (044) 278-33-76
тел.: (044) 288-27-26, 
тел./факс: (044) 235-69-82
e-mail: info@cwrights.com.ua
01001, Київ,
Хрещатик, 29, оф. 48

Київський центр роботи з жінкамим. Київ, 
вул. Мельникова, 20
телефони довіри:
тел.: (044) 219-44-48
тел.: (044) 213-30-38
e-mail: goncharuk@womans-center.kiev.ua

Нацiональна гaряча лiнiя по запобіганню насильства

тел.: 0 800 500 335 - бесплатно
со стационарных телефонов Украины

тел.: 386 - бесплатно 
для абонентов МТС, life:) и Киевстар
(понедельник — cуббота: 9:00–20:00
воскресенье: 10:00–18:00)

Юридические консультации:
понедельник, среда, пятница, суббота: 9:00–12:30
вторник, четверг: 16:00–20:00

Скажімо НІ домашньому насильству
Cоцiальна програма AVON

e-mail: info@la-strada.org.ua
03113, Киев, а/я 26, 
Международный женский правозащитный центр «Ла Страда — Украина»

Київський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молодітел.: (044) 458-27-67
тел.: (044) 456-47-04
e-mail: ssm@ssm.kiev.ua
e-mail: kmcssm@ukr.net
03057, г. Киев, 
ул. Довженко, 2

Київський обласний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді

тел.: (044) 246-47-96
тел.: (044) 246-47-97
тел./факс: (044) 235-84-35
e-mail: kocsssdm@ukr.net
01032, г. Киев, 
ул. Коминтерна, 16, к. 8, 2-й этаж

ОЖЕС
Кіровоградська обласна інформаційна служба з актуальних питань жіноцтвател: (0522) 36-10-33
тел./факс: (0522) 22-65-79 
e-mail: omh@library.kr.ua
e-mail: ozis@library.kr.ua
25006, м. Кіровоград,
вул. К. Маркса, 24

Закарпатський обласний центр соціально-психологічної допомогител: (0312) 63-80-97
zocspd@gmail.com
88008, м. Ужгород, 
вул. Благоєва, 10 „Б”

Головне управління у справах сім’ї, молоді та спорту

тел: (044) 278-37-82
тел: (044) 483-35-61
тел./факс: (044) 279-17-06
тел./факс: (044) 483-35-85
e-mail: info@sms.gov.ua
вул. Хрещатик, 12
вул. Дегтярівська, 31-А

Тут Вам допоможуть
(установи, які надають соціальну допомогу жертвам насильства в сім’ї)

Український фонд
Благополуччя дітей

тел: (044) 537-20-16
тел./факс: (044) 537-20-16
e-mail: staff@ccf.kiev.ua
02140, м. Київ,
вул. Б. Гмирі, буд. 1-Б/6, кв. 2

14 березня 2016 року

Статтею 17 Закону України «Про державну реєстрацію реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» передбачено документи, що подаються заявником для державної реєстрації юридичної особи 1. Для державної реєстрації створення юридичної особи (у тому числі в результаті виділу, злиття, перетворення, поділу), крім створення центрального органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, подаються такі документи: 1) заява про державну реєстрацію створення юридичної особи. У заяві про державну реєстрацію створення юридичної особи, утвореної в результаті поділу, додатково зазначаються відомості про відокремлені підрозділи в частині їх належності до юридичної особи - правонаступника; 2) заява про обрання юридичною особою спрощеної системи оподаткування та/або реєстраційна заява про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість, та/або заява про включення до Реєстру неприбуткових установ та організацій за формами, затвердженими відповідно до законодавства, - за бажанням заявника; 3) документ, що підтверджує створення громадського формування, відповідність статуту юридичної особи, на підставі якого діє громадське формування, - у разі державної реєстрації громадського формування, що є самостійним структурним підрозділом у складі іншої юридичної особи; 4) відомості про керівні органи громадського формування (ім’я, дата народження керівника, членів інших керівних органів, реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності), посада, контактний номер телефону та інші засоби зв’язку), відомості про особу (осіб), яка має право представляти громадське формування для здійснення реєстраційних дій (ім’я, дата народження, контактний номер телефону та інші засоби зв’язку); 5) установчий документ юридичної особи - у разі створення юридичної особи на підставі власного установчого документа; 6) реєстр громадян, які брали участь в установчому з’їзді (конференції, зборах), - у разі державної реєстрації створення громадських об’єднань, політичної партії; 7) програма політичної партії - у разі державної реєстрації створення політичної партії; 8) список підписів громадян України за формою, встановленою Міністерством юстиції України, - у разі державної реєстрації створення політичної партії; 9) документ про сплату адміністративного збору - у випадках, передбачених статтею 36цього Закону; 10) документ, що підтверджує реєстрацію іноземної особи у країні її місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського, судового реєстру тощо), - у разі створення юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа; 11) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) передавального акта - у разі створення юридичної особи в результаті перетворення, злиття або виділу; 12) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) розподільчого балансу - у разі створення юридичної особи в результаті поділу; 13) документи для державної реєстрації змін про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, визначені частиною четвертою цієї статті, - у разі створення юридичної особи в результаті виділу; 14) документи для державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття та поділу - у разі створення юридичної особи в результаті злиття та поділу; 15) список учасників з’їзду, конференції, установчих або загальних зборів членів профспілки. 2. Для державної реєстрації створення юридичної особи - державного органу подається заява про державну реєстрацію створення юридичної особи. Для державної реєстрації створення, припинення юридичної особи - місцевої ради, виконавчого комітету місцевої ради, а також змін до відомостей про неї подається заява про державну реєстрацію створення, припинення юридичної особи, внесення змін до відомостей про неї. Для державної реєстрації створення, припинення юридичної особи - виконавчого органу місцевої ради (крім виконавчого комітету), а також змін до відомостей про неї подається заява про державну реєстрацію створення, припинення юридичної особи, внесення змін до відомостей про неї, а також акт місцевої ради про створення, припинення виконавчого органу, акт сільського, селищного, міського голови про призначення керівника такого органу. Державна реєстрація при реорганізації органів місцевого самоврядування як юридичних осіб після добровільного об’єднання територіальних громад здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про добровільне об’єднання територіальних громад". 3. Для державної реєстрації включення відомостей про юридичну особу, зареєстровану до 1 липня 2004 року, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі, подається заява про державну реєстрацію включення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру. 4. Для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у тому числі змін до установчих документів юридичної особи, подаються такі документи: 1) заява про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі;

10 березня 2016 року

ПОРЯДОК державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, який затверджений наказом Міністерства юстиції України від 09.02.2016 де визначає процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» (далі – Закон) державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи (далі – державна реєстрація), права та обов’язки суб’єктів у сфері державної реєстрації. 1. У цьому Порядку терміни вживаються у таких значеннях: заява про державну реєстрацію – документ установленого Міністерством юстиції України зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань (далі – Єдиний державний реєстр); фронт-офіс – центр надання адміністративних послуг, утворений відповідно до Закону України «Про адміністративні послуги», акредитований суб’єкт, що здійснює повноваження виключно в частині забезпечення прийняття та видачі документів під час державної реєстрації; уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації – державний реєстратор юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань (далі – державний реєстратор), посадова особа чи особа, яка перебуває у трудових відносинах із суб’єктом державної реєстрації, що відповідно до законодавства отримала ідентифікатор доступу до Єдиного державного реєстру виключно для цілей прийняття та повернення документів для державної реєстрації, а у випадку державної реєстрації громадських формувань, символіки громадських формувань у випадках, передбачених законами, – посадова особа Міністерства юстиції України та його територіальних органів в межах повноважень, визначених Законом. Інші терміни у цьому Порядку вживаються у значеннях, наведених у Законі та Законах України «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронний цифровий підпис». 2. Державна реєстрація проводиться державною мовою. 3. Державна реєстрація проводиться у строки, встановлені Законом. 4. Державна реєстрація проводиться будь-яким суб’єктом державної реєстрації в межах повноважень, визначених Законом, незалежно від місцезнаходження юридичної особи (крім громадських формувань) або місця проживання фізичної особи – підприємця. Державна реєстрація громадських формувань, символіки громадських формувань у випадках, передбачених законами, проводиться Міністерством юстиції України та його територіальними органами в межах повноважень, визначених Законом. Державна реєстрація громадських формувань територіальними органами Міністерства юстиції України проводиться за місцезнаходженням громадського формування. 5. Державна реєстрація проводиться на підставі: документів, що подаються заявником для державної реєстрації; судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі або заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій, а також надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»; рішень, прийнятих за результатами оскарження в адміністративному порядку відповідно до статті 34 Закону; шляхом внесення державним реєстратором відомостей до Єдиного державного реєстру виключно на підставі та відповідно до Закону. 6. Результати надання адміністративних послуг з державної реєстрації, рішення державного реєстратора, прийняті у випадках, передбачених законодавством, за допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру розміщуються на порталі електронних сервісів юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи (далі – портал електронних сервісів), для доступу до них заявника шляхом їх пошуку за кодом доступу з метою перегляду, копіювання та друку. 7. Датою отримання заявником відомостей про результати надання адміністративних послуг з державної реєстрації, рішень державного реєстратора вважається дата розміщення таких відомостей, рішень на порталі електронних сервісів. Заява та документи для державної реєстрації можуть подаватися у паперовій або електронній формі, крім випадків, передбачених законами. У паперовій формі заява та документи подаються особисто заявником або поштовим відправленням. Заява про державну реєстрацію підписується заявником. У разі подання заяви для державної реєстрації поштовим відправленням справжність підпису заявника повинна бути нотаріально засвідчена. У електронній формі заява та документи подаються заявником на порталі електронних сервісів. 2 1. Документи, що подаються для державної реєстрації, повинні відповідати вимогам, установленим Законом. Зміни до установчого документа юридичної особи, положення, регламенту, списку суддів постійно діючого третейського суду, статуту (положення) громадського формування, що не має статусу юридичної особи, оформляються шляхом викладення його в новій редакції. Для державної реєстрації символіки подається зображення символіки у вигляді графічного файла у форматі .jpg (.gif, .tif), вписане у квадрат розміром 8 х 8 см, та опис символіки (у паперовій та електронній формах). Опис символіки повинен містити інформацію про кольори, масштаби та пропорції елементів символіки та відповідати його зображенню. Зображення символіки повинно містити повне або скорочене найменування громадського формування. За бажанням заявника уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації, нотаріус за допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру формують та роздруковують заяву про державну реєстрацію, на якій заявник проставляє власний підпис за умови відсутності зауважень до відомостей, зазначених у ній. Моментом прийняття заяви та документів вважається дата і час реєстрації заяви у Єдиному державному реєстрі. 2. Під час прийняття заяви та документів для державної реєстрації, що подаються особисто заявником, уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації, нотаріус встановлює особу заявника, що здійснюється за документом, що посвідчує таку особу. Документом, що посвідчує особу є паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, паспортний документ іноземця, посвідчення особи без громадянства, посвідка на постійне або тимчасове проживання. У разі подання документів представником додатково подається примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) документа, що засвідчує його повноваження. 3. Під час прийняття заяви та документів для державної реєстрації уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації, нотаріус інформують заявника про те, що персональні дані заявника чи інших осіб, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації, використовуються відповідно до закону та виключно для цілей ведення Єдиного державного реєстру, у тому числі розміщення у випадках, передбачених законодавством, на порталі електронних сервісів. 4. З поданих для державної реєстрації документів уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації, нотаріус виготовляють електронні копії таких документів шляхом їх сканування, які долучаються до заяви, зареєстрованої у Єдиному державному реєстрі. За відповідність електронних копій документів для державної реєстрації оригіналам таких документів у паперовій формі відповідає особа, яка виготовила електронні копії документів. 5. Державний реєстратор у строки, визначені законом, здійснює перевірку зареєстрованих в Єдиному державному реєстрі документів на наявність підстав для зупинення їх розгляду та в разі їх наявності вносить до Єдиного державного реєстру виключний перелік таких підстав, передбачених законом. За допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру формується повідомлення про зупинення розгляду документів із зазначенням строку, виключного переліку підстав для його зупинення, рішення суб’єкта державної реєстрації про зупинення розгляду документів, що за допомогою програмних засобів ведення Єдиного державного реєстру розміщується на порталі електронних сервісів у день такого зупинення та надсилається заявнику на адресу його електронної пошти.

1 березня 2016 року

На сьогоднішній день реформа процедури реєстрації прав на нерухоме майно є найактуальнішою темою в нотаріальній спільноті. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – це спеціальний інститут, який покликаний здійснювати державне регулювання приватноправових відносин у сфері обігу нерухомого майна. Саме державна реєстрація покликана забезпечити охорону та захист прав та законних інтересів власників, користувачів нерухомого майна шляхом створення додаткових гарантій для них.

З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон), які полягають у тому, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Метою прийнятих змін є спрощення процедури державної реєстрації речових прав, набутих за правочинами та виданими нотаріусами свідоцтвами про право на спадщину, запобігання порушення прав фізичних та юридичних осіб у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, гарантування належної та своєчасної реалізації цих прав, підвищення ефективності функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Забезпечення нотаріусом державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за нотаріально посвідченим правочином, виданим свідоцтвом здійснюється шляхом реєстрації нотаріусом в єдиних та державних реєстрах відомостей про посвідчений ним правочин чи видане свідоцтво і подання заяви та всіх документів, необхідних для державної реєстрації речових прав та їх обтяжень.

Надаючи право державної реєстрації за нотаріально посвідченими правочинами та виданими свідоцтвами про право на спадщину, предметом яких є нерухоме майно нотаріусу, законодавець потурбувався про те, щоб ця послуга була прозорішою та гарантованою з юридичної точки зору.

Нотаріус може перевірити правильність оформлення документів на стадії посвідчення правочину чи видачі свідоцтва, попередити порушення прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, забезпечити вірогідність внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно без помилок, тому що, посвідчуючи правочин чи видаючи свідоцтво, він дуже ретельно перевіряє всі реквізити документів і водночас вносить відповідні записи до Єдиних та Державних реєстрів тощо.

Крім того, державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії проводиться одночасно з її вчиненням відповідно до статті 15 Закону. Тобто нотаріальне посвідчення та реєстрація речового права здійснюються в один день, що дозволяє забезпечити належний рівень захисту гарантованих Конституцією України речових прав фізичних та юридичних осіб на нерухоме майно. Таким чином мінімізується кількість інстанцій, отримання інформації від яких необхідно для вчинення нотаріальних дій, та впроваджується принцип "єдиного вікна", коли нотаріус сам здійснює роботу з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно шляхом отримання необхідних відомостей для вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном та одночасним здійсненням процедури державної реєстрації речового права, що виникло внаслідок посвідчення правочинів чи видачею свідоцтва про право на спадщину, предметом яких є нерухоме майно.

Законодавець наділив нотаріуса окремими повноваженнями державного реєстратора прав на нерухоме майно, які виникають у результаті нотаріальних дій, а саме: нотаріус здійснює державну реєстрацію прав власності, реєстрація яких була проведена раніше, тобто до 1 січня 2013 року, а також здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в результаті нотаріальної дії з такими об'єктами. Також нотаріусу безпосередньо при вчиненні нотаріальної дії надана можливість отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

При реалізації вказаних функцій нотаріус як державний реєстратор:

- встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;

- приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав;

- відкриває та закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи;

- присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації;

- надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє в її наданні;

- у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;

- під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 1 січня 2013 року, може запитувати необхідну інформацію та документи від уповноважених органів;

- здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

Разом з цим нотаріус, як спеціальний суб'єкт, не здійснює функцій щодо ведення реєстраційних справ про об'єкти нерухомого майна та не видає свідоцтв про право власності на нерухоме майно.

Частиною третьою статті 9 Закону встановлені аналогічні обмеження, які закріплені вЗаконі України "Про нотаріат", щодо обмежень у прийнятті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на своє ім'я і від свого імені, на ім'я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів.

Алгоритм дій нотаріуса для забезпечення належного одночасного посвідчення правочину і реєстрації речового права складається з наступних етапів:

- прийняття документів для проведення реєстрації;

- прийняття документів для вчинення нотаріальної дії;

- встановлення факту можливості вчинення нотаріальної дії;

- встановлення факту можливості проведення реєстрації;

- реєстрація заяви для проведення державної реєстрації;

- вчинення нотаріальної дії;

- здійснення реєстрації речового права за новим власником у Державному реєстрі прав.

Система нотаріату в Україні - це публічно-правовий інститут, уповноважений державою на здійснення важливої публічної функції. Він на належному рівні протягом багатьох років виконує покладені на нього обов'язки. На сьогодні нотаріуси вдало виконують нові повноваження, здатні самостійно вирішувати часто непрості практичні запитання.

Проте врегулювати деякі нагальні проблеми неможливо без нормативного вирішення. Законодавчого врегулювання потребують питання збільшення строку передачі документів для формування реєстраційних справ до органів Укрдержреєстру нотаріусами; державна реєстрація відступлення прав за договорами факторингу та договорами застави нерухомого майна (іпотеки), право власності на яке не зареєстроване в Державному реєстрі прав; проведення певних реєстраційних дій перед вчиненням нотаріальної дії, зокрема, питання здійснення державної реєстрації за дублікатами, тощо.

З метою подальшого спрощення процесу державної реєстрації та надання йому ознак сучасності та цивілізованості було внесено зміни до відповідних наказів Міністерства юстиції, зокрема, передбачено заповнення заяв у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, надання можливості нотаріусу отримувати інформацію з відповідних Реєстрів до здійснення ним державної реєстрації прав перед вчиненням нотаріальної дії з нерухомим майном.

Процес надання реєстраційних послуг населенню нотаріусом постійно знаходиться на контролі в Міністерстві юстиції України і надалі планується суттєво його вдосконалити.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.2012р. № 1204 «Про затвердження розміру і порядок використання плати за внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та надання інформації із зазначеного реєстру» встановлено плату за внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у тому числі виправлення технічної помилки, що допущена не з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно – у розмірі 51 гривні, та надання інформації з Реєстру у формі витягу — 120 гривень.

Фізичні і юридичні особи звільняються від сплати державного мита за проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані уповноваженими суб’єктами, зокрема підприємствами бюро технічної інвентаризації, органами земельних ресурсів, відповідно до законодавства, яке діяло до 01.01.2013р.

Однозначно, запровадження системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно в Україні забезпечить належний рівень захисту прав власності фізичних і юридичних осіб на нерухоме майно, гарантованих Конституцією України, створення сприятливих умов для розвитку ринкових відносин та поліпшення інвестиційного клімату в Україні.

Розширення повноважень нотаріусів як спеціальних суб’єктів, на яких покладено функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, надасть змогу: економії бюджетних коштів, які спрямовуються на фінансування та утримання органів державної реєстрації прав; удосконалення правової допомоги населенню та викоренення корупції у сфері державної реєстрації прав.

22 лютого 2016 року

Про економічне насильство в сім’ях говорять не так часто й багато, як про фізичне, психологічне чи сексуальне. Однак в Україні випадки, коли гроші є засобом контролю жертви, існують, а фінансова криза тільки збільшує їхню кількість. Що таке економічне насильство та як від нього уберегтися – читайте даліПро економічне насильство в сім’ях говорять не так часто й багато, як про фізичне, психологічне чи сексуальне. Однак в Україні випадки, коли гроші є засобом контролю жертви, існують, а фінансова криза тільки збільшує їхню кількість. Що таке економічне насильство та як від нього уберегтися – читайте далі.

За даними Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту, з приводу економічного насильства на облік МВС було поставлено 2459 осіб.

За інформацією Мінсім'ї  органами міністерства зареєстрований 2551 випадок економічного насильства (7,8% від загальної кількості 50,912 звернень з приводу насильства у сім'ях). Однак, кажуть експерти, подані цифри насправді в десятки разів більші.

Не в грошах щастя, а в контролі над ними?

Закон України "Про попередження насильства в сім'ї" визначає економічне насильство як "умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я".

За словами заступника міністра у справах сім'ї, молоді та спорту Тетяни Кондратюк, такий вид насильства може проявлятися по-різному, але сенс залишається один - економічний тиск на члена сім'ї.

Ваш(а) партнер(ка) використовує гроші проти вас, якщо він/вона:

- суворо контролює обсяги заробленого та витраченого вами;

- вимагає віддати або забирає без вашого дозволу чи відома готівку/кошти з ваших кредитних карток;

- видає мізерні гроші на особисті витрати, відтак розвиваючи матеріальну залежність від себе;

- забороняє вам працевлаштуватися, навіть якщо ви - людина працездатна, маєте для цього бажання та можливості;

- краде чи нищить ваше особисте чи спільне майно;

- саботує ваш робочий процес (систематично змушує запізнюватися на роботу, відриває від виконання службових обов'язків настирливими телефонними дзвінками тощо).

Втім, за словами Кондратюк, до цього списку можна додати й такі ситуації:

- коли людину примушують виконувати важку, непосильну роботу;

- коли один із членів сім'ї (батько чи мати) відмовляється доглядати малолітніх дітей чи недієздатних членів родини;

- коли ігноруються життєві потреби члена сім'ї;

- коли неповнолітніх примушують жебракувати;

- знецінене ставлення до домашньої роботи і демонстрація такого ставлення;

- примушування або втягнення до заняття проституцією.

За словами замміністра, останніми роками економічне насильство набуває інших форм, ніж раніше: "Багаті чоловіки не просто йдуть з родини, залишаючи жінку з дітьми без грошей, а й роблять дітей заручниками ситуації. Все частіше як жінки, так і чоловіки використовують дітей як засіб для захисту самого себе, свого багатства, не дозволяють дітям спілкуватись з мамою чи татом. Трапляються історії, коли дітей викрадають, б'ють дружин і бабусь, переписують власність на друзів чи родичів, а не на дружину та дітей".

Кондратюк пояснює це тим, що сьогодні у намаганні швидко розбагатіти та бути лідерами люди не завжди залишаються порядними стосовно своїх партнерів.

Окрім цього, криза також внесла свої невтішні корективи. Так, розповідає заступник міністра, інший бік економічного насильства - це відносини в бізнесі, тобто перерозподіл на ринку праці.

"В часи, коли всюди постійні скорочення, а заробітні плати зменшуються, роботодавці все частіше замінюють чоловіків жінками, пропонуючи їм меншу зарплатню за ту ж роботу. На жаль, жінки вимушені на це йти", ­- каже вона.

І додає: "Крім того, в період кризи збільшується кількість випадків, коли жінок тримають в штаті не тільки для виконання професійних обов'язків, а й задоволення сексуальних потреб. Особливо така практика поширена у відносинах "керівник-секретар/помічниця", "власник бару/нічного клубу-офіціантка/танцівниця". Дівчат примушують або ставлять в умови, коли вони вимушені надавати секс-послуги. Інколи це відбувається за винагороду, інколи просто за їжу чи одяг. І такі випадки є ще одним боком економічного насильства".

Причини і наслідки

Психолог Алевтина Шевченко називає першопричиною фінансового насильства "поки що патріархальне спрямування суспільства, стереотипи, які склалися та підтримуються не тільки насильниками, а часто й самими жертвами".

Однак шаблон "чоловік-годувальник, жінка-домогосподарка" поступово відходить у минуле. А поки триває цей процес, каже Шевченко, "перші продовжують намагатися презентувати й усвідомлювати себе годівниками, підвищувати самооцінку за рахунок жінки. Жінка, у свою чергу, недооцінює себе, не поважає свою домашню працю, замовчує образи, а головне, займає вже звичну позицію жертви".

На думку психолога, жертвами варто вважати обидві сторони конфлікту: "Часто агресор сам себе з'їдає - тішить власний комплекс неповноцінності за рахунок сім'ї, невротизує усіх навколо, та не має, по суті, близьких стосунків, довіри й любові".

Шевченко стверджує, що українські чоловіки після тоталітарного геноциду чоловічого населення, у тому числі економічного, знищення під час воєн та масової інфантилізації, здебільшого втратили добрі приклади для наслідування. Декому з них здається, каже вона, що мужність - це вміння приборкати жінку, у тому числі економічно.

Психологічні наслідки фінансового насилля можуть бути серйознішими, ніж здається. Згубнішими вони виглядають для чоловіків, які, за статистикою, живуть менше і гірше.

"Намагання зберегти високий рівень економічної чоловічої самоповаги так напружує декого з них, що знімають вони цей стрес алкоголем чи іншими ризикованими діями. Так вони маскують свій страх виявитися економічно неспроможними. А якщо страхи сильні, то блокуються діяльність, творчість, винахідливість. Крім того, деяким чоловікам спрямування "на гроші" заважає обирати професію до душі. Замкнене коло: навряд чи багато заробиш тим, що ненавидиш, або ж розрахуєшся здоров'ям, що й відбувається" - пояснює Алевтина Шевченко.

Жінки, на її думку, розплачуються частіше депресіями, які іноді мають дуже прихований характер.

"Жінка, налаштована суспільством на те, що чоловік має дбати про неї, відчуває хронічну невдоволеність, залишаючись у той же час пасивною щодо власного економічного просування", - зауважує психолог.

У кого фінанси, тому й карти в руки?

Багато тих, хто зазнає фінансових утисків з боку своїх партнерів, довший час терплять пригноблення. Причини бувають різні - від небажання спровокувати ще й фізичну агресію до страху розбити сім'ю, в якій вже є діти.

За словами координатора гарячої телефонної лінії Міжнародного жіночого правозахисного центру "Ла Страда Україна" Ірини Огороднійчук, більшість знає про своє становище, але впевнені у тому, що "сміття з дому не виноситься". Однак багато навіть не здогадується, що по відношенню до них коїться саме насильство.

Більшість опитаних "Українською правдою. Життя" осіб, яким довелося принаймні детально звітувати партнерам за покупки, не вважають такі дії утиском своїх прав. Пояснення різні - когось, як не дивно, цілком влаштовує контроль, іншим такий підхід до витрат видається раціональним.

Можна тільки здогадуватись, скільки українців обирають такі мотиви, щоб не помічати обмежень свободи у фінансових питаннях. Чи скількох спонукають змиритися та мовчати роками інші причини. Втім, здатність відрізнити грішне від праведного може прийти з досвідом. Це доводить історія Юлії П. із Запоріжжя.

Вона прожила під пильним контролем першого чоловіка майже два роки. Каже, тоді була студенткою зі стипендією в 40 грн, тож старший на 13 років чоловік забезпечував проживання їм обом.

"Чеки за покупки, щоправда, не вимагав, але мені доводилося детально звітувати за видані ним витрачені гроші. Аргумент був, в основному, один: "Я хочу знати, куди йдуть мої гроші". Працювати він мені не забороняв, але й необхідності у тому не бачив", - розповідає Юлія.

Дівчина не зважується назвати ту ситуацію насильством, виправдовуючи такий підхід чоловіка до контролю фінансів. Однак зауважує: "Якби зараз, уже з другим чоловіком, ситуація повторилася, то я би через різницю вихідних даних назвала це саме насильством. Якщо колись студентку з мізерною стипендією та без інших джерел доходу було можливо контролювати, то зараз, коли я здатна забезпечити себе сама, це виглядало би щонайменше дивно".

"Миритися з таким станом справ я би не стала саме тому, що вже пройшла через це в юності", - додає жінка.

За словами Ірини Огороднійчук, потерпілі мовчать про факти насильства, бо дається взнаки їхня зневіра у те, що держава може їм допомогти. З цим, на її переконання, треба боротися на державному рівні - через надання безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим, превентивну роботу з населенням та загальне покращення діалогу між жертвами насильства та державними структурами.

Важливо і долати байдужість освітян до цієї проблеми: "Необхідно посилити роботу в школах, роз'яснювати, що є порушенням прав людини, а також куди звертатися у випадках вчинення насильницьких дій тощо".

Що каже закон?

За окремі, найбільш небезпечні види економічного насильства в сім'ї, українським законодавством передбачена кримінальна відповідальність. За словами Тетяни Кондратюк, протидія законній господарській діяльності одного з членів сім'ї з боку іншого, поєднана з погрозою насильства, пошкодження чи знищення майна, тягне на відповідальність за ст. 206 КК України; експлуатація дітей - за ст. 150 КК України.

А от адміністративна відповідальність за домашнє насильство не надто лякає любителів розпустити руки в сім'ї. Наприклад, за відмову людини, що вчинила насильство над членом сім'ї, пройти корекційну програму, їй загрожує мізерний штраф розміром 1-3 неоподатковуваних мінімальних доходів громадян (51-85 грн), або виправні роботи строком до одного місяця з відрахуванням 20% заробітку. Про це розповів "Українській правді. Життя" столичний адвокат Олександр Хоменко.

В разі повторного правопорушення, каже юрист, санкції стають жорсткіші: штраф розміром 5-10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85-170 грн), термін виправних робіт - 1-2 місяці з відрахуванням 20% заробітку. Може застосуватися також арешт на 15 діб. Втім, затятих любителів самоствердитися за рахунок рідних це навряд чи дуже лякає.

Тож для ефективної боротьби з домашнім насильством не вистачає чи не найголовнішого - дієвих засобів законодавчого впливу. Зокрема, важливо спростити процес для постраждалих, які мають довести факт скоєння економічного насильства, оскільки зробити це буває дуже важко.

Саме на зміни в законодавстві зокрема спрямована і Національна кампанія "Стоп насильству", яка стартувала весною 2008 року та триватиме до листопада 2015-го.

Адже крім пояснення українцям, що насильство є порушенням їхніх прав і миритись з цим не варто, програма має на меті заохотити лідерів країни публічно визнати насильство в сім'ї важким злочином. Чи стануть відповідні законодавчі ініціативи результатом 7-річної роботи, залишається питанням часу.

Як уберегтися?

Психологи твердять: люди, які зазнали економічного та інших видів насильства, мають позбутися так званого комплексу жертви. Коли ваші чи спільні з партнером гроші він використовує проти вас, не можна сподіватися на "якось воно буде". Алевтина Шевченко радить керувати своїм життям самому та не запускати ситуацію.

"Це психологія рабства - краще втратити гідність, ніж гроші. Зупинити агресора легше на початковому етапі, далі у нього росте почуття вседозволеності, а у жертви вичерпується ресурс. Краще за все виявляти насильника відразу і не вступати з ним у стосунки", - каже психолог.

"Власні кордони потрібно захищати, як це робить держава - впроваджує певні правила та слідкує за виконанням. Не варто по-дитячому сподіватися, що інші будуть захищати вас краще. Якщо жінка не працює, вона має домовитися про певну суму, яку отримує на себе, а не клянчити та принижуватися. Тоталітарні дикунства так далеко відкинули нас в культурному сенсі, що багатьом просто потрібно вчитися поважати - насамперед себе, а тоді вже й інших", - вчить Шевченко.

Усвідомлення факту насильства, подолання страху та жалю до себе - це перші кроки. Далі важливим є власне звернення до компетентних організацій, які можуть надати допомогу. До таких належать органи міліції, Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту, Державна соціальна служба, управління/відділ у справах сім'ї місцевої держадміністрації тощо.

Крім того, постраждалим допомогу нададуть за такими координатами:

Міністерство сім'ї, молоді та спорту

Цілодобовий телефон довіри 451-5-451 з питань допомоги жертвам насилля у сім'ї

Міжнародний жіночий правозахисний центр "Ла Страда Україна"

Національна гаряча телефонна лінія з питань запобігання насильству: 8 800 500 33 50;

Короткий номер 386 (безкоштовно для абонентів Київстар та МТС);

+ 38 044 205 36 94 для дзвінків з Києва та з-за кордону.

18 лютого 2016 року

Відповідний законопроект №3825 "Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення відповідальності судді (суддів) за умисне затягування розгляду кримінального провадження, в якому обвинувачений перебуває під вартою" у ВР зареєстрував Андрій Немировський.
Так, депутат пропонує доповнити КК двома статтями 375-1 та 375-2, визначивши, що:
- умисне затягування суддею розгляду кримінального провадження, в якому обвинувачений перебуває під вартою, понад один рік, карається штрафом від 100 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.
Якщо такі були вчинені за попередньою змовою групою осіб, або щодо кількох обвинувачених, які перебувають під вартою, або такі, що спричинили інші тяжкі наслідки, - проект передбачає покарання у вигляді обмеженням волі на строк до 3 років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до 3 років.
- безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом, зволікання з виготовленням вмотивованого судового рішення, несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень - грозить порушнику штрафом від 100 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до 3 років або без такого.

Якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів, в інших особистих інтересах чи з метою перешкоджанню права на оскарження судового рішення, - особу можуть позбавити волі на строк від 5 до 8 років.

Окрім того, нардеп пропонує доповнити і Закон про судоустрій та статус суддів, визначивши як підставу дисциплінарної відповідальності судді умисне або у зв’язку з очевидною недбалістю допущення суддею затягування розгляду кримінального провадження, в якому обвинувачений (обвинувачені) перебувають під вартою, що призвело до розгляду кримінального провадження за межами розумних строків.

16 лютого 2016 року

Серед основних нововведень Закону:

1. Змінено перелік суб’єктів державної реєстрації.

Так, відтепер державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців може здійснюватись:

• виконавчими органами сільських, селищних та міських рад, Київською та Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями;
• нотаріусами.

Нотаріус як державний реєстратор виконує повноваження, передбачені абзацами другим, четвертим, сьомим - дев'ятим, дванадцятим і шістнадцятим частини першої статті 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Під час проведення державної реєстрації і надання відомостей з Єдиного державного реєстру нотаріус використовує печатку нотаріуса, визначену Законом України "Про нотаріат", та доступ до Єдиного державного реєстру на підставі договору, укладеного між державною нотаріальною конторою або приватним нотаріусом та технічним адміністратором Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Нотаріус, який провів реєстраційну дію, протягом трьох робочих днів з дня її проведення забезпечує надсилання документів, поданих для проведення цієї дії, відповідному державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання фізичної особи – підприємця

• акредитованими суб’єктами.

Відповідно до Закону акредитованим суб'єктом може бути юридична особа публічного права, у трудових відносинах з якою перебуває не менше ніж три державні реєстратори та яка до початку здійснення повноважень у сфері державної реєстрації уклала: договір страхування цивільно-правової відповідальності з мінімальним розміром страхової суми у тисячу мінімальних розмірів заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року; договір з іншим суб'єктом державної реєстрації та/або нотаріусом (у разі коли акредитований суб'єкт здійснює повноваження виключно в частині забезпечення прийняття та видачі документів у сфері державної реєстрації)

2. Запровадження порталу електронних сервісів, що повинен забезпечувати:

• подання документів в електронній формі для державної реєстрації, ліцензування видів господарської діяльності, видачі документів дозвільного характеру;
• контроль за повнотою заповнення заяви про державну реєстрацію, ліцензування видів господарської діяльності, видачі документів дозвільного характеру;
• перегляд стану розгляду поданих документів;
• доступ до відомостей та документів, визначених цим Законом;
• оприлюднення результатів надання адміністративних послуг;
• формування та подання запитів в електронній формі про надання витягів;
• перегляд, копіювання та роздрукування виписки, витягу, інших документів та відомостей з Єдиного державного реєстру;
• сплату адміністративного збору та оплату надання відомостей з Єдиного державного реєстру з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу;
• функціонування персонального кабінету;
• доступ державних органів, у тому числі судів, органів Національної поліції, органів прокуратури, органів Служби безпеки України, а також органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб до відомостей з Єдиного державного реєстру;
• проведення інших операцій, визначених Законом.

3. Запроваджено процедуру зупинення розгляду документів, поданих для державної реєстрації.

Розгляд документів зупиняється на строк, що становить 15 календарних днів з дати їх подання.

Законом визначено виключний перелік підстав для зупинення розгляду документів.

4. Змінено розмір адміністративного збори за проведення реєстраційних дій.

Так, зокрема, встановлено наступні ставки адміністративного збору:

0,3 мінімальної заробітної плати - за державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, крім внесення змін до інформації про здійснення зв'язку з юридичною особою;

75 відсотків адміністративного збору, встановленого цією частиною, - за державну реєстрацію на підставі документів, поданих в електронній формі;

0,05 мінімальної заробітної плати - за надання виписки для проставлення апостилю та витягу в паперовій формі;

0,07 мінімальної заробітної плати - за надання документа в паперовій формі, що міститься в реєстраційній справі;

75 відсотків плати, встановленої цією частиною за надання відповідного документа в паперовій формі - за надання витягу в електронній формі та документа в електронній формі, що міститься в реєстраційні справі.

5. Запроваджено процедуру оскарження рішень, дій або бездіяльності державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації до Міністерства юстиції України та його територіальних органів.

Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 30 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

Рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України протягом 15 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю.

У разі якщо розгляд та вирішення скарги потребують перевірки діяльності державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації, а також залучення скаржника чи інших осіб, Міністерство юстиції України та його територіальні органи можуть встановити інші строки розгляду та вирішення скарги, повідомивши про це скаржника. При цьому загальний строк розгляду та вирішення скарги не може перевищувати 45 календарних днів.

11 лютого 2016 року

Правозахисники розповіли про ситуацію з насиллям в сім’ї, яке зростаю у зв’язку з війною та поверненням демобілізованих бійців додому.

Голос у трубці схвильований і трохи переривається.

«Ви обіцяєте, що не будете називати моє ім’я і прізвище? Так?», – співрозмовниця Корреспондента насилу погоджується розповісти свою історію сімейного краху.

Її чоловік у квітні демобілізувався і повернувся додому, а вже влітку пара подала на розлучення.

Три роки сімейного життя для молодих людей закінчилися різко і несподівано. Ще до початку АТО в домі панувала напружена атмосфера, але дружина списувала це на звичайні «побутові негаразди».

«Думала, притремося, все буде нормально. А тут його призвали служити», – розповідає вона.

Не ставши «косити» від армії, чоловік зібрав речовий мішок і вирушив воювати. Йому довелося пройти кілька гарячих точок – не дивно, що в квітні додому повернувся вже інша людина.

«Перший тиждень усе було добре, а потім Льоша став закриватися в собі. Пив чи не кожен день. Про те, щоб повернутися на роботу, мова взагалі не йшла», – згадує дружина.

Чоловік нічого не розповідав і не пояснював. Просто часто вимагав залишити його у спокої, причому в доволі грубій формі. Останньою краплею стала сварка через недосолений суп.

«Він сказився і почав кричати на мене, – каже дружина тремтячим голосом. – Я теж завелася, ми кричали один на одного, а потім він з розмаху вдарив мене по обличчю, розвернувся, грюкнув дверима і пішов. Я сіла на підлогу і тихо заплакала».

У підсумку пара обопільно вирішила подавати на розлучення.

Такі випадки зараз не рідкість навіть у родинах, де подружжя довгі роки жило душа в душу. У маленькій київській квартирі недалеко від станції метро Нивки щодня вислуховують по кілька схожих історій.

Тут, у непримітному місці, розміщується українська штаб-квартира найбільшої міжнародної правозахисної організації Ла Страда. В Україні вона існує з 1997 року, основні напрями діяльності – протидія торгівлі людьми, а також будь-якої дискримінації жінок і дітей. Окрім іншого, фахівці центру надають психологічну та юридичну допомогу жертвам домашнього насильства.

ДОМАШНІЙ ФРОНТ

За розрахунками Фонду народонаселення ООН, в Україні від фізичного насильства страждають 4 млн жінок, від сексуального – 1,8 млн. Фахівці Ла Стради стверджують, що цього року кількість дзвінків на анонімну гарячу лінію з питань насильства в сім’ї вже перевищує торішні показники.

І це тільки ті, хто готовий довірити свою проблему фахівцю, хай навіть і анонімно. Що стосується сексуального насильства, то, як зазначають експерти, багато жінок не розуміють, що це також протизаконно. Саме тому точну цифру тих, хто страждає від сімейного насильства, назвати неможливо.

У Ла Страда виділяють три категорії сімей, де насильство стає головною проблемою. Це переселенці з окупованих територій, ті, хто залишився жити в так званих республіках, і сім’ї, де чоловік повернувся із зони АТО.

Остання категорія, за спостереженнями експертів, найчисленніша. Бійці, повернувшись з фронту, перебувають у важкій депресії й апатії. Як правило, вони зриваються на батьках, дружинах і дітях. Нерідко доходить і до рукоприкладства. Як результат – розлучення, алкоголізм і навіть випадки самогубств.

9 лютого 2016 року

Президент Петро Порошенко підписав закони щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Глава держави затвердив Закон України № 835-VІІІ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», який був ухвалений Верховною Радою 26 листопада. Документом передбачено передачу органам місцевого самоврядування, місцевим держадміністраціям, нотаріусам та акредитованим суб’єктам повноважень з надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (за органами юстиції залишається державна реєстрація громадських формувань). Внесені зміни до низки законодавчих актів України спрямовані на реформування системи надання адміністративних послуг у вказаних сферах державної реєстрації і забезпечення її відкритості та прозорості, оперативності та своєчасності, раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, оптимізацію витрат державних коштів.

З метою забезпечення оптимального функціонування системи визначено розподіл адміністративного збору за державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців наступним чином: 40% надходжень такого збору спрямовується до Державного бюджету України, 60% надходжень залишається у суб’єктів державної реєстрації.

Також Президент підписав Закон України № 834-VІІІ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Документ спрямований на спрощення вказаної процедури та врегулювання процедурних питань, пов'язаних з передачею повноважень органам місцевого самоврядування.

Крім того, Глава держави підписав Закон № 836-VІІІ «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо зарахування окремих адміністративних зборів».

Документом передбачається здійснити перерозподіл надходжень державного та місцевих бюджетів у зв’язку з передачею від територіальних органів Міністерства юстиції України органам місцевого самоврядування та місцевим держадміністраціям повноважень з надання адміністративних послуг у сферах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та системи надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

Законом спрощуються умови ведення бізнесу та продовжується реформування реєстраційної служби.

8 лютого 2016 року

Якщо батько дитини не дає дозвіл на виїзд дитини за межі України, необхідно звертатися до суду з позовною заявою про дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини.

У справах про виїзд за кордон неповнолітньої дитини, судова практика свідчить про те, що як правило, дозвіл на виїзд за кордон дитини надається на конкретний період часу, в чітко визначену країну і в супроводі одного з батьків або іншої відповідальної особи.

Рідше на практиці з дозволу на тимчасовий виїзд за кордон через суд вдається домогтися рішення суду на виїзд дитини за кордон (з України) до досягнення дитиною 16 - ти річного віку. Такі рішення суди, як правило, приймають коли місце знаходження відповідача невідоме або він постійно ухиляється від видачі нотаріально посвідченого дозволу на виїзд дитини за кордон, що також необхідно довести.

Відсутність нотаріально посвідченого дозволу на виїзд дитини за кордон (за межі України) не перешкоджає такому виїзду. Необхідно всього лише, звернутися до суду з позовом про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без дозволу батька (матері).

Чи означає це, що до суду про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без дозволу батька слід звертатися тільки за допомогою адвоката, що має досвід роботи з подібними справами? Відповідь - бажано.
Адже адвокат з досвідом роботи у справах про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без дозволу батька через суд зможе провести процедуру отримання дозволу на виїзд дитини за кордон через суд без Вашої участі.

При зверненні до суду з позовом про надання дозволу на виїзд дитини за межі України, позивач повинен надати суду відповідні докази, що підтверджують необхідність виїзду дитини за кордон, вказати мету такого виїзду і конкретний час.

Незважаючи на розлучення (розірвання шлюбу), у одного з батьків немає права вивозити дитину за межі України без згоди іншого з батьків. Однак, якщо поїздка відповідає інтересам дитини, Ви можете звернутися до суду з позовом про дозвіл на тимчасовий виїзд дитини за кордон.

Для отримання даного судового рішення необхідно довести відповідність поїздки за кордон інтересам дитини (відпочинок, оздоровлення, розвиток, відвідування родичів тощо). Бажано надати підтверджуючі це документи (путівка в санаторій, запрошення від родичів, туристична путівка і т.д.).

Порядок виїзду за кордон дітей без згоди другого з подружжя (чоловіка) визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадяни України» від 21 січня 1994 року № 3857-ХII, постановою КМУ від 27 січня 1995 р. № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України », Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою КМУ від 31 березня 1995 р. № 231 (із змінами).

Також, відповідно до положення ст. 313 Цивільного кодексу України, фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними.

Відповідно до п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України виїзд за межі країни дітей, які не досягли 16-річного віку, у супроводі одного з батьків здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків. Крім того, в дозволі вказується державу прямування і тривалість поїздки.

Правила перетинання державного кордону громадянами України, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. № 57 із змінами та доповненнями, передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюється лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, у супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не потрібна у разі пред'явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою КМУ від 31 березня 1995 р. № 231 (із змінами) визначено зокрема, що виїзд неповнолітніх громадян України за межі території України здійснюється по одному з наступних документів: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, виданий дітям громадянам України згідно з цими правилами; проїзний документ дитини, виданий відповідно до Правил; паспорт громадянина України для виїзду за кордон одного з батьків, в який, згідно Правил, записано дитину, яка прямує в його супроводі через державний кордон.

Статтею 18 цих Правил передбачено, що оформлення паспорта / проїзного документа здійснюється на підставі заяви батьків (законних представників батьків чи дітей), а у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, - того з них, з ким проживає дитина, справжність підпису яких засвідчено нотаріально. За наявності заперечень одного з батьків документ може бути оформлений на підставі рішення суду.

Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, у супроводі одного з батьків або у супроводі осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків не перебуває у пункті пропуску через державний кордон;

2) без нотаріально завіреної згоди другого з батьків: коли другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, підтверджує запис про батька у свідоцтві про народження дитини, і він відсутній у пункті пропуску; коли у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким прямує громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі є відповідний запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві України за кордоном;

3) у разі пред'явлення оригіналів документів або їх нотаріально засвідчених копій:

• свідоцтва про смерть другого з батьків;
• рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків;
• рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім;
• рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним;
  рішення суду про надання дозволу на виїзд за межі України громадянина, який е досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків;
• довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).

5 лютого 2016 року

Без закордонного паспорта можна відвідати Білорусь (до 30 днів) та Росію(не більше 90 днів).

Для подорожі в інші країни нам вже потрібно закордонний паспорт. Візу оформляти не потрібно. Але є деякі країни, де вам необхідно буде надати зворотні квитки або документи, що підтверджують платоспроможність. 

Азербайджан (максимум 90 днів); Албанія (максимум 90 днів); Антигуа і Барбуда(до 30 днів).; Антигуа і Барбуди в країні представляє посольство Великобританії;

Аргентина (до 90 днів). Боснія і Герцеговина (до 30 днів). Іноді можуть знадобитися – зворотні квитки, запрошення приймаючої сторони або туристичний ваучер.

Бразилія (до 90 днів). Можуть знадобитися зворотні квитки;

Бруней (до 30 днів). Необхідно мати при собі квитки в обидва кінці;

Гватемала (до 90 днів). Будуть потрібні квитки в обидва кінці;

Туніс (до 30 днів). Необхідно мати при собі туристичний ваучер; Туреччина (до 60 днів). Іноді може знадобитися туристичний ваучер і зворотні квитки.

Гонконг (до 14 днів). Будуть потрібні зворотні квитки;

Гренада (до 90 днів);

Парагвай (до 90 днів). Необхідні зворотні квитки;

Перу (до 90 днів);

Парагвай (до 90 днів);

Казахстан (до 90 днів);

Киргизія (до 90 днів).

Малайзія (до 30 днів). Необхідні зворотні квитки;

Македонія (до 90 днів). Підготувати медичний страховий поліс;

Монголія (до 90 днів). Необхідно запрошення приймаючої сторони;

Острови Кука (до 31 дня);

Сальвадор (до 90 днів);

Свазіленд (до 30 днів);

Сейшельські острови (до 30 днів). Необхідні зворотні квитки; туристичний ваучер;

Намібія (до 90 днів). Потрібна міграційна карта (заповнюється англійською мовою).

Ніуе (до 30 днів). Підготувати зворотні квитки;

Узбекистан; Чорногорія (до 90 днів).

Еквадор (до 90 днів);

Ямайка (до 30 днів). Підготувати зворотні квитки; документи, що підтверджують платоспроможність.

У яких країнах можна оформляти візу в аеропорту?

Для відвідування наступного переліку країн вам буде потрібно оформити візу в аеропорту по прибуттю в країну. Процедура досить не складна і займає не багато часу. Іноді потрібно додатково надати зворотні квитки або підтвердження броні в готелі. Список країн з оформленням віз в аеропорту:

Макао (до 30 днів). Барбадос (до 28 днів). Східний Тимор (до 30 днів). Маврикій(до 60 днів). Мадагаскар (до 90 днів). Мальдіви (до 30 днів). Тонга (до 31 дня).Тувалу (до 30 днів). Уганда (до 90 днів). Фіджі (до 120 днів). Джібуті (до 30 днів).Домініка (до 21 дня). Домініканська Республіка (до 30 днів). Єгипет (до 30 днів).Замбія (до 30 днів). Йорданія (до 30 днів). Кабо-Верде (до 30 днів). Кенія (до 90 днів). Необхідні зворотні квитки; документи, що підтверджують платоспроможність. Ліван (до 30 днів). Непал (до 90 днів). Сент-Вінсент і Гренадини (до 30 днів). Танзанія (до 90 днів). Таїланд (туристична віза на 15 днів оформлюється на кордоні).

Для відвідування яких країн можна оформити візу в інтернеті?

Іноді візу можна оформити для поїздки через інтернет-сервіс або поштою, не відвідуючи посольство країни. Це економить час і гроші, адже посольство обраної країни може знаходитися не в тому місті де ви проживаєте. Таких країн не багато, дана послуга тільки набирає популярність.Перелік країн, які надають таку послугу вказано нижче:

Австралія (дозвіл на отримання візи в аеропорту прибуття оформляється по Інтернету). Катар, Кіпр. КувейтБахрейн (до 14 днів). БотсванаБутан (до 15 днів). Сан-Томе і Принсіпі (до 30 днів). СенегалСент-Кіттс і Невіс Сент-Люсія Сінгапур (оформлення через авіакомпанію або готель).Сирія (до 15 днів). В’єтнам (до 90 днів). Гана, Іран - офіційно візу можна оформити на кордоні. Індія – для відвідування Індії, для громадян України необхідно отримати візу заздалегідь. C 27.11.2014 для громадян України доступна електронна віза e-TOURIST VISA (e-TV). Коридор такої візи – 34 дня. Камбоджа, Маршаллові острови, Мексика - Оформляється електронний дозвіл, яке дає право на одноразовий візит в течії 30 днів з моменту видачі. ОАЕ – Якщо ви купуєте авіаквитки авіакомпанії Emirates, вам не потрібно звертатися у візовий центр, процедура проводиться через сайт VFS. Папуа Нова Гвінея Руанда. Шрі-Ланка. Південний Судан.

Які країни входять до Шенгенської зони?

Для відвідування країн, які входять до Шенгенської зони необхідна шенгенська віза.

Австрія, Андорра, Бельгія, Угорщина, Швейцарія, Швеція, Німеччина Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Естонія.

У які країни зараз їздити небезпечно?

Сомалі, Афганістан, Ірак, Демократична Республіка Конго, Пакистан, Сектор Газу, Гаїті, Ємен, Судан, Сирія, Зімбабве, Кот Д’Івуар, Алжир, Нігерія, Ефіопія,

Які країни закриті для відвідування туристів?

Ангола, Бутан, Лівія, Саудівська Аравія, Північна Корея.

Наостанок маємо зазначити, що ваш закордонний паспорт повинен бути дійсний не менше 3 місяців (для відвідування більшості країн необхідний закордонний паспорт терміном дії не менше 6 місяців на момент в’їзду), а в паспорті повинно залишатися мінімум 2 порожні сторінки.Без закордонного паспорта можна відвідати Білорусь (до 30 днів) та Росію(не більше 90 днів).

Для подорожі в інші країни нам вже потрібно закордонний паспорт. Візу оформляти не потрібно. Але є деякі країни, де вам необхідно буде надати зворотні квитки або документи, що підтверджують платоспроможність. 

Азербайджан (максимум 90 днів); Албанія (максимум 90 днів); Антигуа і Барбуда(до 30 днів).; Антигуа і Барбуди в країні представляє посольство Великобританії;

Аргентина (до 90 днів). Боснія і Герцеговина (до 30 днів). Іноді можуть знадобитися – зворотні квитки, запрошення приймаючої сторони або туристичний ваучер.

Бразилія (до 90 днів). Можуть знадобитися зворотні квитки;

Бруней (до 30 днів). Необхідно мати при собі квитки в обидва кінці;

Гватемала (до 90 днів). Будуть потрібні квитки в обидва кінці;

Туніс (до 30 днів). Необхідно мати при собі туристичний ваучер; Туреччина (до 60 днів). Іноді може знадобитися туристичний ваучер і зворотні квитки.

Гонконг (до 14 днів). Будуть потрібні зворотні квитки;

Гренада (до 90 днів);

Парагвай (до 90 днів). Необхідні зворотні квитки;

Перу (до 90 днів);

Парагвай (до 90 днів);

Казахстан (до 90 днів);

Киргизія (до 90 днів).

Малайзія (до 30 днів). Необхідні зворотні квитки;

Македонія (до 90 днів). Підготувати медичний страховий поліс;

Монголія (до 90 днів). Необхідно запрошення приймаючої сторони;

Острови Кука (до 31 дня);

Сальвадор (до 90 днів);

Свазіленд (до 30 днів);

Сейшельські острови (до 30 днів). Необхідні зворотні квитки; туристичний ваучер;

Намібія (до 90 днів). Потрібна міграційна карта (заповнюється англійською мовою).

Ніуе (до 30 днів). Підготувати зворотні квитки;

Узбекистан; Чорногорія (до 90 днів).

Еквадор (до 90 днів);

Ямайка (до 30 днів). Підготувати зворотні квитки; документи, що підтверджують платоспроможність.

У яких країнах можна оформляти візу в аеропорту?

Для відвідування наступного переліку країн вам буде потрібно оформити візу в аеропорту по прибуттю в країну. Процедура досить не складна і займає не багато часу. Іноді потрібно додатково надати зворотні квитки або підтвердження броні в готелі. Список країн з оформленням віз в аеропорту:

Макао (до 30 днів). Барбадос (до 28 днів). Східний Тимор (до 30 днів). Маврикій(до 60 днів). Мадагаскар (до 90 днів). Мальдіви (до 30 днів). Тонга (до 31 дня).Тувалу (до 30 днів). Уганда (до 90 днів). Фіджі (до 120 днів). Джібуті (до 30 днів).Домініка (до 21 дня). Домініканська Республіка (до 30 днів). Єгипет (до 30 днів).Замбія (до 30 днів). Йорданія (до 30 днів). Кабо-Верде (до 30 днів). Кенія (до 90 днів). Необхідні зворотні квитки; документи, що підтверджують платоспроможність. Ліван (до 30 днів). Непал (до 90 днів). Сент-Вінсент і Гренадини (до 30 днів). Танзанія (до 90 днів). Таїланд (туристична віза на 15 днів оформлюється на кордоні).

Для відвідування яких країн можна оформити візу в інтернеті?

Іноді візу можна оформити для поїздки через інтернет-сервіс або поштою, не відвідуючи посольство країни. Це економить час і гроші, адже посольство обраної країни може знаходитися не в тому місті де ви проживаєте. Таких країн не багато, дана послуга тільки набирає популярність.Перелік країн, які надають таку послугу вказано нижче:

Австралія (дозвіл на отримання візи в аеропорту прибуття оформляється по Інтернету). Катар, Кіпр. КувейтБахрейн (до 14 днів). БотсванаБутан (до 15 днів). Сан-Томе і Принсіпі (до 30 днів). СенегалСент-Кіттс і Невіс Сент-Люсія Сінгапур (оформлення через авіакомпанію або готель).Сирія (до 15 днів). В’єтнам (до 90 днів). Гана, Іран - офіційно візу можна оформити на кордоні. Індія – для відвідування Індії, для громадян України необхідно отримати візу заздалегідь. C 27.11.2014 для громадян України доступна електронна віза e-TOURIST VISA (e-TV). Коридор такої візи – 34 дня. Камбоджа, Маршаллові острови, Мексика - Оформляється електронний дозвіл, яке дає право на одноразовий візит в течії 30 днів з моменту видачі. ОАЕ – Якщо ви купуєте авіаквитки авіакомпанії Emirates, вам не потрібно звертатися у візовий центр, процедура проводиться через сайт VFS. Папуа Нова Гвінея Руанда. Шрі-Ланка. Південний Судан.

Які країни входять до Шенгенської зони?

Для відвідування країн, які входять до Шенгенської зони необхідна шенгенська віза.

Австрія, Андорра, Бельгія, Угорщина, Швейцарія, Швеція, Німеччина Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Естонія.

У які країни зараз їздити небезпечно?

Сомалі, Афганістан, Ірак, Демократична Республіка Конго, Пакистан, Сектор Газу, Гаїті, Ємен, Судан, Сирія, Зімбабве, Кот Д’Івуар, Алжир, Нігерія, Ефіопія,

Які країни закриті для відвідування туристів?

Ангола, Бутан, Лівія, Саудівська Аравія, Північна Корея.

Наостанок маємо зазначити, що ваш закордонний паспорт повинен бути дійсний не менше 3 місяців (для відвідування більшості країн необхідний закордонний паспорт терміном дії не менше 6 місяців на момент в’їзду), а в паспорті повинно залишатися мінімум 2 порожні сторінки.

1 лютого 2016 року

"Безсумнівно, насильство породжує насильство", - каже знаний німецький кримінолог Крістіан Пфайффер. За його словами, серед безумців, які стріляють навколо себе, ніде в світі не знайти тих, хто виховувався б у любові та добрі. Проте не кожна дитина, яку в дитинстві били, пізніше бере в руки зброю. Однак діти, які зазнавали насильства від батьків чи вчителів, у п'ять разів частіше вдаються до насильницьких дій.

Керівник Кримінологічного інституту Нижньої Саксонії опитав 45 тисяч німецьких підлітків. З "вихованих у добрі" молодих людей лише 2-3 відсотки вчиняють насильницькі акти. "Серед тих, до кого в дитинстві застосовували насильство, цей показник сягає 17 відсотків", - розповідає кримінолог. Це тому, що "діти мають власний досвід: насильство окуповується, сильний перемагає - і якщо я сильніший, тоді я на коні", пояснює Вольфґанґ Ельснер, психотерапевт з Кельна, який працює з девіантною молоддю. Саме тому до застосування насильства більше вдаються ті діти, які самі його зазнавали.

Серед таких дітей простежується й тенденція застосування вербального насильства та навіть вчинення злочинів правоекстремістського характеру, переконаний Пфайффер. Діти, яких били та психічно принижували, шукають шляхів для компенсації свого почуття безсилля та отримання влади, от вони й беруть у руки зброю, продовжує кримінолог. Наслідки, каже Пфайффер, можуть бути жахливими: наприклад, трагедія, що сталася в Ньютауні, коли підліток розстріляв у школі 20 дітей і шістьох дорослих.

Пфайффер покладає вину за велику кількість насильницьких злочинів у США на, як він каже, "репресивне виховання". Водночас кримінолог наголошує, що інші фактори, як от безробіття, також відіграють роль. У Сполучених Штатах 70 відсотків батьків вважають, що час від часу лупцювати дітей корисно - також учителями. У 21 штаті вчителям взагалі дозволено піднімати руку на учнів, причому часто вони використовують для цього дерев'яні палиці, так звані "paddle".

У дослідженні правозахисної організації Human Rights Watch, здійсненому ще в 2009 році, задокументовані випадки з американськими дітьми, які "піддавались серйозному насильству" та яким завдавали тілесних ушкоджень. І хоча є чимало батьків, які проти побиття їхніх дітей у школі, вчителі часто ігнорують їхню позицію, - йдеться у дослідженні "Насильницьке виховання". "У дітей виробляється імунітет проти постійного застосування насильства, і вони сприймають його як звичну частину життя", - стверджують автори дослідження.

"Тому й не дивує той факт, що бажання мати зброю притаманне великій частині американців", - каже Пфайффер. Кримінолог вимагає "роззброїти" виховання дітей, як це відбулось у 1990-ті роки в Німеччині.

Закон про заборону насильства у вихованні надає німецьким дітям право на виховання власне без застосування сили. "За останні 20 років поведінка батьків змінилась дуже відчутно", - каже Пфайффер. Понад 60 відсотків усіх дітей та молоді не зазнають з боку батьків навіть ляпасів. А частка батьків, які "постійно б'ють дітей" за два десятиліття скоротилась з 15 до семи відсотків. Пфайффер переконаний, що саме й через це в Німеччині знизився рівень злочинності.

Батьки, які б'ють дітей, каже Пфайффер, часто мають низький рівень освіти та живуть в умовах бідності. Майже 100 відсотків з них самі пережили сімейне насильство, пояснює кримінолог.

Втім, не всі діти, до яких застосовували насильство, пізніше вдаються до нього або беруть у руки зброю. "Готовність до застосування насильства піддається виправленню", - каже психотерапевт Ельснер. "Це дуже важка робота, але її результат має шанс", - переконаний він. У віці приблизно з 12-ти років додається можливість самокорекції: молодь може себе по-іншому ідентифікувати, шукає нові взірці - наприклад, футбольного тренера чи сусіда.

"Тож Савл може перетворитися на Павла - або ж навпаки", - каже Ельснер. Адже й діти, яких виховують в любові, також можуть вдатися до насильства. "Ми не повинні забувати, що насильство може сприйматись із захопленням", - пояснює Ельснер. Кожна людина має свій потенціал агресії, тож він має бути спрямований у соціально і культурно прийнятні рамки.

28 січня 2016 року

На тлі платно-безплатної медицини і малорухомої боротьби з тотальним хабарництвом все ж маємо в Україні послуги, які держава надає своїм громадянам безкоштовно. Проаналізувано і з'ясувано, якими з них ми можемо користуватись.

Електронні держпослуги

У рамках реформування держави в Україні введено низку електронних послуг, якими можна користуватись безплатно. На спеціальному порталі за адресою igov.org.ua, для українців уже доступні 215 послуг онлайн. Найближчим часом розробники обіцяють запустити ще 42 послуги, а загалом у розробці понад 900 видів послуг. До кінця поточного року обіцяють перевести абсолютно всі послуги держави в електронну форму.

Які послуги можна отримати на iGov.org.ua:
- замовляти довідки;
- реєструвати майно;
- подавати запит на виготовлення документів.

Відзначимо, що на порталі ще не всі послуги і не в усіх регіонах України працюють. Але мати на увазі цей інструмент варто.

Оформлення земельної ділянки

Конституція України гарантує можливість оформити безкоштовно право власності на землю. Зокрема, отримати земельну ділянку із земель комунальної та держвласності у приватну. 

Безкоштовний адвокат

З липня 2015 року в Україні працюють центри надання безоплатної правової допомоги. У першу чергу скористатися нею зможуть малозабезпечені громадяни, пенсіонери, інваліди, діти-сироти та їх опікуни, учасники АТО та сім′ї загиблих воїнів, а також внутрішньо переміщені особи.

При цьому розрізняють первинну правову допомогу — це надання консультацій і роз’яснень з правових питань, складання заяв, скарг (крім позовів до суду, клопотань тощо), і вторинну безоплатну правову допомогу, яка передбачає:
- захист;
- здійснення представництва інтересів осіб в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;
- складання документів процесуального характеру.

Звернення про надання безоплатної вторинної правової допомоги можна подавати до Центру надання безоплатної вторинної правової допомоги або до територіального органу юстиції за місцем фактичного проживання незалежно від реєстрації свого місця проживання чи місця перебування.

При зверненні безпосередньо до Центру, він зобов'язаний упродовж 10 днів з дня надходження звернення прийняти рішення щодо надання чи відмови у наданні відповідної правової допомоги.

Оформлення транспортного засобу

Разом з реорганізацією МРЕВ в Україні відмінено довідку-рахунок при переоформленні транспортних засобів. Тепер можна підписати договір купівлі-продажу (дарування) між продавцем і покупцем особисто в будь-якому сервісному центрі МВС України в присутності адміністратора центру з пред'явленням документа, що посвідчує особу. Ця послуга є безкоштовною.

27 січня 2016 року

Аналіз п.2 ч.1 ст.41 Кодексу законів про працю поповнив базу правових позицій Верховного Суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та обов’язкових умов розірвання трудового договору.

Крім підстав, передбачених ст.40 цього кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Такий правовий аналіз п.2 ч.1 ст.41 КЗпП дає підстави для висновку, що ця норма матеріального права не передбачає наявності обвинувального вироку суду як обов’язкової умови для звільнення працівника з викладеної в ній підстави. Звільнення з підстави втрати довіри може вважатися обгрунтованим, якщо працівник, котрий безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (займається їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довіри (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).

Згідно з п.8 розд.IV Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 8.03.95 №100, виплати, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи,

нараховуються шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на кількість робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, — календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Постановою Верховного Суду від 23.12.2015 у справі №6-1093цс15 також зазначається, що середньомісячна кількість робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз.3 п.8 розд.IV порядку).

26 січня 2015 року

Стаття 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачає можливість створення товариства або об'єднання індивідуальних власників квартир і будинків для забезпечення ефективного використання приватизованих квартир та управління ними власниками квартир (будинків). У багатоквартирному будинку, квартири якого не повністю приватизовані, між товариством (об'єднанням) індивідуальних власників квартир і власниками неприватизованих квартир укладається угода про спільне володіння будинком та про дольову участь у витратах на його утримання.

Право власників квартир у багатоквартирному будинку (власників житлового будинку) на їх об'єднання для належного утримання та використання неподільного й загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів регламентується Законом України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" від 29 листопада 2001 року.

Метою створення такого об'єднання є забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку.

Відповідно до п. 2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" до спільної власності власників квартир багатоквартирних будинків належать допоміжні приміщення будинку, технічне обладнання, елементи зовнішнього благоустрою.

Спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного і загального майна. Неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку та не підлягає відчуженню. Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку. При відчуженні приміщення в житловому будинку право на частку неподільного майна підлягає відчуженню разом з приміщенням без виділення частки в натурі. Об'єкти права спільної власності на майно можуть бути передані в користування фізичній або юридичній особі або групі осіб у разі, якщо це не пов'язано з порушенням прав та інтересів інших співвласників неподільного й загального майна, що охороняються законом.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону, об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - це юридична особа, створена власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна. Закон визначає також, що об'єднання є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для його розподілу між членами об'єднання. Адже основною діяльністю об'єднання є здійснення функцій, що забезпечують реалізацію прав власників приміщень на володіння та користування спільним майном членів об'єднання, належне утримання будинку та прибудинкової території, сприяння членам об'єднання в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обгрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання.

Наказом Держжитлокомунгоспу від 27.08.2003 N 141 затверджено Типовий статут об'єднання співвласників багатоквартирного будинку та Типовий договір відносин власників житлових і нежитлових приміщень та управителя.

Підставами виникнення об'єднання є угода власників багатоквартирного житлового будинку або реорганізація житлово-будівельних кооперативів.

Відповідно до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", об'єднання може бути створене в будинку будь-якої форми власності з числа тих, хто приватизував або придбав квартиру, а також власника будинку або його уповноваженої особи, власників жилих приміщень, а також власників нежилих приміщень. Порядок створення таких об'єднань, крім вищезазначеного Закону, визначається також постановою Кабінету Міністрів України "Про реалізацію Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" від 11 жовтня 2002 р. N 1521. Зазначеною постановою затверджені Порядок державної реєстрації об'єднань співвласників багатоквартирного будинку; Порядок проведення розрахунків з членами об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, які мають перед ним заборгованість, за виконані ними роботи з утримання неподільного та загального майна об'єднання; Порядок створення спеціальних фондів об'єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Державна реєстрація об'єднань співвласників багатоквартирного будинку проводиться безоплатно виконавчим органом міської, районної у місті ради, районною, районною у мм. Києві і Севастополі державною адміністрацією за місцем знаходження багатоквартирного будинку у місячний термін після надходження необхідних документів, про що видається свідоцтво про державну реєстрацію об'єднання із зазначенням ідентифікаційного коду згідно з ЄДРПОУ. 

Для створення об'єднання скликаються установчі збори, які приймають рішення про створення об'єднання і затверджують його статут. При цьому збори вважаються правомочними, якщо на них присутні більше п'ятдесяти відсотків власників. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше двох третин присутніх осіб, які мають право голосу.

Об'єднання вважається створеним з моменту видачі свідоцтва про державну реєстрацію. Статут об'єднання складається відповідно до Типового статуту, який затверджує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань містобудування та житлової політики.

Органами управління об'єднання є загальні збори його членів, правління, ревізійна комісія об'єднання. Вищим органом управління об'єднання є загальні збори. Рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов'язковим для всіх членів об'єднання та може бути оскаржене в судовому порядку.

Управління неподільним і загальним майном житлового комплексу здійснює управитель шляхом належної експлуатації житлового комплексу та забезпечення відповідних умов користування власним, неподільним і загальним майном власників; накопичення необхідних коштів на проведення поточних і капітальних ремонтів відповідно до законодавства; отримання відшкодування від винної особи за збитки, заподіяні майну, яке перебуває в нього на балансі, або своєчасного звернення до суду щодо відшкодування збитків у примусовому порядку.

Основними обов'язками об'єднання, відповідно до ст. 18 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку", є: забезпечення належного санітарного, протипожежного й технічного стану неподільного та загального майна, що належить членам об'єднання; звітування загальним зборам про виконання кошторису об'єднання за рік; забезпечення виконання вимог статуту об'єднання; виконання своїх договірних зобов'язань; забезпечення дотримання інтересів усіх членів об'єднання при встановленні умов і порядку володіння, користування та розпорядження спільною власністю; припинення дій третіх осіб, що ускладнюють або перешкоджають реалізації прав володіння, користування та розпорядження неподільним і загальним майном членами об'єднання. Виконання зобов'язань об'єднанням належить до повноважень його правління відповідно до статуту об'єднання.

21 січня 2016 року

Світ у третьому тисячолітті не стає спокійнішим. Війни, теракти, повстання та й мирні мітинги, які раптом перетворюються на криваві сутички, здається, стали невід'ємною частиною сучасного життя.

Поки правоохоронці розслідують чергові трагічні події, громадськість замислюється, що спричиняє спалахи насильства, чому мирні акції часто перетворюються на бійки.

Науковці вже певний час активно шукають відповідь на це питання. Вони намагаються визначити неврологічні та біологічні механізми, які змушують людей вчиняти акти насильства.

Кінцева мета досліджень здається трохи ідеалістичною – навчитися передбачати та не допускати агресію в суспільстві.

Ця нова наукова галузь вже привернула увагу органів національної безпеки різних країн, зокрема США. Питання, що мотивує людей приєднуватися до повстанських та терористичних груп, виявляється дуже актуальним для багатьох націй і, очевидно, Україна серед них.

Один з учасників дослідження Піт Гатемі у пошуках відповідей звернувся до різних соціальних груп від буддійських ченців до палестинських бойовиків. Він приділив значний час збору генетичних зразків людей, які беруть участь в актах насильства.

"Це непросте дослідження. Ми маємо знаходити місця, де нещодавно були спалахи політичного насильства, такі як Газа, Західний берег ріки Йордан, Сирія, Єгипет, Північна Ірландія та інші", – пояснює професор Університету штату Пенсильванія.

Один із популярних напрямків дослідження, в якому бере участь професор Гатемі, – вивчення так званого "гена воїна", також відомого як МАО-А. Цей ген, присутній у геномі майже кожної людини, виробляє фермент із такою же назвою. Він регулює різні нейромедіатори в мозку, такі як серотонін. Утім, якщо цей ген більш "войовничий", він виробляє меншу кількість регулюючого ферменту, що спричиняє підвищення серотоніну в організмі.

виявили, що у буддійських ченців частіше зустрічається "ген воїна", ніж у спортсменів-борців

"Ген воїна" отримав свою назву після досліджень на мишах, які показали його зв'язок із агресивною поведінкою. Деякі тести за участю людей підтверджують це, проте наукова спільнота гаряче сперечається з приводу них.

"Божевільна гра"

Професор Гатемі застерігає від поспішних висновків, що причина агресії – лише в одному з чинників.

"Тільки тому що людина виросла у міському гетто, ще не означає, що вона обов'язково стане агресивною або приєднається до злочинного угруповання, – каже дослідник. – Те ж саме стосується й генетики. Втім, наявність певного генотипу у взаємодії з чинниками середовища можуть підвищити вірогідність агресивного складу особистості. Така людина відповідатиме на насильство насильством".

Результати досліджень професора Гатемі часто не відповідають очікуванням. Коли він тестував спортсменів змішаних бойових мистецтв, у жодного з них він не виявив "гену воїна". Втім, переважна більшість буддійських ченців його мала.

"Очевидно, [ченці] свідомо обирають таке середовище, яке не дозволяє гену вступити у взаємодію із зовнішніми факторами і призвести до зростання агресії. Нам здається це надзвичайно цікавим відкриттям", – додає вчений.

Професор Гатемі подорожує по гарячих точках світу, досліджуючи наслідки актів насильства, а професор Рене Вебер із Каліфорнійського університету у Санта-Барбарі застосовує інший підхід.

За допомогою відеоігор професор комунікації імітує ситуації агресії в лабораторних умовах.

Він використовує гру під назвою Carmageddon, сюжет якої походить від культового фільму "Смертельні перегони 2000". Герої фантастичного бойовика у пост-апокаліптичній Америці беруть участь у жорстоких перегонах, під час яких учасники мають збивати пішоходів.

В грі Carmageddon, чим більше стогонів жертв та крові, тим більше балів отримує гравець.

"Це божевільний гра", – каже професор Вебер.сподіваються знайти засоби попереджпалахи політичного насильства, як, приміром, криваві сутички біля Верховної Ради

Втім, на його думку, ця кривава віртуальна гра допомагає зрозуміти реакцію мозку на насильство. В лабораторії завжди було дуже важко проводити дослідження агресії. Адже вам треба змусити людей пережити ситуацію з насильством, але водночас вони мають залишатися нерухомими в апараті МРТ, який сканує, що відбувається в їхньому мозку.

Рене Вебер, завзятий геймер, спочатку вважав, що використання відеоігор для дослідження агресії – це божевільна ідея. Але пізніше за допомогою колег він винайшов спосіб, як це зробити.

Дослідники розмістили екран монітору на задній стінці томографа, а учасники експерименту могли бачити його у дзеркальному відображенні і за допомогою джойстика управляти своїм персонажем у грі. Досліджуваний "полює" на невинних жертв, а вчені вимірюють активацію нейронних шляхів.

"Ми зафіксували стан "абсолютного" насильства. Випробувані кермують автівкою і чавлять маленьких тварин, – розповідає професор Вебер. – Вони їх вбивають. Це просто жахливо".

Шість років тому вчений та його колеги довели, що жорстокі відеоігри активізують ті ж самі нейронні шляхи, що й насильство у реальному житті.

Зараз дослідницька група вивчає питання, чи можна пригнітити цю мозкову реакцію за допомогою хімічних речовин, як приміром, кветіапін (нейролептик, який застосовують для лікування психічних захворювань та зниження агресії). Особливо вчених цікавить реакція людей з "геном воїна".

У недавньому експерименті професор Вебер і його колеги протестували дві групи людей. Одні грали у Carmageddon, а контрольна група – у ненасильницьку версію гри. Протягом трьох днів до початку експерименту перша група випробуваних отримувала кветіапін, у той час як контрольна група – плацебо.

Результати показали, що кветіапін, дійсно, змінює нейронні шляхи, які відповідають за агресію, припускаючи, що препарат може модулювати агресивну реакцію на насильство. Наступний крок, каже вчений, – це перевірити вплив препарату на носіях "гену воїна".

Професор Вебер зауважує, що дослідження знаходиться лише на початковій стадії. І поки що рано припускати, що насильство, а тим більше політичне насильство, можна подолати за допомогою ліків.

Утім, вчені наполегливо працюють у цьому напрямку. Головною метою професора Гатемі є розробка практичних методів боротьби з насильством. "Ми намагаємося знайти способи швидко визначати і, можливо, втручатися у ситуації політичного насильства, щоб знизити рівень агресії", – каже вчений.

Застосовувати ці методи в сучасних зонах конфлікту, таких як Лівія, Єгипет або Ємен, можливо, вже надто пізно. Адже ідея професора Гатемі полягає в тому, щоб виявляти генетичну схильність до насильства ще у дитинстві і корегувати особистість, змінюючи її оточення та середовище.

"Втручання не принесе користі у дорослому віці, – пояснює професор Гатемі. – Змінити особистість, коли вона сформувалася, дуже складно".

Виникає питання, чому органи національної безпеки зацікавилися дослідженням неврологічних або біологічних причин насильства. Вчені поки що не знають, як застосувати результати цих тестів на практиці. "Звісно, Пентагон та інші військові організації мають стежити за розвитком науки у цій галузі, – каже професор Вебер. – Але про конкретні практичні рекомендації говорити ще дуже рано".

19 січня 2015 року

Лідерство - це не управління. Управління концентрує увагу на тому, щоб люди робили речі правильно, а лідерство - на тому, щоб люди робили правильні речі.

Різниця між лідером і менеджером проводиться по багатьом позиціям. Ефективний менеджер не обов`язково являється ефективним лідером, і навпаки. Їх основні характеристики находяться як би в різних вимірах.

Лідер також являється керівником, але характер його дій інший, ніж у звичайного менеджера. Він не керує, не командує, а веде за собою інших. Можна бути першою особою в організації, але не являтися фактично лідером, бо той повинен бути не затверджен наказом, а психологічно визнан оточуючими як єдиний, хто здатний забезпечити задоволення їх потреб. Тому практично виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:

керівник звичайно признається офіційно, а лідер висувається стихійно;

керівникові надаються законом певні права й обов`язки, а лідер може їх не мати;

керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;

керівник представляє свою групу в зовнішній сфері стосунків, а лідер у сфері своєї активності обмежений в основному внутрігруповими стосунками;

керівник, на відміну від лідера, несе відповідальність перед законом за стан справ у групі.

КЕРІВНИК

ЛІДЕР

Адміністратор

Новатор

Доручає

Надихає

Працює за цілями інших

Працює за своїми цілями

План - основа дій

Бачення - основа дій

Спирається на систему

Спирається на людей

Використовує доводи

Використовує емоції

Контролює

Довіряє

Підтримує рух

Надає імпульс руху

Професіонал

Ентузіаст

Приймає рішення

Перетворює рішення

Робить справу правильно

Робить правильну справу

Той, кого шанують

Той, кого убожнюють

Виходячи із функціональних і психологічних відмінностей між керівником і лідером, у групі можуть виникнути такі ситуації, які накладають свій відбиток на гармонізацію життя і діяльності групи.

Лідер і керівник - різні особи, які не знаходять спільних точок взаємодії. Ця ситуація не сприятиме успішній діяльності групи і гармонізації міжособистісних стосунків.

Лідер і керівник - різні особи, які на основі взаємоповаги і компромісів знаходять точки взаємодії. Така група може працювати успішно, і в ній пануватиме певний “дух” змагання і суперництва.

Лідер і керівник - одна і та сама особа, В цьому випадку група працюватиме як єдина команда, віддана своєму капітанові, тобто найефективніше з погляду діяльності і найбільш гармонійно з погляду людських стосунків.

Відмінності між статусом лідера і формального керівника підрозділу впливають з особливостей ролі та функцій, виконуваних першим і другим. Керівник здійснює управління на основі єдиноначального прийняття рішень і контролю за процесом праці підлеглих. Лідер право на прийняття рішень не узурпує за собою, а навпаки, надає кожному співробітнику. В результаті змінюється статус підлеглих. Якщо у керівника це певна група людей, якою він керує, виступаючи часто зовнішньою цілевстановлюючою силою, то у лідера колектив підрозділу перетворюється в команду, в якій її члени не відбувають повинність, а наповнені творчим поривом. Лідер є членом цієї команди, займаючи разом з тим особливе місце в ній. Він генерує ідеї, кристалізує власні задуми, відточуючи їх у контактах зі співробітниками, сприймає задуми членів команди як свої власні та допомагає у реалізації їх. Його основне завдання - не приймати рішення, а допомагати іншим членам команди в пошуку проблем, які потрібно вирішити, в формуванні цілей і завдань колективної діяльності. Відповідно і функція контролю за працею підлеглих замінюється на функцію її координації.

Лідер концентрується на пошуку шляхів погодження різноманітних, часто протилежних інтересів інших працівників та необхідних ресурсів для вирішення проблем. Звідси зростає роль знань, інтелектуального потенціалу лідера, оскільки тільки це дає змогу йому виконувати його функції і знаходити та ставити проблеми перед іншими членами команди.

Лідери будують свої стосунки з підлеглими на довірі, мотивуючи і надихаючи їх. Вони кладуть довіру в основу групової та сумісної роботи. Щодо професіоналізму, то використовуючи його, а також різні здібності та вміння, менеджери концентрують свої зусилля в сфері прийняття рішень. Вони намагаються звузити набір шляхів вирішення проблеми. Рішення часто приймаються на основі минулого досвіду. Лідери, в протилежність, здійснюють постійні спроби розробки нових та неоднозначних вирішень проблеми. Очевидно, що на практиці не спостерігається ідеального дотримання цих двох типів відносин управління. Дослідження показали, що значна група менеджерів в більшості володіє лідерськими якостями.

18 січня 2015 року

Головним територіальним управлінням юстиції у місті Києві продовжено прийом документів на відкриті конкурси щодо заміщення керівних вакантних посад Голосіївського, Дарницького, Печерського та Святошинського районних управлінь юстиції у місті Києві.
Це безпрецедентна можливість для цілеспрямованих та впевнених у собі людей відкрито пройти справедливий відбір та очолити одну з керівних посад в системі юстиції Києва. 
Беріть участь в конкурсі та ставайте частиною професійної команди юристів, здобувайте новий досвід та вдосконалюйте свої фахові навички!
Ті претенденти, які успішно здадуть письмовий іспит на знання законодавства, візьмуть участь у відкритій співбесіді за участю ЗМІ та громадськості. 

ДОКУМЕНТИ ПРИЙМАЮТЬСЯ ДО 21.01.2016 ВКЛЮЧНО!

Детальніше на сайті Головного територіального управління юстиції у місті Києві у розділі «Вакансії» від 16.12.2015 року за посиланням http://justicekyiv.gov.ua/vakansii_upravlinny.html.

11.01.2016

Процедура вступу в спадщину зовсім не так проста, як може здатися людині, що не присвятила своє життя вивченню Цивільного Кодексу та спадкового права України. Порядок вступу в спадщину строго регламентований, і якщо спадкоємець не знає будь-яких його нюансів і, відповідно, порушує встановлений законом «хід подій», це, як кажуть, не звільняє його від відповідальності.

Вступ до права спадкування:

Перше, що необхідно зробити спадкоємцям, це, звичайно, звернутися до нотаріуса, який буде вести справу про спадщину. Причому зробити це варто якомога швидше. До чого такий поспіх? Спадщину потрібно прийняти в певний термін (про це трохи пізніше), інакше не обійтися без позовних заяв до суду.

Всі спадкоємці, які звернулися до нотаріальної контори, повинні будуть подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Якщо серед спадкоємців є частково недієздатні, недієздатні або неповнолітні діти, заяву за них повинні написати поручителі (батьки, опікуни). 

Справу про спадщину може бути відкрито тільки в одній нотаріальній конторі, тому якщо ви вирішили скористатися перевагами програми «Спадщина без кордонів» і самостійно вибрати нотаріуса, не забудьте узгодити своє рішення з іншими спадкоємцями. В іншому випадку може статися так, що кілька спадкоємців витратять свій час і гроші на візити до нотаріуса, в той час як спадкову справу вже давно відкрито одним з них. 

Документи для вступу в спадщину:

Крім заяви, необхідно буде надати нотаріусу цілий пакет документів, склад якого може кардинально мінятися в залежності від виду та обсягу спадкової маси, а також від виду спадкування.

До базових документів можна віднести:

- Свідоцтво про смерть заповідача (оригінал + копія) та виписку з будинкової книги, довідку з останнього місця проживання спадкодавця;

- Паспорт спадкоємця;

- Правовстановлюючі документи на все успадковане майно. Мова йде про папери, які підтверджують, що власником спадкової маси справді був померлий (договори дарування, купівлі-продажу, передачі житла у власність і т.д.).

Документи для вступу в спадщину за законом і за заповітом дещо відмінні один від одного.

1. Вступ в спадок по заповіту припускає наявність двох важливих паперів:

 самого заповіту (завіреного нотаріально) та довідки про те, що даний заповіт не змінювався і не було складено нове.

2. Спадкування за законом зобов'язує спадкоємців подати нотаріусу документи, що підтверджують спорідненість з заповідачем (свідоцтво про народження / усиновлення, про шлюб), чого не потрібно у разі спадкування за заповітом.

Пакет необхідних документів вельми значний, і це ще один привід відкривати справу про спадщину якомога швидше, щоб встигнути зібрати всі необхідні папери.

Вступ у спадщину: терміни встановлені законом

Є вагомі причини, чому не варто відкладати процедуру вступу в спадщину «в довгий ящик». Необхідно подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу протягом 6 місяців після смерті спадкодавця, всі необхідні документи можна збирати і після закінчення цього терміну.

Спадкові спори між спадкоємцями різних черг. Оскарження  заповіту на спадщину.

Спадкові спори між спадкоємцями різних черг виникають часто.

У нашій країні дуже сильні родинні зв'язки: нерідко в одній квартирі проживають кілька поколінь однієї родини. Тому немає нічого дивного в тому, що на одній житлоплощі протягом багатьох років спільно проживали заповідач і спадкоємець другої / третьої / четвертої черги. І ось після смерті заповідача з'являються спадкоємці першої черги і претендують на спадщину. Що робити в таких випадках, ущемлені права спадкоємців другої черги, які прийняли спадщину фактично, чи можна оскаржити вступ у спадщину?

Черговість спадкування:

 При спадкуванні за законом спадкова маса переходить до спадкоємців першої черги, якими є найближчі родичі заповідача (чоловік / дружина, діти, батьки). Якщо ж такі відсутні, право спадкоємства переходить до другої черги. До спадкоємців другої черги відносяться повнорідні та неповнорідні брати і сестри заповідача, а також його бабусі і дідусі з обох сторін.

Всього існує вісім черг спадкування. Спадщина апріорі дістається спадкоємцям першої черги, якщо їх немає - другий, якщо немає і таких - третій і так до останньої, восьмої черги.

Фактичне прийняття спадщини спадкоємцем другої черги

Згідно із законодавством України, пріоритетним правом успадкування володіють спадкоємці першої черги в тих випадках, якщо спадкодавець не залишив заповіту. Ніякі фактори: спільне проживання, прописка в  квартирі, фактичне прийняття спадщини - не вплинуть на перерозподіл спадкової маси на користь спадкоємця другої черги в обхід першою. Спадкоємці першої черги можуть абсолютно спокійно звертатися до нотаріуса, який відкриє спадкову справу, і протягом шести місяців квартира перейде у їхню власність.

Як оскаржити заповіт на спадщину спадкоємцю другої черги?

Відповідь на запитання: «Чи можна оскаржити вступ у спадщину спадкоємців першої черги»? теж, в принципі, очевидна: не можна. Звичайно, можна спробувати найняти адвоката, подати позов до суду, але всі ці зусилля розіб'ються про «наріжний камінь», а саме про законодавство України. Як би далеко не жили спадкоємці першої черги, якими б «натягнутими» або холодними не були при них відносини із спадкодавцем, вони все одно залишаються законними правовласниками спадщини. Теоретично спадкоємець другої черги, фактично прийняв спадщину, може домогтися в суді наступних результатів:

• Отримати компенсацію за проведений у квартирі ремонт та оплату боргів за комунальними рахунками;

• Придбати законне право спадкування в результаті визнання спадкоємців першої черги негідними.

Але на практиці це малоймовірно, особливо останній варіант.

  Якщо потенційний заповідач хоче, щоб його майно дісталося не спадкоємцям першої черги, а комусь іншому, йому слід подбати про це заздалегідь і скласти заповіт.

Позовна заява: вступ у спадок через суд

На сьогоднішній день вступити у спадок можна за допомогою нотаріуса або шляхом подачі до суду позовної заяви. Звичайно, перший спосіб набагато простіший і тому прийнятніший. Але, на жаль, існує величезна кількість спірних ситуацій, вирішити які можливо лише в суді. Перерахувати в одній статті всі випадки, коли вступ у спадщину через суд стане єдиним виходом зі складної ситуації з успадкуванням, неможливо. Але ми розглянемо найчастіші причини подачі до суду позовної заяви для вступу в спадщину.

Пропущено строк прийняття спадщини? Вирішуємо справу в суді

Вступ у спадщину через суд, якщо пропущений шестимісячний строк з дня смерті спадкодавця, - це можливість все-таки спробувати стати володарем спадкової маси. Відразу обмовимося, що відновити пропущений строк в суді зовсім не так легко: суддя цілком може відмовити вам, навіть якщо ви пред'явите незаперечні докази того, що ви абсолютно законний спадкоємець. Що грає роль у позитивному для позивача рішенні суду буде необхідна кількість доказів, що він не прийняв спадщину з поважних причин. Тривала хвороба, відсутність в країні, незнання того, що заповідач помер - якщо ви зумієте підтвердити серйозну причину пропуску документально, можливо, термін буде продовжений.

Подавати заяву в суд можна на підставі виданого нотаріусом постанови про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину. Саме тому, навіть якщо ви свідомо знаєте, що не встигнете вступити в права спадкування (наприклад, у вас втрачені важливі документи або є проблеми з іншими спадкоємцями), краще напишіть і подайте до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Через півроку, отримавши від нотаріуса письмову відмову, звертайтеся з ним до суду.

До речі, якщо ви пропустили строк прийняття спадщини, але при цьому інші спадкоємці оформили все в строк, ви можете не звертатися до суду: якщо інші спадкоємці дадуть свою письмову згоду та запевнять його нотаріально, ви зможете взяти свою частку спадкової маси у нотаріуса.

Фактичний вступ в спадок: іноді без суду не обійтися

Найчастіше людина, яка прийняла спадщину фактично, тобто, почавши або продовжуючи нею користуватися після смерті заповідача, не замислюється про те, що спадкову масу все ж таки необхідно переоформити на себе і вступити в права спадкування на законних підставах. Подача позовної заяви про вступ у спадщину, яке вже було фактично отримано, - також дуже поширена в судах практика. Шанси виграти подібну справу досить великі, якщо знову ж представити судді достатню кількість паперів, що підтверджують фактичний вступ в спадок. Необхідні документи представлені таким списком:

Чеки і квитанції, що підтверджують фінансову участь спадкоємця у долі успадкованого майна (документи, що підтверджують факт зробленого ремонту, купівлю техніки, забезпечення збереження рухомого і нерухомого майна, оплачені рахунки за комунальні послуги).

Документи про оплату боргів спадкодавця, про покриття його насущних витрат (квитанції з виплати кредитів, погашенні боргових розписок, чеки з аптек).

Будь-які докази, які підтверджують, що спадкоємець проживав з заповідачем на одній житлоплощі.

Встановлення юридичного факту спорідненості в суді

Іноді встановити спорідненість між заповідачем і спадкоємцем не так вже просто, адже саме підтвердження родинних зв'язків необхідно при вступі у спадок за законом. Подавши до суду позовну заяву на встановлення факту спорідненості, ви отримаєте шанс довести свою правоту, використовуючи найрізноманітніші документи: архівні довідки і анкетні дані з місць роботи, паперу з медустанов і т.д. До суду можна представити і більш «прозаїчні» докази: листи, фотографії, відеозаписи сімейних свят - суддя врахує всі факти і на їх підставі винесе рішення.

Не варто забувати про те, що спадкування через суд може «влетіти в копієчку», адже оплачувати судові витрати будуть позивачі. І хоча тепер не потрібно платити податок при вступі у спадок, все ж його отримання в судовому порядку іноді виявляється витратним

Як вступити в спадщину на земельну ділянку, якщо немає заповіту

Дуже часто в спадкову масу входять не тільки машини і квартири, а й земельні ділянки: у місті, за його межами, у віддаленому селі. В принципі успадкування земельних ділянок мало чим відрізняється від вступу в спадщину на інші види майна, але все-таки певні нюанси у даної процедури є.

Вступ в права на спадщину на земельну ділянку, якщо немає заповіту.                                                                     

Спадщину на земельну ділянку: які документи необхідні для спадкування землі

Вступ у спадщину на земельну ділянку, якщо немає заповіту, передбачає надання нотаріусу великої кількості документів, багато з яких є специфічними. До речі, деякі з паперів необхідно замовляти в певних інстанціях, і навряд чи варто розраховувати на те, що потрібну довідку нададуть вже через тиждень.

Отже, звертаючись до нотаріуса з приводу отримання у спадок земельної ділянки, спадкоємцю слід представити йому наступні документи:

Базовий пакет паперів (свідоцтво про смерть заповідача, виписку з будинкової книги, довідку з останнього місця проживання спадкодавця, паспорт спадкоємця і т.д.);

Документи, що підтверджують спорідненість з померлим;

Правовстановлюючі документи на земельну ділянку. Це може бути свідоцтво про довічне володіння землею або ж будь-який документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку (договір купівлі-продажу, дарування, ренти, міни, архівна довідка про виділ землі в користування заповідачеві, постанова місцевої адміністрації про надання земельної ділянки).

В спадок попадає не тільки земельна ділянка, але і все, що на ній знаходиться: будівлі, водойми, лісовий масив

Крім вищезазначених документів, нотаріусу також знадобляться:

- Кадастровий паспорт на землю з вказаною в ньому кадастровою вартістю (якою вона була на день смерті заповідача). Ці документи необхідно отримати у відділенні Укрреєстра.

- Довідка з ЕГРП, що підтверджує відсутність обтяжень на землю.

- Документ з оцінною вартістю земельної ділянки, знати яку необхідно для обчислення розміру держмита. Висновок експерта можна отримати в будь-якою незалежної оцінночної організації.

- У разі розташування на ділянці будинку або іншої будови також будуть потрібні правовстановлюючі документи і кадастровий паспорт будови.

  Безліч проблем виникає у спадкоємців з кадастровими паперами. Найчастіше земельна ділянка не поставлена на кадастровий облік, і спадкоємцям доводиться витрачати багато часу і грошей на постановку землі на облік. Але навіть якщо ділянка зареєстрована, спадкоємцю цілком можуть відмовити у видачі кадастрового паспорта на тій підставі, що він ще не вступив у права спадкування землею. У такому випадку нотаріус може самостійно подати офіційний запит у  державну службу кадастру і отримати документ. 

Як вступити в спадщину на земельну ділянку декільком спадкоємцям, якщо немає заповіту

 Основна складність спадкування земельної ділянки - поділ його на частки між усіма спадкоємцями. Якщо розмір ділянки дозволяє, землю поділяють між усіма спадкоємцями в частках, встановлених законодавством. Проте нерідкі випадки, коли земельна ділянка занадто мала для того, щоб її ділити. У такій ситуації можливі кілька варіантів вирішення спадкового спору: встановлення черговості використання землі між усіма спадкоємцями, паритет одного із спадкоємців (наприклад, того, хто з них проживав із спадкодавцем) і надання йому права володіння ділянкою за умови, що іншим спадкоємцям буде виплачена грошова компенсація вартості землі та ін. у будь-якому випадку, щоб уникнути плутанини у справі успадкування земельної ділянки, краще відразу звернутися до компетентних юристам, які допоможуть вступити у спадок на землю без зволікань і проблем.

06.01.2016

Просимо звернути увагу!!!!! Головним територіальним управлінням юстиції у місті Києві проводяться відкриті конкурси на заміщення КЕРІВНИХ вакантних посад.

А, саме в Голосіївському, Дарницькому, Печерському та Святошинському районі управління юстиції у місті Києві.

Документи приймаються до 14.01.2016 року, за адресою: м. Київ, провулок Музейний, 2д.

04.01.2016

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави щодо особи, яка вчинила злочин. Поняття "кримінальна відповідальність" законодавчо не визначено і в теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а згідно із статтею 3 КК кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Ці положення дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної.

Стаття 2 КК вказує, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом.

Більшість учених також дійшли висновку, що підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні ознак конкретного складу злочину, передбаченого чинним кримінальним законодавством.

Можна визначити дві підстави кримінальної відповідальності:

o фактична - це вчинення особою в об'єктивній реальності суспільно небезпечного діяння;

o юридична - це передбаченість діяння КК.

Тобто склад злочину, так званим, з'єднувальним "містком" між реальним діянням і нормою закону.

Також можна виділити матеріальну та процесуальну підстави кримінальної відповідальності:

o матеріальна - це вчинення злочину;

o процесуальна - це обвинувальний вирок суду.

Згідно п. 1.1. та 1.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які не досягли 18-річного віку, передбачена кримінальним, адміністративним та іншим законодавством.

Так, кримінальній відповідальності підлягають особи, які до вчинення злочину досягли віку 16 років (ч. 1 ст. 22 Кримінального кодексу України, далі - КК). Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.

Закон також (ч. 2 ст. 22 КК України) передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться про осіб у віці від 14 до 16 років. Ці особи підлягають кримінальній відповідальності за такі основні види злочинів, як:

- вбивство (ст.ст. 115-117 КК),

- умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, частина третя статтей 345, 346, 350, 377, 398),

 - зґвалтування (ст. 152),

 - хуліганство (ст. 296) та інші.

Зниження віку кримінальної відповідальності законодавець обумовив перш за все тим, що особа уже в 14- річному віці усвідомлює суспільну небезпечність і протиправність злочинів, які вказані в ч. 2 ст. 22 КК . Крім того, серед підлітків ці злочини досить поширені, і більшість з них тяжкі, представляють підвищену суспільну небезпечність.

Особи  у віці від 11 до 14 років не можуть бути суб’єктами злочину, оскільки не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Проте, ч. 2 ст. 97 КК визначає, що до цих осіб все ж таки можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру з дотриманням таких умов: по-перше, неповнолітньому виповнилось 11 років; по-друге, ця особа вчинила діяння, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого особливою частиною КК.

Згідно ст. 105 КК неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. 

Відповідно до ст. 98 КК, до неповнолітніх застосовуються лише такі основні види покарань:

1)    штраф;

2)    громадські роботи;

3)    виправні роботи;

4)    арешт;

5)    позбавлення волі на певний строк.

Отже, відносно неповнолітніх не можуть застосовуватися:

• конфіскація майна,
• обмеження волі,
• довічне позбавлення волі,
•  позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні.

10.12.2015

Для того, щоб ми вміли збудувати щасливе майбутнє, ми повинні знати змалечку, що всі народи і всі люди рівні між собою й мають однакові права на нашій Землі.

Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права людини. Але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості. Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це „права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини.

Зміни в суспільстві не можуть статися тільки внаслідок фактичних політичних кроків. Суспільство змінюється зсередини, а надійні зміни гарантовані тільки за участі молоді - активної, гідної, небайдужої.

Зараз проблема дитинства є найголовнішою проблемою в усьому світі, бо діти - наше майбутнє.

Знаючи свої права з дитинства, людина зможе плідно й ефективно брати участь у розбудові правового суспільства нашої держави.

На початку 20 століття права дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади батьків, економічної експлуатації. У зв'язку з цим Ліга Націй (прообраз ООН) у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини.

Після другої Світової Війни, ООН (після створення у 1945 році) прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося, що діти повинні бути об'єктом особливого нагляду і допомоги.

Нарешті у 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини. Декларація прав дитини 1959 року мала 10 коротких декларативних статей, програмних положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх. Це були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на політику і справи уряду і людей в усьому світі.

Однак декларація (лат. Declaratia - проголошення) - не зобов'язує, не має певної обов'язкової сили, це лише рекомендація. Нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.

У 1979-1989 розробляється Конвенція ООН про права дитини. 20 листопада 1989 року Конвенція була прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН та набула чинності 2 вересня 1990 року. 26 січня 1990 року, в день відкриття її для підписання, її підписала 61 країна.

Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради України №789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року.

Конвенція - документ високого міжнародного рівня, який має велику обов'язкову силу для тих держав, які його ратифікували.

Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов'язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров'я, а також високий рівень життя.

Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім'я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров'я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів щодо сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.

Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини:

1. Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім'я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами, сиротами та біженцями);

2. Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо);

3. Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови.

У різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної держави, але об'єднує усі держави по відношенню до дітей, їх поваги, прав та інтересів, турботи і любові.

10.12.2015

ЗАТВЕРДЖУЮ

В.о. начальника Святошинського

                                                              районного управління

                                                      юстиції у м. Києві

                                                                           ______________ О.Осташевич

                                                                           «____»____________2015року

План – графік

проведення безвиїзних та виїзних перевірок щодо дотримання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів територіальних органів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Святошинської районної в м. Києвідержавної адміністрації, її управлінь, відділів, інших структурних підрозділів

№ з/п

завдання (перелік питань) перевірки

період,

що перевіряється

найменування суб’єкта нормотворення

строки проведення перевірки

виконавець

1

відсутність (наявність) неподання, несвоєчасного подання для державної реєстрації нормативно-правових актів, які відповідно до закону підлягають державній реєстрації, направлення на виконання нормативно-правових актів, що не пройшли державної реєстрації та не опубліковані в установленому законом порядку, а також надіслання для виконання вказівок,

роз’яснень у будь-якій формі, що встановлюють правові норми

січень 2016 року

територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація, її управління, відділи

11-27 лютого 2016 року

працівники  Святошинського районного  управління юстиції у

м. Києві

2

– / –

лютий 2016року

– / –

12-29 березня 2016 року

– / –

3

– / –

березень 2016 року

– / –

10-30 квітня 2016 року

– / –

4

– / –

квітень 2016 року

– / –

10-31 травня 2016 року

– / –

5

– / –

травень 2016 року

– / –

11-29 червня 2016 року

– / –

6

– / –

червень 2016 року

– / –

10-31 липня 2016 року

– / –

7

– / –

липень 2016 року

– / –

12-31 серпня 2016 року

– / –

8

– / –

серпень 2016року

– / –

10-30 вересня 2016 року

– / –

9

– / –

вересень 2016 року

– / –

10-31 жовтня 2016 року

– / –

10

– / –

жовтень 2016 року

– / –

11-29 листопада 2016 року

– / –

11

– / –

листопад 2016року

– / –

10-31 грудня 2016 року

– / –

В.о. начальника  районного управління

юстиції у м. Києві                                                      О. Осташевич

Додаток до Плану-графіка проведення

безвиїзних та виїзних перевірок

станом на 01.01.2016рік

ПЕРЕЛІК

суб'єктів нормотворення, нормативно-правові акти яких підлягають державній реєстрації у  Святошинському районному управлінні юстиції у м. Києві

1.Святошинська районна в м. Києві  державна адміністрація.

2. Управління освіти .

3.Управління праці та соціального захисту населення.

4.Управління у справах сім'ї, молоді та спорту.

5. Управління  житлово-комунального господарства.

6.Управління охорони здоров'я.

7. Фінансове управління.

8.Служба у справах дітей.

04.12.2015 р

На виконання вимог Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18.10.2001 № 992 та з метою підвищення рівня правової освіти населення, створення належних умов для набуття громадянами правових знань, а також забезпечення їх конституційного права знати свої права і обов’язки Святошинське районне управління юстиції у м. Києві запрошує прийняти активну участь вчителів та зацікавлених осіб в лекції щодо прав вчителів та їх захисту  23 грудня 2015 року об 15:00 по вул. Б.Хмельницького – 24 (2-й поверх)  каб.201 .

04.12.2015

         Трудове законодавство України встановлює спеціальні гарантії праці   неповнолітніх. Система гарантій обумовлена фізіологічними, психологічними й віковими особливостями неповнолітніх.

         Правовий статус неповнолітніх у сфері трудових правовідносин базується безпосередньо на принципі їх рівності з повнолітніми особами. За  загальним правилом, допускається прийняття на роботу тільки осіб, що досягли шістнадцятирічного віку.  Винятком можна вважати прийняття на роботу неповнолітньої особи, яка досягла 15-річного віку, за згодою одного із батьків або осіб, що його замінює. Допускається також прийняття на роботу осіб, які досягли чотирнадцятирічного віку.

Відповідно до п. 3 ст.188 Кодексу законів про працю України для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненню ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

         Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

         Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів, які працюють у вільний від навчання час, провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від   виробітку.  

         Особам віком до вісімнадцяти років надається основна щорічна відпустка тривалістю 31 календарний день. За перший рік роботи відпустка неповнолітньому повинна бути надана за його особистою заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

        Пільги для неповнолітніх в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та інших умов праці встановлюються Кодексом законів про працю України, Законами України «Про охорону праці», «Про відпустки» та іншими   нормативно-правовими актами, які є обов’язковими для всіх  державних    органів, посадових осіб.

01.12.2015

          Кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності.

          Держава здійснює захист прав дитини від:

• усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх змінюють;

• втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин;

• залучення до екстремістських релігійних психокультових угрупувань та течій, використання її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, примушування до проституції, жебрацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор тощо.

         Держава через органи опіки і піклування, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді надає дитині та особам, які піклуються про неї, необхідну допомогу у запобіганні та виявленні випадків жорстокого поводження з дитиною, передачі інформації про ці випадки для розгляду до відповідних уповноважених законом органів для проведення розслідування і вжиття заходів щодо припинення насильства.

          Дитина має право особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів.

26.11,2015

      За останні роки помітно зросла кількість агресивних дій, актів жорстокого поводження з іншими серед різновікових груп у багатьох країнах світу.

Жорстокість, яка невпинно завойовує позиції засобів масової інформації, стає все більш поширеною і в міжлюдських стосунках.

Це питання актуальне і  для шкільного колективу.

Під фізичним насиллям слід розуміти нанесення особі удару, побоїв, заподіяння їй тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, спричинення смерті. До фізичного насилля можна віднести також застосування без згоди потерпілого наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин з метою привести особу у безпорадний стан.

Серед всіх видів насилля психічне є найбільш складним і в той же час найбільш поширеним. Під психічним насиллям слід розуміти застосування погроз до особи, її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої людини чи до її родичів, а також про знищення або пошкодження майна людини чи її родичів, погроза розголосити відомості, що ганьблять честь і гідність людини. Словесні картання , постійна критика, терор, нагадування. Шкода від психічного насилля є набагато сильнішою, ніж від фізичного. Якщо фізичне насилля можна визначити (хоча і не завжди) по фізичних пошкодженнях на тілі особи, то психологічне насилля калічить її душу, і його сліди непомітні оточуючим до пори до часу. Психічне насилля практично завжди є супутником фізичного.

Жертви насильства переживають тяжкі емоції – почуття приниження та сором, страх, розпач, смуток і злість. Довготривалі наслідки насильства для жертв – це занижена самооцінка та соціальні проблеми – труднощі у налагодженні контактів, схильність до ізолювання.

Жертви шкільного насильства дуже рідко говорять дорослим про свої проблеми. Часто мають досвід легковажного ставлення до їх проблеми зі сторони дорослих („тебе обзивають – не звертай уваги, не жалійся”). Побоюються погіршення ситуації, помсти зі сторони переслідувачів. Окрім того, їм перешкоджають сором та відчуття вини. Довготривале перебування під тиском агресорів може призвести до соматичних порушень, часто досить серйозних.

Жертва насильства потребує передусім групи осіб, які її підтримають, сприймуть та зрозуміють. Мусить відреагувати на важкий досвід та відновити почуття власної гідності.

19.11.2015 р.

З 1 липня 2015 року пільги на житлово-комунальні послуги, послуги зв’язку та компенсація на тверде паливо і скраплений газ будуть надаватися окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім’ї.

 Про це йдеться у постанові Кабінету Міністрів України від 4 червня 2015 року № 389 «Порядок надання пільг окремим категоріям громадян з урахуванням середньомісячного сукупного доходу сім’ї».

 Дія даного Порядку поширюється на осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із Законами України: 

1.  «Про міліцію»

- (звільнені  із  служби  за  віком,  хворобою  або  вислугою  років  працівники міліції, особи начальницького складу податкової міліції, особи  рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби; діти  (до досягнення  повноліття)  працівників  міліції,  осіб  начальницького  складу податкової  міліції,  рядового  і  начальницького  складу  кримінально -виконавчої  служби, загиблих  або  померлих  у  зв’язку  з  виконанням  службових  обов’язків,  непрацездатні члени сімей, які перебували на їх утриманні)

2.  «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»

- особи,  які  постраждали  внаслідок  Чорнобильської  катастрофи,  віднесені  до 3 категорії ; 

- дружини  (чоловіки)  та  опікуни  (на  час  опікунства)  дітей  померлих  громадян  з числа  учасників  ліквідації  наслідків  аварії  на  Чорнобильській  АЕС, віднесених  до 3 категорії, смерть яких пов’язана з Чорнобильською катастрофою;

- сім’ї,  які  мають  дитину-інваліда,  інвалідність  якої  пов’язана  з  наслідками Чорнобильської катастрофи

3.  «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»

- учасники війни; 

- особи, на яких поширюється чинність зазначеного Закону;

- особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною;

- вдови  (вдівці)  та  батьки  померлих  осіб,  які  мають  особливі  заслуги  перед Батьківщиною,

4.  «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»

 - особи, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; 

- вдови (вдівці) та батьки померлих осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною), 

5. «Про освіту»

- пенсіонери,  які  раніше  працювали  педагогічними  працівниками  у  сільській місцевості та селищах міського типу і проживають у них

6. Основи законодавства України про охорону здоров’я 

- пенсіонери,  які  раніше  працювали  медичними  і  фармацевтичними  працівниками  у сільській  місцевості  та  селищах  міського  типу  і  проживають  у  таких  населених пунктах

7. «Про бібліотеки і бібліотечну справу» 

- пенсіонери,  які  раніше  працювали  у  бібліотеках  у  сільській  місцевості  та  селищах міського типу і проживають у них

8. «Про захист рослин»

- пенсіонери,  які  працювали  у  сфері  захисту  рослин  у  сільській  місцевості  і проживають там

9. «Про охорону дитинства» 

- багатодітні сім’ї;

- дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, в яких не менше року проживають троє або більше дітей сім’ї,  в  яких  не  менше  року  проживають  троє  і  більше  дітей,  враховуючи  тих,  над якими встановлено опіку чи піклування

10. «Про культуру»

- пенсіонери,  які  раніше  працювали  в  державних  та  комунальних  закладах культури,  закладах  освіти  сфери  культури  у  сільській  місцевості  і  селищах міського типу і проживають у них

11. Кодекс цивільного захисту України 

- батьки  та  члени  сімей  осіб  рядового  і  начальницького  складу  служби  цивільного захисту, які загинули (померли) або зникли безвісти під час виконання службових обов’язків;

-  особи,  звільнені  із  служби  цивільного  захисту  за  віком,  через  хворобу  або  за вислугою років та які стали інвалідами під час виконання службових обов’язків 

12. «Про жертви нацистських переслідувань», «Про соціальний захист дітей війни».

Всім вищезазначеним категоріям пільги автоматично припинені з 01.07.2015 року і надаватимуться за умови, якщо середньомісячний сукупний дохід сім’ї пільговика в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу. Наразі ця сума сягає 1710 грн. Після визначення відповідного права, пільги надаватимуться на 6 місяців з місяця звернення та з послідуючим переоформленням через пів року на наступний період.

До членів сім’ї пільговика належать особи, на яких поширюються пільги: - дружина (чоловік); їхні неповнолітні діти (до 18 років); неодружені повнолітні діти, визнані інвалідами з дитинства 1 та 2 групи або інвалідами 1 групи; непрацездатні батьки; особа, яка знаходиться під опікою або піклуванням пільговика та проживає разом з ним. 

До сукупного доходу сім’ї включаються нараховані:

- пенсія;

- заробітна плата;

 - грошове забезпечення;

- стипендія;

- соціальна допомога (крім частини допомоги при народженні дитини, виплата одноразова, частини допомоги при усиновленні дитини, виплата одноразова, допомоги на поховання, одноразової допомоги);

- доходи від підприємницької діяльності.

Для визначення права на отримання пільг, вищезазначеним пільговим категоріям необхідно,звернутися до управління соціального захисту населення.

При собі потрібно мати такі документи:
- довідку про склад сім’ї (форма №3) ;

- копія документа, що підтверджує право на пільги (посвідчення);

- копія паспорта пільговика та членів сім’ї, на яких поширюються пільги;

- копія ідентифікаційного номера пільговика та членів сім’ї, на яких   поширюються  пільги; 

- довідки про доходи пільговика та членів сім’ї (крім довідок про розмір    пенсії та соціальної допомоги) за шість місяців, що передують місяцю звернення, або документи про відсутність доходів за такий період, а також в управлінні заповнити декларацію про доходи сім’ї пільговика.

 - інформація про характеристику житла (де зазначено загальну і  житлову  площу;

 - інформація про житлово-комунальні послуги (особові рахунки).

Копії подаються з пред'явленням оригіналів цих документів.

19.11.2015 р.

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією Украї­ни.

Особисте життя громадян визначається соціально-економіч­ним ладом суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою різні історичні періоди, в різних соціально-економічних формаціях питання особистого життя, його співвідношення із сус­пільством вирішувалося неоднаково.

В сучасній західній зарубіжній соціології, філософії, юриспруденції широко використовується за­гальне поняття «приватна сфера» для характеристики економічного (рід заняття, майнове становище тощо) і особистого життя (сімей­не, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в основному цим понят­тям визначається майновий інтерес громадянина, його можливість використовувати свою особистість у приватній ініціативі і підприє­мництві.

 В Україні і близькому зарубіжжі особисте життя розгляда­ється, як правило, в матеріальному і інформаційному плані.

а) Мате­ріальний — це майнові, моральні, культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми в сфері особистого життя, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участь у культурному житті, світогляд.

Особисте життя — це ставлення людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засо­би їх задоволення.

б) Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між громадянами, суспільством і дер­жавою в зв'язку з недопустимістю розголошення без згоди грома­дянина даних (інформації) про його особу й особисте життя, а також збирання, збереження і використання інформації про особи­сте життя громадянина.

Особисте життя — особиста справа грома­дянина, зміст і форми його визначає він сам.

Суспільство і держава виключають пряме втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34 Конституції), а впливають на особисте життя громадян своїми моральними цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів, пріоритетів. Проте держава Укра­їна вважає своїм обов'язком встановлення правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування громадянами сво­їх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне життя.

 Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній, культу­рній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять тощо (статті 22—56 Конституції). Але охорона особистого і сімей­ного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільс­тва зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний характер.

 Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може втручатися в матеріальну і інформаційну сферу особистого і сімейного життя, якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави (статті 118, 121 ЦПК).

Розглядаючи цивільні справи з житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосуддя, дає оцінку окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване правило ст. 10 ЦПК, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечити таємницю усиновлення.

Чинним законодавством України заборо­няється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторону життя хворого, які стали їм відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не стосується випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про стан здоров'я громадянина і провести експертизу для визначення психічного стану громадянина, тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про особи­сте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю обов'­язкового встановлення фактів предмета доказування по справі. Такі дії не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача довідок установами банку про вклади можлива на вимогу суду відповідно до ст. 387 ЦПК тільки по точно обумовлених категоріях справ: цивільних — про задоволення циві­льного позову, який виник з кримінальної справи, про стягнення аліментів, про поділ вкладів між членами подружжя; кримінальних — за якими вироком суду передбачена конфіскація вкладу. Щодо інших організацій і громадян, які мають майно боржника, встано­влений також належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 386 ЦПК судовий виконавець може звернути стягнення на грошові суми і майно боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні на запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового виконавця громадяни і службові та посадові особи підприємств, установ, організацій несуть штрафну цивільну процесуальну відповідальність та на них може бути покладений обов'язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя грома­дян реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції кожному гарантується судовий захист права спростува­ти недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиран­ням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостові­рної інформації.

12.11.2015р.

 Термін “етика” походить від давньогрецького “ethos”.  Предметом етики є сфера моральності – це проблеми обов’язку, свободи, відповідальності, це глибокий світ суб’єктивних переживань, ідеалів та прагнень. Це питання добра і зла, сенсу життя і ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові і співчуття. Етика вивчає проблемні ситуації  в конкретних галузях сучасної медицини, права, національних відносин тощо. Психологія (від грецького психе – душа, логос – вчення) – це наука про закономірності розвитку і функціонування психіки як особливої форми життєдіяльності людини. Етика вивчає проблемні ситуації  в конкретних галузях сучасної медицини, права, національних відносин тощо.

 Психологія проявляється у відносинах людини з іншими людьми, з собою, з оточуючим світом. Юридична психологія – вивчає психологію державно-правових явищ як цілісність, в якій органічно поєднуються психологічне і юридичне і виділяються психологічна і юридична підсистеми, що перебувають у русі, розвитку і нерозривному зв’язку. Юридична психологія вивчає також закономірності особистості та її діяльності у сфері правових відносин.

В роботі юриста є основні моральні категорії та моральні якості, які необхідні в професійній діяльності; закономірності та механізми психологічної діяльності людей в сфері різних правовідносин.

В своїй професійній діяльності юристам доводиться виясняти складні моменти, які склалися в людських стосунках, мотиви тих чи інших проступків, злочинів. Нерідко їм доводиться стикатися з такими людськими якостями, які спонукають особу до вчинення протиправного діяння – корисливість, помста, підступність, жорстокість, жадоба, кохання і ревнощі і т.д. В процесі здійснення своїх повноважень юристи спілкуються з різними людьми, які виступають як потерпілі, свідки, поняті, експерти. Вони мають різні характери, своє ставлення до оточуючого світу, індивідуальні особливості мислення, пам’яті, різний рівень розвитку. Юристи повинні все це враховувати для того, щоб правильно орієнтуватися в складних відносинах та конфліктах, з якими їм доводиться мати справу, щоб правильно побудувати власну лінію поведінки при спілкуванні з підозрюваним, обвинуваченим, потерпілими, свідками.

Крім того, юристам часто доводиться стикатися з ситуаціями, коли від них вимагається міцна витримка, значна напруга розумових та моральних сил, вміння володіти власними емоціями. Юрист повинен вміти раціонально розподілити власні сили та здібності, щоб зберегти результативність праці протягом робочого дня.

Знання етики і юридичної психології допомагає судді, прокурору, слідчому, адвокату та ін. успішно здійснювати свої обов’язки, використовуючи це знання в процесі  професійного спілкування.

Професійна діяльність юриста потребує вивчення психічних явищ за їх об’єктивними показниками, які виникають в процесі якоїсь діяльності. В основі цього принципу – ідея про цілісність свідомості, психіки та діяльності.

Принцип вивчення психіки в єдності свідомості та діяльності. Розуміння того, що психіка і свідомість людини напротязі її життя зазнають постійного впливу оточуючого середовища і являються його відображенням, допомагає пояснити, чому та чи інша людина скоїла злочин.

Відповідно до мети дослідження конкретні методи поділяються на три групи:

а) методи наукового дослідження, за допомогою яких вивчаються психічні закономірності людських відносин, які регулюються нормами права;

б)  методи психологічного впливу, які застосовуються посадовими особами, що ведуть боротьбу зі злочинністю;

в) методи судово-психологічної експертизи (метод психологічного аналізу кримінальної справи, метод судово-психологічного інтерв’ю).

04.11.2015

Проект «Доступна та якісна правова допомога в Україні», який впроваджується Канадським бюро міжнародної освіти за підтримки Уряду Канади, спільно з Програмною ініціативою «Права людини та правосуддя» Міжнародного фонду «Відродження» оголошують конкурс проектів з «Інтеграції первинної і вторинної безоплатної правової допомоги на рівні територіальних громад».

Метою конкурсу є сприяти інтеграції первинної і вторинної безоплатної правової допомоги на рівні територіальних громад шляхом налагодження та розгортання співпраці між місцевими центрами, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування/місцевої влади.

Пріоритети конкурсу:

•    налагодження тристоронньої співпраці між місцевими центрами та громадськими організаціями й органами місцевого самоврядування/місцевої влади, які надають безоплатну первинну правову допомогу, задля покращення доступу представників вразливих верств мешканців громад до правосуддя, зокрема до якісної безоплатної правової допомоги, виходячи з існуючих потреб громади;

•    розвиток інноваційних механізмів вирішення правових проблем, характерних для обраної територіальної громади;

•   розвиток й посилення інституційної спроможності громадських організацій, органів місцевого самоврядування/місцевих органів влади щодо надання населенню якісної безоплатної первинної правової допомоги;

•  підтримка системної співпраці органів місцевого самоврядування щодо поширення кращого досвіду зі створення та підтримки у громадах моделей надання безоплатної первинної правової допомоги згідно з положеннями закону “Про безоплатну правову допомогу”, “Типового положення про установу з надання первинної правової допомоги” та “Порядку та критеріїв залучення органами місцевого самоврядування суб’єктів приватного права”;

•  залучення регіональних органів адвокатського самоврядування до організації надання безоплатної правової допомоги у межах їх компетенції.

До участі у конкурсі запрошуються: неприбуткові організації, зокрема благодійні фонди, громадські організації (в тому числі громадські об’єднання та спілки), які:

•  мають статус неприбуткової чи благодійної організації та офіційно зареєстровані в Україні;

•  мають досвід активної роботи у сфері надання правової допомоги, захисту прав людини, право просвітництва (або такий досвід мають ключові партнери поданої проектної пропозиції);

•  мають спроможність впроваджувати грантові проекти та звітуватися за ними (включаючи фінансове звітування).

Максимальний розмір гранту становить 100 000 грн. Максимальний термін реалізації проекту – 12 місяців.

Проектні пропозиції слід подавати українською мовою згідно з вимогами оголошення та аплікаційної форми. Подання та розгляд проектних пропозицій відбуватиметься у два етапи:

•  Подання концепції проекту за відповідною формою, яка включає: актуальність проекту для обраної територіальної громади та опис проблеми, на вирішення якої спрямований проект, мету проекту, завдання проекту, очікувані результати діяльності, ключові види діяльності та цільові групи заплановані проектом, партнерів, територіальне охоплення, орієнтовний бюджет, заплановану тривалість проекту.

•  Виключно ті учасники конкурсу, концепції яких будуть відповідним чином оцінені та схвалені конкурсною комісією, будуть допущені до участі у другому етапі конкурсу, який передбачатиме заповнення аплікаційної форми та розроблення детального бюджету проекту.

На другому етапі конкурсу організаційний комітет конкурсу буде індивідуально контактувати з учасниками, чиї концепції будуть схвалені конкурсною комісією, та запрошувати до подальшої участі у конкурсі. Схвалення концепції проекту не означає, що буде прийнято позитивне рішення щодо фінансування проекту на другому етапі конкурсу.

УВАГА! Концепцію проекту потрібно оформити за відповідною формою (http://legalaid.gov.ua/ua/holovna/zhovten-2015/oholosheno-konkurs-proektiv-z-intehratsii-pervynnoi-i-vtorynnoi-bezoplatnoi-pravovoi-dopomohy) в електронному вигляді та надіслати електронною поштою на адресу: GRANT@QALA.ORG.UA, у темі листа вказати конкурс «Інтеграція первинної і вторинної безоплатної правової допомоги на рівні територіальних громад».

Останній термін подання концепції проекту – 18:00, 9 листопада 2015 р.

ДОВІДКОВО

Проект «Доступна та якісна правова допомога в Україні» – проект міжнародної технічної допомоги, розрахований на п’ять років (2014-2018). Проект фінансується Міністерством закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади, впроваджується Канадським бюро міжнародної освіти у партнерстві з Координаційним центром з надання правової допомоги.

Проект має на меті покращення рівного доступу до правосуддя для населення України (особливо представників вразливих верств) шляхом підтримки впровадження системи безоплатної правової допомоги та підвищення рівня обізнаності населення щодо прав на отримання безоплатної правової допомоги.

Веб-сайт проекту: http://qala.org.ua/index.php/ua/ 

"Права людини та правосуддя" - програмна ініціатива Міжнародного фонду "Відродження", що має на меті запобігати порушенням прав людини, сприяти впровадженню в Україні ефективного антидискримінаційного законодавства та практики, сприяти доступу малозабезпечених і вразливих груп до правосуддя та правової допомоги.

04.11.2015

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про громадські об’єднання»

Громадські об'єднання утворюються і діють на принципах:

1) добровільності;

2) самоврядності;

3) вільного вибору території діяльності;

4) рівності перед законом;

5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);

6) прозорості, відкритості та публічності.

Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства (участі) в ньому.

Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.

Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.

Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

Статтею 4. Закону України «Про громадські об’єднання» передбачені обмеження щодо утворення і діяльності громадських об'єднань

1. Утворення і діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки, забороняються.

2. Громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань.

3. Інші обмеження права на свободу об'єднання, у тому числі на утворення і діяльність громадських об'єднань, можуть бути встановлені виключно законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

4. Громадським об'єднанням не можуть надаватися владні повноваження, крім випадків, передбачених законом.

28.10.2015 р.

26 квітня 2015 року введено в дію новий Закон України №1700-VII «Про запобігання корупції» (далі — Закон №1700-VII). Передусім слід зауважити, що Закон №1700-VII розмежовує корупційні правопорушення та правопорушення, пов’язані з корупцією, тобто усуває недоліки попереднього антикорупційного Закону, прийнятого у 2011 р., який усі порушення називав корупційними — чи йшлося про отримання хабара, чи про несвоєчасну подачу декларації. Такий підхід суперечив тлумаченню поняття корупції (використання службових повноважень з метою отримання неправомірної вигоди).

Відтепер корупційними правопорушеннями вважаються лише злочини, котрі містять ознаки корупції. Їх перелік визначений у примітці, якою доповнено ст. 45 Кримінального Кодексу України (далі — ККУ) згідно Закону від 12.02.2015 р. №198-VIII.

До речі, в новому переліку правопорушень уперше згадується ст. 354 ККУ: підкуп працівника підприємства, установи, організації. І суб’єктом такого злочину виступають робітники, які не є службовими особами, приміром, медпрацівники, що отримали «подяку» від пацієнта за надання медичної допомоги. Раніше ця стаття не вважалася «корупційною» (із суто формальних причин), хоча впродовж останніх років вона найчастіше змінювалася. Однак навіть у випадку притягнення працівника до кримінальної відповідальності за таке діяння, його не вносили до реєстру корупціонерів і не звільняли з роботи.

          Правопорушеннями, пов’язаними з корупцією, є діяння, що не містять ознак корупції, але порушують установлені законом про корупцію вимоги, заборони та обмеження. За їх вчинення, як правило, настає адміністративна відповідальність: йдеться про адміністративні порушення, передбачені главою 13-А (ст.ст. 1724, 1729) Кодексу України про адміністративні порушення (далі — КУпАП), і такий злочин, як декларування недостовірної інформації (ст. 366-1 ККУ).

  Закон №1700-VII не містить прямої вимоги щодо обов’язкового звільнення з роботи працівника, котрого притягнуто до кримінальної чи адміністративної відповідальності за корупційні порушення (протягом 3 днів із дня отримання копії вироку чи постанови суду, як це було передбачено Законом 2011 р.). Відтепер змінено і редакцію п. 7-1 ст. 36 КЗпП, на підставі якої відбувалося таке звільнення, — згадана норма стосуватиметься лише службовців, що впродовж року після припинення роботи в органах державної влади чи місцевого самоврядування всупереч забороні уклали трудовий договір із приватною юридичною особою, стосовно якої вони раніше здійснювали певні керівні, конт­ролюючі чи наглядові повноваження. Таким чином законодавець переклав вирішення цього питання на суд.

   З 26 квітня 2015 р. КУпАП доповнено новим видом адміністративного стягнення: позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (йдеться про заборону виконувати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції). Таке стягнення в адміністративних справах застосовується як додаткове: терміном на 1 рік, коли його спеціально передбачено в санкції статті (наприклад, при повторному вчиненні правопорушення), або на термін від 6 місяців до 1 року — коли з урахуванням обставин справи суд визнає неможливим збереження за особою права обіймати певні посади.

Натомість у кримінальних справах таке покарання використовувалося і раніше — як основне (терміном від 2 до 5 років) і як додаткове — від 1 до 3 років. До того ж суд ухвалює таке рішення не лише тоді, коли це передбачено в санкції відповідної статті, а й зважаючи на особливості та обставини конкретної справи. У даних випадках трудовий договір припиняється на підставі п. 7 ст. 36 КЗпП — за вироком суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі чи іншого покарання, що виключає можливість продовження роботи. Однак, якщо суд позбавить особу права обіймати відповідну посаду в адміністративній справі, прямої підстави для її звільнення немає.

Щодо змін у сфері фінансового контролю , то у Законі №1700-VII фінансовому контролю присвячено цілий розділ (у попередньому Законі — лише одна стаття), і це свідчить про особливе значення цього антикорупційного заходу.  

До речі, розділ зазнав най кардинальніших змін.
Він  запроваджує нову систему, згідно з якою декларація осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, подається шляхом її заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (надалі — Агентства) з наступним внесенням до Єдиного державного реєстру декларацій осіб. Доступ до цієї бази буде відкритим (окрім інформації про ідентифікаційний код, дату народження, місцезнаходження об’єктів нерухомості), і кожен громадянин зможе ознайомитися з декларацією будь-якої посадової особи в інтернеті. Визначено і термін зберігання декларацій у реєстрі — протягом усього періоду роботи особи на відповідній посаді, 5 років після припинення цих функцій, а останньої декларації — безстроковий.

Втім згідно прикінцевих положень Закону №1700-VII до впровадження нової системи декларації подаються, як і раніше, до відділу кадрів установи.

Як і дотепер, фінансовий контроль поширюється і на службовців органів охорони здоров’я, і на посадових осіб державних та комунальних медичних установ. Ключові обов’язки щодо фінансового контролю також не зазнали істотних змін, а саме:

-     до 1 квітня слід подавати декларацію за попередній рік;

-     у випадку працевлаштування на відповідну посаду декларація подається до моменту призначення чи обрання на посаду;

-    особи, які припиняють діяльність, пов’язану із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування, подають декларацію на момент звільнення за неохоплений попереднім декларуванням період;

-    протягом 10 днів слід письмово повідомити Агентству (раніше — податкову службу) про відкриття валютного рахунку в іноземному банку.

Слід звернути особливу увагу на нові вимоги фінансового контролю. Зокрема, суб’єкти декларування повинні протягом 10 днів письмово повідомити Агентству про суттєву зміну майнового стану, а саме отримання доходу чи придбання майна на суму, що перевищує 50 мінімальних зарплат.

Перевірка декларацій:

Закон №1700-VII надає Агентству широкі повноваження щодо перевірки декларацій. Зокрема, організація контролюватиме своєчасність їх подання (протягом 15 робочих днів); здійснюватиме логічний та арифметичний контроль. Раніше ці функції покладалися на уповноважені підрозділи (осіб) з питань корупції у закладах, а з 1 січня 2015 р. логічний та арифметичний контроль здійснює податкова служба.

Повна перевірка декларації відтепер здійснюватиметься протягом 90 днів із дня її подання: з’ясовуватиметься достовірність задекларованих даних, точність оцінки задекларованих активів, наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення.

Обов’язковій повній перевірці підлягають декларації службових осіб, що займають відповідальне та особливо відповідальне становище, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, а також у разі виявлення невідповідностей за результатами логічного та арифметичного контролю будь-якої декларації.

Важливий момент: повна перевірка проводиться і тоді, коли член сім’ї декларанта відмовився надати повну та достовірну інформацію про себе для внесення у декларацію (як свідчить практика, подібні ситуації виникають досить часто).
Агентство може здійснювати і вибірковий моніторинг способу життя декларантів, наприклад, на підставі належних звернень, повідомлень ЗМІ чи будь-якої інформації з інших відкритих джерел про те, що хтось «живе не відповідно до своїх доходів».

Водночас Закон №1700-VII значно посилив і диференціював відповідальність за невиконання чи неналежне виконання вимог фінансового контролю.

Зокрема, ст. 172-6 КУпАП установлює адміністративну відповідальність за:

• несвоєчасне подання декларації — штраф від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (850-1700 грн.);

• приховування або несвоєчасне повідомлення про відкриття валютного рахунку в установі банку-нерезидента або про суттєві зміни у майновому стані штраф від 100 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян  (1700-3400 грн.);

• повторне вчинення згаданих дій штраф від 100 до 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (1700- 5100 грн.) із конфіскацією доходу чи винагороди та позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю впродовж 1 року).

Що особливо важливо, з 26 квітня 2015 р. введена кримінальна відповідальність за подання завідомо недостовірних відомостей у декларації або умисне неподання декларації (ст. 366-1 КК України).Такі дії караються позбавленням волі на термін до 2 років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін до 3 років.

27.10.2015 року

Координаційна рада молодих юристів міста Києва при Святошинському районному управлінні юстиції у м. Києві (далі – Координаційна рада) є консультативно-дорадчим органом при Святошинському районному управлінні юстиції у м. Києві, який створений з метою узгодження зусиль молодих юристів в утвердженні високої ролі професії юриста в Україні, координації діяльності, пов’язаної з підвищенням якості підготовки фахівців у галузі права; залучення молодих правників до нормотворчих процесів, здійснення правоосвітньої та правовиховної роботи, формування активної позиції нового покоління юристів.

Координаційна рада здійснює свою діяльність на громадських засадах, дотримуючись принципів добровільності, рівності її членів, законності, відкритості та гласності.

Основними завданнями Координаційної ради є: надання пропозицій районному управлінню юстиції у м. Києві щодо вдосконалення організації правоосвітнього та правовиховного процесу, теоретичної і практичної підготовки студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціальністю «Правознавство»; здійснення заходів щодо підвищення рівня правових знань населення; долучення молодих юристів до нормотворчих процесів.

До складу Координаційної ради можуть входити представники об’єднань молодих юристів та об’єднань студентів, молоді юристи-науковці і практики, викладачі права, студенти, співробітники юридичних клінік, а також працівники центральних органів виконавчої влади.

Склад Координаційної ради формується за пропозиціями громадських об’єднань, вищих навчальних закладів та за власною ініціативою осіб, діяльність яких спрямована на підвищення рівня правових знань населення, забезпечення підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі права, удосконалення нормотворчих процесів.

Якщо Ви:

-   бажаєте працювати на громадських засадах;

-   активно приймаєте участь у громадській діяльності;

-   маєте особисті досягнення, напрацювання у певній галузі права;

- здатні надавати конкретні пропозиції щодо особистого вкладу в реалізацію мети та завдань Координаційної ради  звертайтеся за телефоном: 407-11- 42  або засобами електронної пошти на поштову скриньку Ради: e-mail: 4071142@ukr.net

Координаційна рада також відкрита до співпраці із будь-якими громадськими організаціями, адвокатськими об’єднаннями, засобами масової інформації, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності.

22.10.2015

Як відомо, однією з визначальних ознак демократичної, соціальної, правової держави є наявність повноцінного місцевого самоврядування, через яке найповніше може бути реалізовано ідею здійснення влади народом безпосередньо, вирішено важливі питання взаємодії держави, суспільства та особи. Чинна Конституція України вперше визнала і гарантувала місцеве самоврядування та закріпила за громадянами України право вільно обирати і бути обраними до органів місцевого самоврядування.

 основні зміни та їх механізм у дії:

Участь у виборах. Рішення про участь у місцевих виборах приймає керівний орган партії у період до 19 вересня. Не пізніше 20 вересня Центральна виборча комісія оприлюднює список партій, які візьмуть участь у місцевих виборах.

Щодо можливостей балотування до рад. Одна й та сама особа може бути кандидатом до рад різних рівнів (сільської, районної, обласної) та кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови або старости. Але одночасне висування до рад одного рівня, наприклад, кількох районів чи областей, заборонене. Також виключається висування від кількох партій: тобто або на всі посади самовисування, або висування тільки партією і тільки від однієї.

Порядок висунення кандидатів: Тільки від партій. Самовисування можливе лише на посади сільського, селищного, міського голови, старости та депутатів сільських і селищних рад. Депутатом районної, міської та обласної ради можна стати лише у разі висунення від партії.

Про формування виборчих списків. Змінився принцип формування виборчих списків. За новим законом списки кандидатів затверджуються місцевими парторганізаціями, але їх обов’язково погоджує центральний керівний орган партії. Недотримання цієї вимоги тягне за собою відмову в реєстрації кандидатів.

Кількість депутатів місцевих рад. Кількість обранців визначатимуть за чисельністю виборців.

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеві вибори» загальний склад (кількість депутатів) місцевої ради становить при чисельності виборців:

- до 1 тисячі виборців — 12 депутатів;

-  від 1 тисячі до 3 тисяч виборців — 14 депутатів;

-  від 3 тисяч до 5 тисяч виборців — 22 депутати;

- від 5 тисяч до 20 тисяч виборців — 26 депутатів;

-  від 20 тисяч до 50 тисяч виборців — 34 депутати;

- від 50 тисяч до 100 тисяч виборців — 36 депутатів;

- від 100 тисяч до 250 тисяч виборців — 42 депутати.

Формування виборчих округів.Торкнулися зміни і процесу формування виборчих округів. Відповідно до законодавства, межі нових округів мають бути оголошені не пізніше 16-19 вересня.

Межі округів для виборів депутатів місцевих рад будуть повністю змінені. Кожна адміністративно-територіальна одиниця поділяється на таку кількість округів, яка відповідає кількості депутатів ради відповідного рівня.В округах повинна бути приблизно однакова кількість виборців. Партійні організації можуть висувати у кожному окрузі лише по одному депутату. Хоча ця норма не є обов’язковою, тоді в бюлетені буде лише назва партії і перший номер списку.

Прохідний відсоток. Виборчий бар’єр для проходження партій до місцевих рад збільшили з 3% до 5%. Таким чином, він зрівнявся з прохідним відсотком на виборах до Верховної Ради, де ця норма діє з 2012 року.

Ще одним важливим моментом є дата реєстрації партій. Згідно з новим законодавством, дата реєстрації партії для участі у виборах не має значення (скасовано вимогу щодо реєстрації партії за рік чи за півроку до виборів, як було раніше).

 Зміст бюлетеня

Змінилася і форма подачі інформації у бюлетені.Під час голосування виборці отримають до 5 бюлетенів.

На бюлетені буде позначено прізвище кандидата, а навпроти — назва партії, від якої він висувається. Таким чином відбуватиметься одночасне голосування за кандидата і за партію. Виборець одночасно, однією галочкою (!) голосуватиме і за партію, і за лідера списку, і за кандидата в окрузі (якщо такий є).

 Нове слово — рейтинг. Далі, при розподілі мандатів відповідної ради, черговість кандидатів у списку визначатиметься за зменшенням відсотку голосів виборців, отриманих кандидатом у своєму окрузі.

Так, якщо партія набрала 5% голосів, кількість кандидатів, які пройшли від неї, визначається відповідно до кількості голосів, поданих безпосередньо за депутата в окремому окрузі.

У результаті, до ради проходять ті кандидати від партії, хто отримав найбільшу підтримку виборців, а не ті, кого партія поставила на перші місця у списку.

 Нові європейські норми .Вперше до Закону введено європейську норму щодо присутності у списку партії не менше 30% представників однієї статі.

Чітко визначено і норми щодо максимального представництва територіальної одиниці у складі ради.

     Наприклад, у складі обласної ради кількісне представництво від одного міста чи району не може перевищувати 20% від загального складу відповідної ради. Тобто, при визначенні меж виборчих округів буде братися до уваги показник 20 %. Кількість округів більшого населеного пункту, де кількість виборців більша, ніж у інших громадах, не може перевищувати зазначеного відсотка.

     Також у новому Законі передбачено механізм відкликання народного обранця та сільського, селищного, міського голови. Цей механізм діє за участю ініціативної групи, територіальної виборчої комісії та вищого керівного органу партії. Орієнтовно така ж процедура передбачена і для відкликання депутатів місцевих рад. Щоправда, використовувати цей механізм можна не раніше, ніж через рік після обрання. Причому, остаточне рішення щодо відкликання залишається за керівництвом партії.

22.10.2015

Дитинство – це пора фізичного і духовного розвитку людини. Саме в цей час дитина потребує особливого догляду і піклування, їй необхідна любов батьків. Важливо, щоб дитина не почувала себе нікому непотрібною, зайвою у цьому світі. Адже діти – це майбутнє кожної держави, яка в свою чергу повинна забезпечувати добробут підростаючого покоління, його здоровий розвиток. 
Кожна дитина неповторна і унікальна не лише поглядом очей, але й у сприйнятті світу, життя, долі, істини, у їх розумінні і вмінні застосовувати у повсякденному житті. 
Невід’ємною складовою усіх прав дитини як і кожної людини є право на життя. Є такі випадки, коли це право порушується. Прикладом може бути вбивство дитини для видалення здорових органів. Бувають випадки вбивства дитини батьками, які вважають її зайвою і непотрібною. Порушення права на життя є аборти. Хартія Прав Родини стверджує: “Аборт – безпосереднє порушення права кожної людської істоти – права на життя“. Україна – одна з тих країн, де аборт дозволено робити за бажанням жінки. Демографічна ситуація в Україні така, що з 1991 року смертність перевищує народжуваність і з кожним роком ця різниця зростає. 
Дуже важливим для повноцінного розвитку особистості є можливість вільно висловлювати свої погляди, думки. При цьому держава повинна приділяти належну увагу переконанням дитини. Майбутнє кожної дитини у будь – якій державі залежить також і від рівня освіти. Тому держава повинна докладати всіх зусиль для забезпечення доступної системи освіти. 
Іноді постає питання, чи виховання дітей справді необхідне ? Так, навіть дуже, бо сьогодні діти, завтра – громадяни. Кожна дитина – наче біла картка паперу. Хто на ній перший запише, такою залишиться вона впродовж життя. Дитина – м’який віск. З нього все можна виробити песика, коника, ангела, чортика. Дитина – це молоде деревце. Його легко гнути, пересадити, нащепити. Плекане, воно стає благородним, а залишене на поталу – дичіє. Невихована дитина – тягар для своїх батьків і суспільства. 
Отже, обов’язком усіх батьків є розвинути у дітей тільки найкращі їхні риси, не привчати до чогось поганого, подавати їй хороший приклад. 
Діти, в яких батьки випивають, не почуваються щасливими, захищеними. Тим часом родичі, котрі мали би дбати про виховання свої синів і дочок, засиджуються за чаркою. Їм байдуже, якими виростуть їхні діти, які у них проблеми, мрії. Їм байдуже до слів видатного педагога В.Сухомлинського, який вважав: “Хоч би яка в нас відповідальна і складна творча робота була на виробництві, знайте, що вдома вас чекає ще відповідальніша, ще складніша робота-виховання людини”. Батьки повинні виховувати своїх дітей, а не віддавати їх на поталу телебаченню чи вулиці, адже, по суті, вони відповідають за розвиток їх особистості, навчаючи їх норм поведінки. Власне кажучи, як домашні проблеми можуть негативно позначитися на успішності дитини в школі, так і добре домашнє середовище може сприяти успіху. Родинне вогнище має значно сильніший вплив на успіх у навчанні, ніж школа. Навіть найбільш зайнятим батькам слід розуміти, що їхнє зацікавлення дітьми, заохота і підтримка дітей мають вирішальний вплив на їх успішність. 
Вдома, у школі, на вулиці діти стикаються з різними проблемами, які їх хвилюють. Бувають надзвичайно серйозні ситуації, які здатні вплинути на майбутнє дівчинки чи хлопчика. Тому так важливо, щоб поряд була людина, якій вони 100% довіряють і можуть у будь який час звернутися за порадою, знайти підтримку, почути тепле слово. 
Не таємниця, що багато неповнолітніх покидають свої рідні домівки через брак любові в родині. Дитина , відчуваючи озлобленість, агресивність і подекуди навіть ненависть на собі, намагається вирватися із такого сумного середовища, в якому почувається чужою, непотрібною. А якщо доводиться терпіти знущання батьків – алкоголіків чи наркоманів, то єдиним виходом, на думку жертви є втеча. Однак найчастіше такі вчинки не несуть за собою щасливого кінця, бо пов’язані з на пів голодним та холодним вуличним життям – поневірянням. Тоді дитина стає жертвою злочинних груп, а ще – заручницею сумної долі. 
Бувають у житті такі прикрі випадки, як народження у сім’ї неповноцінної в розумовому або фізичному відношенні дитини. Така особистість повинна одержувати особливе піклування, “доступ до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров’я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку...найповніше залучення дитини до соціального життя...” (Конвенція ООН про права дитини). 
Зараз дуже поширеним є факт експлуатації дітей для виконання певної роботи. Ця проблема потребує вирішення, адже діти повинні вчитися і здобувати знання для подальшого розвитку, а не витрачати весь свій час на роботі, яку повинні виконувати дорослі. Дитина, яка стала жертвою експлуатації чи катування, потребує багато уваги, щоб досягти фізичного і психологічного відновлення. 
Хоча на даний час у нашій державі немає достатнього рівня життя, який потрібний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини, ми повинні надіятись, що через деякий час проблема забезпечення дітей стане вирішеною, адже діти – це щасливе майбутнє України!

21.10.2015

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно, або його частину одній або кільком особам, як тим що входять в коло спадкоємців за законом, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст. 534 ЦК України).

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений, згідно ст. 541 ЦК України. У відповідності до ст. 37 Закону України «Про нотаріат» в населених пунктах, де немає державних нотаріусів, заповіти посвідчують посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти, посвідчені посадовими особами, вказаними в ст. 40 Закону України «Про нотаріат», ст. 542 ЦК України.

При видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус перевіряє відповідність заповіту вимогам закону, також чи не скасований заповіт.

Згідно ст. 535 ЦК України неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов’язкова частка). При визначенні розміру обов’язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Заповіт, складений на все спадкове майно без врахування обов’язкових спадкоємців або позбавляє їх законних часток, стає частково недійсним, Він підлягає виконанню лише в частині, що залишиться після виключення з нього обов’язкових часток.

При наявності декількох заповітів, слід мати на увазі, що заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить.

19.10.2015

Торгівля людьми є одним з видів насильства щодо жінок. Цей злочин має довге історичне коріння, але наприкінці ХХ століття він набув форми сучасного рабства.

Використовуючи складну економічну ситуацію в країні, високий рівень безробіття та правову недосконалість захисту громадян молодої держави, нечисті на руку ділки організували кримінальний бізнес – запрошення українських громадян працювати за кордон, де вони зазнають жорстокої експлуатації, заробляючи мізерні гроші собі та тисячі для організаторів всього бізнесу. Чоловіків експлуатують як будівельників, шахтарів, на сільськогосподарських роботах; жінок – як домогосподарок, швачок, мийниць посуду. Але, крім звичайної експлуатації, жінки стикаються ще з одною її формою – примусовою проституцією. В багатьох країнах світу популярним є сексуальний бізнес в його легальних та нелегальних формах. Він приносить величезні надприбутки порівняно з іншими сферами.

За даними експертів ООН, торгівля людьми є дуже прибутковою, а ризик для ділків – набагато менший або практично відсутній. Страждають від цього злочину, в першу чергу, жінки.

Боротьба з цим злочином, видом рабства, порушенням прав людини та проявом дискримінації жінки в сучасному світі вимагає об'єднання зусиль міжнародної спільноти та громадськості кожної країни.

У міжнародних документах країни підрозділяються на три типи:

 1) країни – постачальниці жінок на світові ринки сексуального бізнесу;

2) країни, через яких здійснюється транзит жінок;

3) країни призначення, куди власне виводяться жінки..

Пострадянські країни – це країни, з яких здебільшого здійснюється експорт жінок на світові ринки інтимного бізнесу. В той же час вони є також транзитними для жителів азіатських країн, які намагаються потрапити до Західної Європи. Пріоритетними країнами вивозу українських жінок є наступні: Туреччина, Греція Кіпр, Італія, Іспанія, Югославія, Боснія і Герцеговина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Німеччина, Об'єднані Арабські Емірати, Сирія, Китай, Нідерланди, Канада, Японія.

Вести державну статистику кількості проданих або обманутих жінок фактично неможливо. Для цього є об'єктивне виправдання: дуже складно вести подібну статистику тому, що багато жінок , які стали жертвами обману, не розповідають про це, щоб не бути осміяними або стигматизованим суспільством. Офіційні дані різних відомств також не відбивають масштабів розповсюдження в Україні явища торгівлі людьми.

Хто ті дівчата, які потрапляють до тенетів торговців живим товаром? Якого віку та соціального походження? Яку мають освіту? Перша спроба намалювати демографічний портрет жінок, які стають жертвами торгівлі та міжнародного сексуального бізнесу, була зроблена під час дослідження, що проводилось в Україні в січні – червні 1998 року Міжнародною організацією міграції. Вона показала, що це жінки 15 – 29-річного віку з середньою неповною або професійною освітою, здебільшого з невеликих міст України. Але такий загальний опис жінок, які належать до реальної групи ризику, не виключає представниць інших демогафіяних груп жінок.

09.10.2015

Стаття 10. Найменування громадського об'єднання

1. Найменування громадського об'єднання визначається рішенням установчих зборів під час його утворення.

2. Найменування громадського об'єднання складається з двох частин - загальної та власної назв. У загальній назві зазначається організаційно-правова форма громадського об'єднання ("громадська організація", "громадська спілка").

3. Найменування громадського об'єднання викладається державною мовою. Громадське об'єднання може також викласти свою власну назву, поряд з державною мовою, іноземною мовою або мовою національної меншини.

4. Власна назва громадського об'єднання не повинна бути тотожною власним назвам інших зареєстрованих громадських об'єднань або громадських об'єднань, повідомлення яких прийнято в установленому цим Законом порядку.

5. Власна назва громадського об'єднання не може містити:

1) найменування органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, складових найменувань цих органів (міністерство, агентство, служба, інспекція, комітет, адміністрація, прокуратура, суд);

2) власну назву громадського об'єднання, діяльність якого заборонена в судовому порядку (протягом трьох років після набрання відповідним рішенням суду законної сили);

3) інші позначення, використання яких обмежено законом.

6. Власна назва громадського об'єднання не може містити слова "державний", "комунальний" та похідні від них. Власна назва навчального закладу, установи чи організації у власній назві громадського об'єднання може використовуватися лише за згоди відповідного навчального закладу, установи чи організації.

Забороняється використання у власній назві громадського об'єднання історичних державних найменувань, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

7. Власна назва громадського об'єднання має містити інформацію про статус громадського об'єднання ("дитяче", "молодіжне", "всеукраїнське") та може містити інформацію про його вид ("екологічне", "правозахисне" тощо).

8. Власна назва громадського об'єднання може містити ім'я (псевдонім) фізичної особи за умови попередньої письмової згоди цієї особи або її спадкоємців, засвідченої в установленому законом порядку, якщо інше не передбачено законом.

9. Громадське об'єднання має право на використання свого найменування з моменту реєстрації або прийняття в установленому цим Законом порядку повідомлення про його утворення. Забороняється використання найменування громадського об'єднання фізичними та юридичними особами, які не належать до цього громадського об'єднання, без згоди такого громадського об'єднання для цілей, не пов'язаних з діяльністю цього громадського об'єднання.

10. Громадське об'єднання може також мати скорочене найменування, яке визначається рішенням його установчих зборів або вищого органу управління - з'їзду, конференції, загальних зборів тощо (далі - вищий орган управління).

11. Зміна найменування громадського об'єднання здійснюється на засіданні вищого органу управління такого об'єднання з додержанням вимог цього Закону та статуту об'єднання (за наявності).

08.10.2015

Шановні служителі закону!

Сердечно вітаємо вас із професійним святом – Днем юриста!

Вплив юристів на всі політичні та соціально-економічні процеси в державі важко переоцінити. Своєю багатогранною діяльністю, яка за роки незалежності набула нового змісту, ви активно сприяєте руху України по шляху побудови демократичної держави європейського типу, найбільшою цінністю якої є верховенство права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Твердо віримо, що високий професіоналізм, усвідомлене почуття відповідальності допоможуть вам завжди бути на висоті вимог нашої доби. Бажаємо вам плідної роботи та подальших успіхів у зміцненні законності та правопорядку, міцного здоров’я, особистого щастя, родинного добробуту на довгі роки!

07.10.2015

 У цьому законі сформульовані правові принципи державного і суспільного життя. Конституція являє собою загальну правову модель суспільства, якій повинно відповідати все поточне законодавство. Ніякий інший правовий акт держави не може суперечити конституції.

Пріоритет конституції - невід'ємна риса правової держави. Тому правова держава - це конституційна держава.

Верховенство закону, і, передусім конституції, створює міцний режим правової законності, стабільність справедливого правового порядку в суспільстві.

· Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

· Взаємна відповідальність особистості і держави. Відносини між державою, як носієм політичної влади, і громадянином, як учасником її формування і здійснення, повинні будуватися на началах рівності і справедливості.

Визначаючи в законах міру свободи особистості, держава в цих межах обмежує себе у власних рішеннях і діях. Воно бере на себе зобов'язання забезпечувати справедливість у відносинах з кожним громадянином. Підкоряючись праву, державні органи не можуть порушувати його розпорядження і несуть відповідальність за порушення або невиконання цих обов'язків. Обов'язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративне свавілля. До них відносяться: відповідальність депутатів перед виборцями (відгук депутата): відповідальність уряду перед представницькими органами; дисциплінарна, цивільно-правова або карна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за невиконання своїх обов'язків перед конкретними суб'єктами права.

На тих же правових началах будується відповідальність особистості перед державою. Застосування державного примушення повинно носити правовий характер, не порушувати міру свободи особистості, відповідати за тягарем скоєного правопорушення.

Правовий характер взаємної відповідальності держави і особистості - це важлива складова частина об'єктивного права, що складається в суспільстві, а не продукт волевиявлення держави. Дотримання правових вимог - юридичний обов'язок всіх і, передусім, держави. Цим підкреслюється невідчужуваність природних прав людини в правовій державі.

· Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.У соціально-політичному житті свобода людини виступає як його право. Правова держава визнає за індивідом певну сферу свободи, за межі якої втручання держави недопустиме.

Обов'язок "невтручання” державної влади відповідає праву індивіда вимагати дотримання цього. У разі порушення даного права воно забезпечується судовим захистом. У цих умовах фактична свобода перетворюється в право свободи. Право стає загальним масштабом і рівною мірою свободи. Реальний його вияв охоплюється формулою: "Все, що не заборонено індивіду, йому дозволене”, - і навпаки: "Все, що не дозволене владі - їй заборонено”.

· Правовий характер свободи індивіда проявляється в різних сферах суспільного життя. У сучасній демократичній державі об'єктивне право свободи втілюється в суб'єктивних правах особистості, різноманітних за своїм конкретним змістом. Але головне в них - це права індивіда на позитивні дії держави в його інтересах: право на недоторканість особистості, право на освіту, соціальне забезпечення, судовий захист, вільне пересування в межах державної території і т. д. Ступінь розвитку і гарантованості свобод особистості зумовлюється зрілістю правових начал державності, об'єктивними соціально-історичними, економічними і духовними передумовами.

· Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.

· Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі:

- подолання правового нігілізму в масовій свідомості;

- вироблення високої політико-правової грамотності;

- поява діючої спроможності протистояти свавіллю;

- розмежування партійних і державних функцій;

- встановлення парламентської системи керування державою;

- торжество політико-правового плюралізму;

- виробітку нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:

а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;

б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;

в) подолання декоративності юридичних норм;

г) вихід юридичної науки із самоізоляції і використання загальнолюдського досвіду.

Суверенна правова влада повинна бути протипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правової державності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. До політичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські антиправові структури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія - реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія, антигуманна технократія - демагогічно популістські сили).

Правова держава - шлях до відродження природно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні з державою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності людини.

 Поняття "правова держава" - це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи, лібералізм та інші.

Суть ідеї правової держави - у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. За допомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, ця міра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відчиняє юридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. У чому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої? Держава як така характеризується її всевладдям, не пов'язаністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Водночас правова держава, як і всяка держава, має загальні риси, що зводяться до таких:

- Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

- Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному базисі суспільства.

- Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм.

- Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй території.

- Існує завдяки податкам та іншим зборам.

- Має державний суверенітет.

Особливості механізму правової держави полягають у наступному:

- Усі його структурні частини й елементи функціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим призначенням.

- Наділені владними повноваженнями, структурні частини й елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства.

- Структурні частини й елементи правової держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством.

- Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами.

- Права і свободи громадян забезпечуються органами правової держави.

- Механізм правової держави є засобом її існування.

- Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму.

У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава - концентроване вираження цивільного суспільства. У силу цього його етапи розвитку в цілому і загальному збігаються з етапами розвитку громадянського суспільства. Водночас, оскільки всяка держава має відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичний характер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства - це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціальної захищеності громадян. Другий етап - утвердження ринкової економіки, різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової інформації. Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави:

· зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;

· наявність розвинутого цивільного товариства;

· створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланці або інституті;

· встановлення в законі і проведення на ділі суверенності державної влади;

· формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах;

· відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права;

· правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від довільних рішення будь-кого;

· звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності;

· відповідність законів праву і правовій організації системи державної влади;

· єдність прав і обов'язків громадян.

Такі основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно-організованого суспільства. Природний прогрес людського життя вносить, і буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави.

06.10.2015

Об’єднання громадян - узагальнююче поняття для багатьох форм громадської активності, що мотивується по-різному: переконанням людей, потребою в самовираженні, у спілкуванні, бажанням здобути правові та матеріальні блага, принести користь суспільству тощо.

Типологія об’єднань дозволяє дати їм більш докладну характеристику. Так, за типом членства бачимо об’єднання громадян з індивідуальним членством (наприклад, політичні партії), з колективним членством (товариства дружби з зарубіжними країнами), із змішаним членством (спілка юристів). За ознакою спеціалізації можна виділити товариства наукові, культосвітні, фонди розвитку і цільового призначення, комерційні фонди тощо. Відповідно до завдань, що їх висувають об’єднання громадян, можна виділити: організації, орієнтовані на створення нових цінностей (науково-технічні товариства); на оздоровлення духовних потреб, свободи сумління людей (релігійні організації); на вирішення справ суспільства, місцевого життя (органи місцевого і регіонального самоврядування, товариства охорони пам’яток та старожитностей, природного середовища, альтруїстичні фонди, "Червоний Хрест" тощо); на задоволення інтересів своїх членів, взаємодопомогу в питаннях поліпшення їхнього соціального й економічного стану (споживча кооперація, клуби за інтересами, товариства сліпих, глухих, нумізматів, спортивні товариства).

     Але найхарактернішою для пізнання якостей і особливостей об’єднань є їх класифікація за ознакою організаційно-правових властивостей, відповідно до якої можна виділити масові громадські організації, організації громадської самодіяльності та органи громадського самоуправління. Перші характеризуються тим, що виникаючи за ініціативою громадян і на добровільній основі, мають статутний характер, фіксоване членство, яке зобов’язує брати участь у роботі первинних утворень об’єднання і створенні матеріальної бази через систему внесків. Їх характеризує виборний порядок утворення керівних органів, централізована структура, що передбачає поряд з первісними організаціями і центральні органи, широке використання методу самоврядування.

    До масових громадських організацій належать:

• профспілки,

• добровільні товариства,

• творчі спілки, фонди,

• політичні партії,

• релігійні і кооперативні організації та ін.

Другий різновид об’єднують із першим добровільний порядок утворення, формування керівних ланок методом обрання; статутний характер (статут нерідко затверджується органами законодавчої чи виконавчої влади). Водночас відмінною обставиною є невисокий ступінь організаційного оформлення: відсутність членства, індивідуального прийому, внесків. Відмінністю організацій громадської самодіяльності є їхня децентралізація.

Органи громадського самоуправління - це органи асоціативного типу подібно до інших різновидів громадських організацій (батьківські комітети; вуличні, домові комітети; ради самоуправління на територіях ЖЕКів, ради директорів, ради трудових колективів тощо).

З органами громадської самодіяльності їх зближують організаційні ознаки. Це регламентарне членство, відсутність системи внесків, децентралізація та саморегуляція (добровільні народні дружини по охороні громадського порядку, товариські суди та ін.).

Отже, об’єднання громадян - узагальнююче поняття для багатьох форм громадської активності. Але у будь-якому разі об’єднання громадян - це добровільне громадське формування, створене на грунті єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (Закон України "Про об’єднання громадян").

Зазначений вище закон про об’єднання громадян розглядає об’єднання як родове поняття, що поділяється на два види:

• політичні партії 

• громадські організації, на які закон і поширюється.

    Але під дію цього закону не підпадають об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, релігійні, кооперативні організації, органи громадської самодіяльності тощо, порядок створення і діяльність яких визначається відповідним законодавством. Наприклад, особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України "Про профспілки".

02.10.2015

У квітні 2015 року з метою підвищення рівня правової свідомості школярів, формування демократичних громадянських цінностей, надання додаткових можливостей в освітній сфері на базі юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка було розпочато функціонування «Університету юних правознавців».

       «Університет юних правознавців» - це спільний проект викладачів та студентів юридичного факультету, спрямований на забезпечення потреб дітей шкільного віку в отриманні додаткових освітніх можливостей у галузі права, прав людини і громадянина, європейської інтеграції України тощо.

       Більш детальну інформацію про проект  « Університет юних правознавців»  можна отримати на сайті юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою http://law.univ.kiev.ua.

22.09.2015

    Корупція в Україні давно сприймається як органічна частина нашого життя. Було б неправильним вважати, що корупція — явище останніх років чи навіть десятиліть. Корупція розглядається як складне соціальне явище, що негативно впливає на всі аспекти політичного і соціально-економічного розвитку суспільства і держави, загрожує демократії та правам людини, реалізації принципу верховенства права, підриває соціальну справедливість, легітимність публічних інститутів, добробут, завдає шкоди суспільству, соціальному прогресу та національній безпеці.

     Корупція стала універсальною проблемою, яка впливає на всі сфери суспільного життя, а найбільше вражає сферу взаємовідносин громадян з органами державної влади та місцевого самоврядування, з якими найчастіше стикаються громадяни при реалізації своїх конституційних прав. Така ситуація підриває найчастіше ідеологію суспільства, так як громадяни починають сприймати корупцію як “спрощену форму” отримання громадянами адміністративних послуг. За останні роки корупція в Україні набула значного поширення, стала небезпекою як для держави, так і для громадян.

Тому за умов масштабної корупції акцент робиться саме на усуненні причин, а не на боротьбі з конкретними її проявами. Саме тому, в прийнятому анти корупційному законодавстві досить велика увага приділена превентивним методам боротьби з корупцією, тобто запобіганню її проявам. У Законі України “Про засади запобігання та протидії корупції” визначено, зокрема, наступні заходи запобігання та протидії корупції, що пов’язані з діяльністю державних службовців:

• встановлення спеціальних обмежень:

 — обмеження, пов’язані з одержанням неправомірної вигоди, а також щодо зайняття іншою оплачуваної або підприємницької діяльності;

• обмеження щодо одержання подарунків;

— обмеження щодо роботи близьких осіб;

— обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, органів місцевого                                самоврядування;

2) фінансовий контроль;

3) врегулювання конфлікту інтересів;

4) вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері.

Боротися з корупцією слід правовим методом — шляхом законодавчого регулювання.

24 квітня 2015 року набув чинності Закон України «Про запобігання корупції». Цей Закон визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень

21.09.2015

Юридична служба організації, підприємства, установи за наслідками певного періоду (місяць, квартал, півріччя, рік) узагальнює результати проведеної претензійно-позовної роботи.

У процесі аналізу претензійно-позовної роботи організації необхідно узагальнити інформацію за такими розділами:

• Щодо претензій, поданих підприємством:

- кількість поданих претензій, сума,

- кількість відхилених претензій, сума,

- кількість задоволених претензій, сума;

• Щодо претензій, пред’явлених  підприємству:

- кількість поданих претензій, сума,

- кількість відхилених претензій, сума,

- кількість задоволених претензій, сума;

• Щодо позовів, поданих підприємством:

• кількість поданих позовів організацією, сума,

• кількість задоволених позовів, сума,

• кількість відхилених позовів, сума;

• Щодо позовів, пред’явлених  до підприємства:

• кількість поданих позовів, сума,

• кількість задоволених позовів, сума,

• кількість відхилених позовів, сума.

На підставі наявної інформації юридична служба (юрисконсульт) повинна:

• встановити причини та умови, що сприяли виникненню претензій та позовів як до підприємства, так і підприємством до господарюючих суб’єктів (контрагентів, партнерів);

• проаналізувати втрати сум за претензійно-позовною роботою;

•  після проведеного аналізу претензійно-позовної роботи підготувати для керівника підприємства, аналітичну довідку (доповідну записку), у якій надано пояснення, наведені типові порушення, що допущені окремими службами (підрозділами) підприємства та їх посадовими особами, найбільші та найхарактерніші претензії та позови;

• за наслідками аналізу і узагальнення претензійно-позовної роботи юридична служба має підготувати пропозиції (проект наказу) про необхідні до прийняття заходи з метою усунення виявлених порушень, про притягнення до відповідальності ( або заохочення за якісну роботу) працівників за наслідками роботи у певному періоді.

На державних підприємствах, установах, організаціях неприпустимим є факт залишення без уваги питання встановлення вини особи, якою завдано шкоду інтересам держави. Тому такі збитки мають бути відшкодовані такою особою в регресному порядку (у порядку і розмірах, передбачених чинним законодавством).

21.09.2015

На кожному підприємстві мають бути забезпечені належна реєстрація і облік претензій і позовів, що, по-перше, забезпечує зберігання документів, а по-друге, дає змогу періодично аналізувати стан справ на підприємстві: встановлювати причини висунення претензій, рівень їх задоволення і, з огляду на це, розробляти заходи щодо їх усунення.

Претензійні     та     позовні    матеріали,    одержані підприємством, реєструються в журналі вхідної кореспонденції, а ті, що ним надсилаються - у журналі вихідної кореспонденції.

  Особа,  відповідальна за реєстрацію вхідної (вихідної) кореспонденції,  повинна  до  претензійних  та  позовних матеріалів додати конверт, який має штамп пошти  з  датою  відправки,  що  може  бути  єдиним доказом своєчасної чи несвоєчасної їх відправки.

При реєстрації претензій  перевіряється  наявність  всіх документів,  зазначених  в  додатку  до  них.  При відсутності або невідповідності документів,  зазначених  в  додатку,  працівниками канцелярії складається акт за підписом не менше 3-х осіб.

Після реєстрації претензії чи позовної  заяви та проставлення  резолюції  керівником підприємства або його заступника в той же день ці документи передаються до юридичної служби (при  її відсутності - структурному  підрозділу,  якому  доручено перевірку претензії або підготовку відзиву на позовну заяву), яка здійснює їх реєстрацію в журналі  обліку  і  дає первинну  правову  оцінку,  формує претензійну справу, готує відзив на позовну заяву.

Претензійні  та позовні матеріали підприємства і ті,  що надійшли до  нього  зберігаються  в  окремих  папках  (незакінчені претензії;  незакінчені  позовні  матеріали;  закінчені претензії; закінчені позовні матеріали).

Закінчені претензійні та позовні матеріали зберігаються юридичною службою  протягом  трьох  років  до  передачі  їх  на збереження в архів. Ці матеріали підшиваються у відповідні папки в тій послідовності, у якій вони були зареєстровані.

Підприємство здійснює  контроль  щодо реалізації вимог виконавчих документів.

Про надходження  грошових  сум  за   претензіями,   визнаними відповідачами   за   рішеннями суду,  а  також  про перерахування підприємством сум у випадках визнання  претензій  та грошових  стягнень  за  рішеннями  арбітражного  суду  бухгалтерія (фінансовий відділ) повідомляє юридичну службу в строк, визначений на  підприємстві,  про  що вносяться відповідні відмітки в журнали обліку претензій та позовних заяв.

21.09.2015

Подання претензій та позовів державними організаціями, підприємствами, установами є одним із найбільш дієвих способів захисту їх інтересів. Шляхом подання претензій (за домовленістю сторін) та позовів до своїх контрагентів з приводу порушення тих чи інших зобов’язань організація захищає свої законні інтереси, вимагає поновлення порушених прав.

Претензійно-позовна   робота   на  підприємстві  повинна сприяти:

- забезпеченню виконання договірних зобов'язань у всіх сферах діяльності;

- економії та   раціональному    використанню   матеріальних, трудових,  фінансових,  паливно-енергетичних,  сировинних та інших видів ресурсів;

- зниженню непродуктивних витрат та усуненню причин  і  умов, що їх спричинили;

- забезпеченню захисту і відновленню порушених майнових  прав та інтересів підприємств, що охороняються законом;

- забезпеченню відповідальності порушників     договірних зобов'язань;

- ефективному використанню   законодавства   для   поліпшення економічних  показників  господарської  діяльності  та запобіганню його порушенням.

До претензійно-позовної роботи відноситься:

- підготовка, одержання та  складання  документів, необхідних для пред'явлення і розгляду претензій та позовів;

- пред'явлення і розгляд претензій та підготовка позовів;

- підготовка  відповідей  (відзивів)  та  заяв  про  перегляд рішень, ухвал, постанов суду у порядку нагляду;

- захист   інтересів   підприємства  під час  розгляду  майнових, переддоговірних та інших спорів в судовому порядку;

- здійснення   організаційно-технічних  заходів  (реєстрація, облік, зберігання та відправка претензійно-позовних матеріалів);

- забезпечення контролю за претензійно-позовним провадженням;

- розгляд, аналіз, узагальнення результатів претензійно-позовної роботи;

- підготовка висновків, пропозицій щодо    поліпшення претензійно-позовної роботи.

16.09.2015

Державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, Законом України «Про відпустки»  , Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

  Стаття 25 Закону України «Про відпустки» визначає випадки, коли відпустки без збереження заробітної плати надаються в обов'язковому порядку:

1) матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

2) чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці;

3) матері або іншим особам, зазначеним у частині третій статті 18 та частині першій статті 19 Закону України «Про відпустки», в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний);

4) ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

5) особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною;

6) пенсіонерам за віком та інвалідам III групи;

7) інвалідам I та II груп;

8) особам, які одружуються;

9) працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу: чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчірки), братів, сестер - тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання та назад; інших рідних;

10) працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду;

11) працівникам для завершення санаторно-курортного лікування;

12) працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі навчальні заклади;

13) працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, а також працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки;

14) сумісникам - на термін до закінчення відпустки за основним місцем роботи;

15) ветеранам праці;

16) працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи щорічну основну та додаткові відпустки повністю або частково і одержали за них грошову компенсацію;

17) працівникам, діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості.

За наявності двох або більше дітей зазначеного віку така відпустка надається окремо для супроводження кожної дитини.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, протягом четвертого року навчання надається за їх бажанням один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати.

Слід зазначити, якщо працівник має право на одержання відпустки без збереження заробітної плати за декількома підставами, то, використавши відпустку за однією підставою, він може використати відпустки також за іншими підставами.

Наприклад, якщо на підприємстві працює пенсіонер, який є інвалідом II групи, він має право на використання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю до 30 календарних днів щорічно як пенсіонер і тривалістю до 60 календарних днів щорічно як інвалід II групи.

Законодавством не передбачено, що відпустку без збереження заробітної плати працівник має використати всю й одразу. Тому, скажімо, мати, яка має двох дітей віком до 15 років, може написати заяву про приєднання до щорічної основної відпустки семи днів відпустки без збереження заробітної плати, а ще не більше семи днів взяти в інший час (зазначене, звичайно, не стосується випадків, коли відпустка надається на підставі медичного висновку, для складання вступних іспитів тощо).

16.09.2015

    Граничний строк подання юридичними особами державним реєстраторам відомостей про свого кінцевого бенефіціарного власника (контролера) юридичної особи, спливає 25 вересня 2015 року.

16.09.2015

Безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. 

Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:

 1) захист від обвинувачення;

 2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

 3) складення документів процесуального характеру.

Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно з цим Законом та іншими законами України мають такі категорії осіб: 

 1) особи, які перебувають під юрисдикцією України, якщо середньомісячний сукупний дохід їхньої сім'ї нижчий суми прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум" для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб, - на всі види правових послуг;

2) діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї;

3) особи, до яких застосовано адміністративне затримання;

4) особи, до яких застосовано адміністративний арешт;

5) підозрювані у вчиненні злочину особи, які затримані органами дізнання та слідства;

6) особи, до яких як запобіжний захід обрано взяття під варту. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. 

 7) особи, у справах яких відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України  участь захисника є обов'язковою;

8) особи, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців";

 9) ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацистських переслідувань;

 10) особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

 11) особи, щодо яких суд розглядає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку;

 12) особи, реабілітовані відповідно до законодавства України.

 Право на безоплатну вторинну правову допомогу мають громадяни держав, з якими Україна уклала відповідні міжнародні договори про правову допомогу, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також іноземці та особи без громадянства відповідно до міжнародних договорів, учасником яких є Україна, якщо такі договори зобов'язують держав-учасниць надавати певним категоріям осіб безоплатну правову допомогу.

16.09.2015

Міністерство юстиції - перше міністерство на сьогодні, яке впроваджує онлайн-сервіси з отримання відповідних документів нашими підприємцями через Інтернет, без черг, без відповідних хабарів в режимі онлайн.

Міністерство юстиції презентувало новий сайт, на якому українці зможуть тепер в електронному режимі реєструвати бізнес, отримувати виписки, а також довідкові дані про компанії. 

Раніше у наших підприємців витрачалося кілька годин, а то й кілька днів для того, щоб отримати виписку, довідку про те, що вони дійсно є підприємцями, що у них є така форма власності, саме таким видом діяльності вони займаються.

Даний електронний доступ спростить ведення бізнесу в Україні, зекономить час підприємців на обхід бюрократичних установ і знизить ризики корупції.    З цього моменту практично кожен українець зможе це робити це у себе вдома, не відвідуючи відповідні державні органи. Так само є можливість отримати виписки юридичної особи, витягу або довідки, завантаживши їх прямо з сайту без будь-яких підписів і печаток, без стояння в чергах.

Найчастіше отримання довідок, виписок та витягів з Єдиного держреєстру підприємств для підприємців було пов'язано з хабарництвом реєстраторів і величезними чергами. 

Відтепер не потрібно буде приходити в реєстраційні офіси, щоб отримати ці документи. Відтепер ми кардинально змінюємо підходи в роботі, ми ламаємо корупційні мотиви, позбавляючись від людського фактора - ми вводимо онлайн-сервіс.

Для одержання електронного документа не потрібні електронні цифрові підписи або інші підтвердження.  Заповнивши необхідні поля, потрібно оплатити послугу карткою Ощадбанку - вартість отримання витягу становить 45 гривень 68 копійок плюс 3 гривні комісії отримує Ощадбанк - тобто в цілому 48,68 грн. 

Ті українці, які не мають доступу до мережі, зможуть отримувати послуги особисто, в нотаріусів, що в банку або в реєстраційному офісі місцевої ради. 

11.09.2015

Поняття «дитина» («діти») вживається в двох значеннях. По-перше, це громадяни, які не досягли певного віку: правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років). До досягнення нею 14 років дитина вважається малолітньою. У віці від 14 до 18 років дитина є неповнолітньою. По-друге, діти — це особи, які походять від інших осіб (своїх батьків) та є їхніми родичами першого ступеня по прямій нисхідній лінії (найближчий ступінь родства).

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей від них, посвідченому у встановленому законом порядку. Таке посвідчення оформлюється: реєстрацією народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану за заявою будь-кого з батьків чи близьких, родичів, якщо дитина народжується у шлюбі; на основі добровільного визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини; на основі встановлення батьківства судом, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько заперечує батьківство.

Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони (чи перебували раніше) у шлюбі та чи проживають разом з дитиною. Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи були їхні батьки у шлюбі між собою.

Батьки зобов’язані передусім забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я та не пізніше одного місяця з дня народження дитини зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Вони повинні визначити дитині прізвище, ім’я та по батькові. Прізвище дитини встановлюється за прізвищем батьків, а якщо прізвища батьків різні, то за їхньою згодою; за загальним правилом дитині може бути дано не більше двох імен. 

На батьків покладається обов’язок виховувати дитину у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Усі питання виховання дитини вирішуються батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь в її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. А той з батьків, з яким проживає дитина, не вправі перешкоджати іншому спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, у віці від 10 років — за спільною згодою батьків та самої дитини, а після досягнення 14 рокiв — нею самою.

Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей покладається на їх батьків, які діють без спеціальних на те повноважень. У разі одруження неповнолітні набувають дієздатності в повному обсязі і з моменту одруження здійснюють захист своїх прав самостійно.

Батьки зобов’язані поважати дитину. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дітей. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї, звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а після досягнення 14 років — безпосередньо до суду.

Якщо мати чи батько неналежно виконують чи зловживають своїми батьківськими правами, вони можуть бути позбавлені цих прав. Позбавити батьківських прав може суд за наявності однієї з таких підстав: батьки не забрали дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; вони ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; батьки є хронiчними алкоголiками або наркоманами; вони вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Мати чи батько, які були позбавлені батьківських прав, мають право звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд обов’язково перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, й постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.
Діти можуть мати майно на праві особистої приватної власності. Батьки не мають права на це майно, так само як і діти не мають права на майно батьків. Батьки управляють майном малолітньої дитини в її інтересах без спеціального на те повноваження. При цьому вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) також є власністю дитини.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею пов¬ноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій або натуральній формі. Той з батьків, який відмовляється надавати утримання на неповнолітню дитину, може бути зобов’язаний судом до сплати аліментів. При визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров’я та матеріальний стан дитини і платника аліментів, наявність у нього інших дітей, непрацездатних членів сім’ї, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Частка заробітку (доходу) матері чи батька, яка стягуватиметься як аліменти на дитину, визначається судом. Розмір алімен¬тів для однієї дитини за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Батьки можуть укласти договір про сплату аліментів для дитини, в якому визначити розмір та строки виплати. Такий договір має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. 

Якщо діти після досягнення повноліття продовжують навчання i у зв’язку з цим потребують матерiальної допомоги, батьки зобов’язанi утримувати їх до досягнення 23 років, якщо вони в змозі надавати таку матеріальну допомогу. У разi припинення навчання припиняється й право на утримання.
Батьки, якщо вони спроможні, зобов’язанi утримувати і своїх повнолiтнiх непрацездатних дітей, якi потребують матерiальної допомоги.

Повнолітні працездатні діти зобов’язанi утримувати батьків, якi є непрацездатними i потребують матерiальної допомоги. Окрім того, діти зобов’язанi брати участь у додаткових витратах на батькiв, спричинених важкою хворобою, iнвалiднiстю або немiчнiстю. Якщо ж мати або батько були позбавленi батькiвських прав, i цi права не були поновлені, або якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків, то на дітей не може бути покладений обов’язок щодо їх утримання. 

Права та обов'язки батьків по вихованню та розвитку дитини
Турбота про підростаюче покоління хвилює не тільки громадськість нашої держави, але й весь світ.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" (ст. 12).

Законодавство України, а саме СК в ст. 150, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.

Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування про неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання, а також застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Оскільки батьківські права є правами на виховання дитини, вони надаються батькам до досягнення дитиною повноліття, після чого припиняються. Батьки не можуть передавати будь-кому ці права або відмовлятися від них, але мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

При неналежному виконанні батьками (одним із них) обов'язку по вихованню дітей або зловживанні батьківськими правами дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина має також право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо До суду, якщо вона досягла 14-річного віку.

Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

Згідно зі ст. 154 СК України батьки мають право на самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як законні представники без спеціальних на те повноважень. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.

На органи опіки і піклування покладено вирішення спорів щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Так, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших питань, що мають істотне значення для справи. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від неї.

Якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий із батьків має право на звернення до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це стосується інтересів дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

За заявою заінтересованої особи суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору.
У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.

Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

09.09.2015

 Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсно­сті. В останні роки це питання є предметом се­рйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократи­чну державу неможливо реалізувати без утвер­дження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод люди­ни, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні мате­ріальних, організаційних, соціальних, політич­них та інших умов для найповнішого викорис­тання людиною своїх прав і свобод.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рів­нів, які повинні захищати права і свободи лю­дини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, під­система судів загальної юрисдикції та спеціа­лізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян; громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; ос­нов соціального захисту; визначення правово­го режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання.

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприя­ти формуванню відповідних механізмів конт­ролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, ство­рювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території.

 Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист. Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру структури економічних відносин, зростанні конфліктності і соціальних протиріч у суспільному житі.

Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним Судом. Але це випливає із завдань Суду: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Здійснюючи контроль за відповідністю. Основному Закону законів та інших правових актів. Конституційний Суд може визнати їх чи окремі їхні положення неконституційними. Такі акти втрачають чинність, а якщо їх дією було порушено конституційні права та свободи, вони фактично поновлюються.

 Великі надії в плані посилення гарантій за­хисту прав і свобод людини покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазна­чена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за до­держанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звер­нень громадян, перевірці сигналів преси та ін­ших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфіко­ваний розгляд кожного звернення, всебічну пе­ревірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнен­ня до відповідальності винних осіб.

Забезпечення прав і свобод громадян немо­жливе без специфічного демократичного ін­ституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов'я­заний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх орга­нах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності.

Гарантування суб'єктивних прав людини органами внутрішніх справ проявляється у забез­печенні особистої безпеки громадян; у своєча­сному запобіганні злочинам та адміністратив­ним правопорушенням, швидкому і повному їх розкритті, охороні суспільного порядку та за­безпеченні суспільної безпеки; захисті власно­сті від протиправних посягань; наданні право­вої та організаційної допомоги громадянам, посадовим особам й іншим суб'єктам у здійс­ненні їх законних прав та інтересі.

Таким чином, удосконалення процедур за­хисту прав і свобод індивіда — важливе і не­відкладне завдання Української держави.

09.09.2015

Насильство в сім'ї є однією з найбільш розповсюджених форм порушення прав людини. У більшості випадків протиправні дії проти когось із членів родини супроводжуються актами агресії, приниження та жорстокої поведінки. Подібні дії з боку насильника приводять до негативного фізичного, психічного та соціального стану здоров'я постраждалої особи чи кількох осіб, членів цієї родини. Здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, протидія та запобігання будь-яким його проявам, надання правової допомоги особам, які потерпають від насильства в сім'ї тощо мають закону підтримку на рівні держави. По-перше, на захисті сім'ї від насильства стоїть:

• Основний Закон держави Конституція України (яка визначає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню). 

• Законом України "Про попередження насильства в сім'ї" визначено органи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, їхні повноваження та відповідальність осіб, які вчинили насильство в сім'ї.

   Насильство поділяють на:

• Фізичне насильство;

•  Сексуальне насильство;

•  психологічне насильство;

•  Економічне насильство;

 Фізичне насильство в сім'ї - умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності.

Сексуальне насильство в сім'ї - протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканість іншого члена сім'ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім'ї.

Психологічне насильство в сім'ї  - насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю.

Економічне насильство в сім'ї - умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я.

Попередження насильства в сім'ї - система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім'ї:

• припинення насильства в сім'ї, яке готується або вже почалося;

•  притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім'ї;  

• медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім'ї.

Здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї в межах наданих їм повноважень покладається на:

• спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї;

• відповідні підрозділи органів внутрішніх справ;

• органи опіки і піклування;

•  спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства;

•  кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім'ї або існує реальна загроза його вчинення;

•  центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї.

  Підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї є: заява про допомогу жертви насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї; висловлене жертвою насильства в сім'ї або членом сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто; отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї.

    Заява та повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення приймаються за місцем проживання постраждалого органами, які здійснюють роботу у напрямку попередження насильства.

     Орган, до якого надійшла заява або надійшло повідомлення про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення, розглядає заяву чи повідомлення та вживає в межах своїх повноважень передбачені законом заходи з попередження насильства в сім'ї. 

     При цьому законодавство України, предметом регулювання якого є попередження насильства в сім'ї та ліквідація його негативних наслідків, не обмежується зазначеними вище законодавчими актами. Закон України "Про попередження насильства в сім'ї " закріплює заходи превентивного характеру, які застосовуються з метою попередження фактів насильства в майбутньому.  

    Тому у випадку, коли дії щодо насильства в сім'ї становлять собою злочин чи інше правопорушення, стосовно особи, винної в його скоєнні, повинні застосовуватися заходи юридичної відповідальності, передбачені законодавством України.

07.09.2015

Підстави для втрати особою статусу біженця

1. Особа втрачає статус біженця у випадку отримання дозволу на постійне проживання на території України, або після набуття громадянства.

2. Якщо знову добровільно використав захист держави своєї громадянської приналежності.

3. Якщо особа позбавлена громадянства, знову його добровільно набула.

4. Якщо набула громадянство іноземної держави і користується захистом держави своєї нової громадянської приналежності.

5. Якщо добровільно повернулася до держави, яку залишила.

6. Якщо не має певного громадянства і може повернутися до держави свого попереднього проживання, в зв'язку з тим, що обставини, які змусили його виїхати більше не існують.

Повідомлення про позбавлення або втрату статусу біженця вручається особі протягом трьох днів з моменту прийняття рішення. У такому випадку посвідчення біженця визначається не дійсним і має бути повернуто у відповідні інстанції.

Особа, яка втратила або була позбавлена статусу біженця, може оскаржити дане рішення в судовому порядку або у вищих інстанціях протягом одного місяця з дня отримання повідомлення. До прийняття рішення по скарзі за особою зберігається всі передбачені законом права і обов'язки. Якщо скарга не буде задоволена, особа разом із всіма членами своєї родини зобов'язана покинути територію України протягом трьох днів з моменту отримання повідомлення про відмові на скаргу, якщо не має інших законних підстав для перебування на території України.

    В цілому правовий статус біженців визначається законодавством України і дозволяють особам, які мають або бажають набути даний статус, реалізувати весь комплекс прав людини і громадянина які закріплені і Конституції України та міжнародних договорах.

04.09.2015

Господарська діяльність підприємства неможлива без правової роботи в напрямку захисту прав та законних інтересів діяльності підприємства. Під захистом прав та законних інтересів слід розуміти організацію та ефективне ведення претензійно-позовної роботи.

Діяльність юрисконсульта на підприємстві надзвичайно багатогранна: від участі в тлумаченні нормативно-правових актів,  створенні локальних актів до їх використання і застосування.

Одним із завдань юридичної служби є ведення претензійної та позовної роботи на підприємстві, в установі, організації.

Пред’явлення претензій сторонами по договору та їх розгляд є одним із проявів господарського розрахунку. Шляхом пред’явлення претензій до контрагента з приводу порушень договірних зобов’язань підприємство захищає свої законні інтереси. Для забезпечення захисту таких інтересів розроблена ціла система норм права, що забезпечує вирішення в найкоротші строки спору між контрагентами.

Претензійна та позовна робота регулюється нормами Господарсько-процесуального кодексу України.

Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарсько-процесуальним кодексом України, якщо інше не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

            Підприємство,   чиї   інтереси   порушено,    з    метою безпосереднього  врегулювання  спору  з  порушником  його  прав та інтересів звертається до відповідача з письмовою претензією.

При наявності підстав та обґрунтованості вимог матеріали для   пред'явлення   претензії   готує    структурний    підрозділ підприємства   відповідно   до   його   функцій   в  господарській діяльності.

У претензії зазначаються:

 - повне найменування і поштові реквізити  заявника  претензії та підприємства, якому вона пред'являється;

- номер і дата;

- обставини, на підставі яких пред'явлена претензія і докази, що їх підтверджують; посилання на відповідні нормативні акти;

- вимоги заявника;

- сума та  розрахунок  претензії,  якщо   претензія  підлягає грошовій оцінці;

- платіжні реквізити заявника претензії;

- перелік  документів,  що  додаються  до претензії,  а також інших доказів;

- документи,  що  підтверджують вимоги заявника,  додаються в оригіналах або належним чином засвідчених копіях.

Претензія   після   правової   оцінки  юридичної  служби підписується  керівником  підприємства  або  його  заступником  та надсилається  адресатові  рекомендованим  або  цінним  листом,  чи вручається під розписку.

Структурний  підрозділ  та  юридична  служба  реєструють претензію в журналі  обліку,  здійснюють  контроль  за  своєчасним надходженням  відповідей  від підприємств,  яким були  пред'явлені претензії.

У разі  необхідності  може  бути  надіслано  нагадування  про прискорення надання відповіді на  претензію,  яке  підписується  в тому ж порядку, що і сама претензія.

Претензія має бути розглянута  відповідачем  у  місячний строк з дня її одержання, якщо інше не визначене законодавством.

У випадках,  коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором   передбачено  право  перевірки  забракованої  продукції (товарів)  підприємством-виготовлювачем,  претензії,  пов'язані   з якістю   та   комплектністю   продукції   (товарів)  розглядаються відповідачем протягом двох місяців.

Якщо  боржник  необгрунтовано  відхилив  чи  залишив без відповіді претензію кредитора  щодо  сплати  пені  за  несвоєчасну оплату поставленого (проданого) товару,  наданих послуг, виконаних робіт при поданні кредитором позову та розгляді спору судом, ціна позову збільшується проти суми, зазначеної в претензії.

Про фактичне виконання претензії  структурний  підрозділ та  юридична  служба здійснюють відповідний запис в журналі обліку претензій, пред'явлених підприємством.

Якщо   претензія  відповідачем  відхилена  повністю  або частково без належних підстав, залишена без відповіді, претензійні матеріали   з   висновком   та   документами,   що   обґрунтовують безпідставність   цього   відхилення,   передаються   відповідними структурними підрозділами в юридичну службу для підготовки позову. Необхідна кількість екземплярів документів визначається в  кожному окремому   випадку  залежно  від  числа  відповідачів  та  ведення позовного провадження.

Керівник підприємства або його заступник при надходженні претензій  розглядає  їх  та  надсилає  на  перевірку структурному підрозділу та юридичній службі для виконання.

При  перевірці  матеріалів претензії слід з'ясувати такі обставини:

- наявність всіх документів, що підтверджують обґрунтованість претензії;

- правильність складання розрахунку;

- наявність правових підстав  для  визначення  чи  відхилення претензії.

Якщо до претензії не додані всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із зазначенням строку їх подання,  який не може бути менше п'яти днів,  не враховуючи  часу поштового обігу.

Строки розгляду  претензій  обчислюються  з   дня   одержання претензії і можуть бути подовжені на час, необхідний для досилання заявником   на   вимогу   другої  сторони  додаткових  документів. У випадку відмови заявника  претензії виконати обґрунтовані вимоги другої сторони щодо подання додаткових  документів  або  залишення цих  вимог  без  відповіді,  що  перешкодило  врегулюванню спору в доарбітражному порядку, арбітражний суд може віднести повністю або частково  на  позивача судові витрати, хоча би позов і було задоволено.

Витребувані додаткові   документи  повинні  бути  такими,  що дійсно необхідні для розгляду претензії і відсутні у підприємства, що розглядає претензію. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що відсутність витребуваних додаткових документів не  перешкоджала розгляду   претензії  або  ці  документи  безумовно  повинні  були знаходитись у другої сторони однак боржник не дав  відповіді  по суті претензії чи порушив строк її розгляду,  арбітражний суд може застосувати до відповідача санкції та покласти на нього повністю або частково судовий збір.

Порядок досудового врегулювання спору    вважається додержаним  позивачем  незалежно  від того,  що він не надіслав на вимогу другої сторони відсутні в  останньої  додаткові  документи.

Якщо у встановлений строк відомості чи документи не одержані, претензія розглядається за наявними документами.

Після первинної правової оцінки претензійні матеріали  у визначений  на  підприємстві строк передаються юридичною службою у відповідні підрозділидля надання висновку по суті претензійних вимог.  Матеріали  передаються  під  розписку  через канцелярію.

Структурний підрозділ,  який   отримав   претензійні матеріали, повинен у встановлений на підприємстві строк перевірити їх та надати письмовий висновок щодо обґрунтованості претензійних вимог.

У  разі  необхідності  структурний  підрозділ  проводить звірку  розрахунків,  службову   перевірку   та   інші дії, що забезпечують врегулювання спору в претензійному порядку. Висновок повинен бути підтверджений відповідними документами.

Юридична  служба  з  урахуванням  висновку  готує проект відповіді про відхилення або визнання (повне, часткове) претензії, а   там,   де  юридичної  служби  немає,  проект  відповіді  готує структурний підрозділ, якому передано на перевірку претензію.

У  проекті відповіді про відмову в задоволенні претензії повинні бути вказані мотиви,  з  яких  претензія  відхиляється,  з посиланням  на  відповідні  нормативні акти.  До нього додаються у необхідних випадках документи,  що спростовують претензійні вимоги повністю  або  частково  (транспортні  документи про відвантаження продукції (товарів),  копія платіжного доручення про перерахування заборгованості та ін.).

Проект відповіді  повинен  містити:  найменування  та  адреси підприємств  (які  дають  і яким дається відповідь),  дату і номер претензії, на яку дається відповідь.

При    відмові   в   задоволенні   претензії   заявнику повертаються подані до неї оригінали документів.

У проекті відповіді про визнання претензії визначається строк і спосіб її задоволення (перерахування суми  заборгованості, зміна   продукції   та   ін.).  Керівнику  підприємства  надається письмовий  висновок  структурного   підрозділу,   який   перевіряв претензію   та  необхідні  документи,  що  підтверджують  підстави задоволення претензійних вимог.

Відповідь    на   претензію   підписується   керівником підприємства або його заступником після  візування  її  керівником структурного   підрозділу,   головним   бухгалтером  та  юридичною службою.

Бухгалтерія   (фінансова   служба)  у  встановлений  на підприємстві  строк  надає  юридичній  службі   копію   платіжного доручення про перерахування   заборгованості,   а  відповідний структурний   підрозділ - копію    документа    про   відправлення матеріальних   цінностей в залежності   від   способу  задоволення претензійних вимог.

Відповідь на претензію надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Претензія з копією   відповіді   та   доказами   її відправлення (квитанція про  рекомендований  або  цінний  лист  чи розписка про вручення) залишаються в юридичній службі.

Результати розгляду вносяться в журнал обліку претензій, пред'явлених підприємству.

Залишення претензії без відповіді не допускається.

31.08.2015

    Приватні виконавці зможуть суттєво підвищити ефективність виконавчого провадження.

 У приватних виконавців не буде якихось додаткових повноважень чи методів роботи. Вони працюватимуть за тими ж принципами, що й державні. При цьому вони самостійно фінансуватимуть свою діяльність, оплачуватимуть офіс і помічників. Таким чином ми збудуємо розгалужену мережу приватних спеціалістів, які працюватимуть паралельно зі своїми державними колегами, яких нині не вистачає.

  Якщо хтось із представників цієї професії ризикне діяти незаконними методами, з ними будуть розбиратися правоохоронні органи.

  Реформа ДВС і процесу виконання судових рішень є однією з найбільш пріоритетних, адже в Україні кількість виконаних рішень ледь перевищує 20%. Для прикладу, з 6,5 млн виконавчих документів минулого року виконано лише 1,3 млн. В європейських країнах ці показники сягають 80%.

  Вже зроблено багато кроків у напрямку реформ виконавчої системи. Серед них – запуск Системи електронних торгів арештованим майном (СЕТАМ). Статистика говорить про високу ефективність цього проекту. В середньому вартість лотів збільшується на 12%. Збільшуються надходження до держбюджету, у виграші й власники майна, які отримують більше коштів і можуть погасити свої борги.

   Окрім того, з 1 травня в Києві, Сумській області та у відділі примусового виконання рішень департаменту ДВС Мін’юсту стартував пілотний проект, яким запроваджується автоматична система розподілу виконавчих проваджень, а співробітники отримуватимуть винагороду за якісно проведено роботу.

   Основною метою є – підвищення мотивації державним виконавцям. Боротися з корупцією можна лише мотивуючи виконавців справедливою винагородою, яку вони зможуть отримати прозоро за результатами своєї роботи. Винагорода становитиме 2,5% від стягнутої суми, якщо ця сума не перевищує 1 млн грн. 20 мінімальних розмірів зарплат (24 тис грн), якщо сума перевищує 1 млн грн. І 50 мінімальних зарплат (60 тис. грн), якщо особа стягнула понад 100 млн грн.

Приватні виконавці зможуть підвищити якість виконавчого провадження, однак станеться це не одразу після прийняття Закону «Про державну виконавчу службу та приватних виконавців» та змін до Закону «Про виконавче провадження», які були розроблені разом з юридичною спільнотою і вже готові до прийняття у Верховній Раді.

   Для прикладу можна взяти приватний нотаріат, який з’явився на початку 90-х. Їм знадобилося 20 років, щоб налагодити ефективну систему. Не слід очікувати, що одразу після прийняття законів з’явиться армія приватних виконавців. На першому етапі це не буде масовий процес, адже спеціалістів треба навчити, створити робочі місця для них, визначитися з округами. Крім того, після прийняття законів треба буде розробити чимало підзаконних актів.

   При цьому, слід показники реалізації виконавчих проваджень покращаться насамперед завдяки спрощенню та підвищенню ефективності процедури виконання. Також цьому допоможе створення реєстру боржників.

   З моменту відкриття виконавчого провадження інформація про боржника одразу потраплятиме до реєстру. Вона буде публічна, окрім даних про походження боргу. При цьому, майно тих, хто перебуває у цьому списку, не зможе бути відчуженим без згоди виконавця.

    Раніше тема приватних виконавців була табу в Міністерстві юстиції, а сьогодні вже вдалося вийти на компромісне рішення по законопроектам, які забезпечать роботу приватних виконавців.

27.08.2015

   На виконання листа Міністерства юстиції України від 19.08.2015 № 102-32/ 1331 щодо проведення Всеукраїнської правничої осінньої школи (далі – школа) з метою участі студентів-правників та молодих юристів України в роботі Школи .

    Метою Школи є формування правової культури та правової свідомості правничої молоді, підвищення професійного рівня, самореалізація наукового, творчого, організаційного потенціалу, створення  умов для організованого дозвілля та спілкування молодих людей, налагодження співпраці між юридичними студентськими організаціями.

   Витрати, пов’язані з участю в роботі Школи (проїзд, проживання), оплачуються учасниками самостійно.

   Контактна особа від Координаційної ради молодих юристів України при Міністерстві юстиції України – Євген Которобай (тел.093-733-47-88).

   Детальну інформацію  щодо заходу можна знайти на сайті Координаційної ради молодих юристів України – www.krmj.org.ua.

26.08.2015

На виконання наказу Міністерства юстиції України від 19 серпня
2015 року №224/7 «Про проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги», Святошинське районне управління юстиції у місті Києві повідомляє про проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються до надання безоплатної вторинної правової допомоги, у місті Києві.

Претенденти, які пройшли конкурсний відбір, залучатимуться для надання безоплатної вторинної правової допомоги на постійній основі за контрактом або на тимчасовій основі на підставі договору відповідно до Порядку і умов укладення контрактів з адвокатами, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на постійній основі, та договорів з адвокатами, які надають безоплатну вторинну правову допомогу на тимчасовій основі, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.01.2012 № 8.

Відповідно до Порядку і умов проведення конкурсу з відбору адвокатів, які залучаються для надання безоплатної вторинної правової допомоги, затверджених постановою Кабінету Міністрів України
від 28.12.2011 № 1362, претенденти, які виявили намір взяти участь у конкурсі, повинні:

знати нормативно-правові акти у сфері захисту прав людини;

знати норми процесуального та матеріального права;

знати та дотримуватися Правил адвокатської етики;

знати законодавство у сфері безоплатної правової допомоги;

вміти складати процесуальні заяви, скарги та інші документи правового характеру;

вміти користуватися комп'ютером;

знати стандарти якості надання безоплатної правової допомоги;

володіти державною мовою (володіння англійською мовою та/або мовами національних меншин, які на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці становлять значну частину населення, є перевагою);

мати право на зайняття адвокатською діяльністю.

Для участі у конкурсі необхідно особисто подати за встановленою Міністерством юстиції формою заяву разом з такими документами:

копії паспорта, реєстраційного номера облікової картки платника податків, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, трудової книжки, документів про освіту, витяг з Єдиного реєстру адвокатів України, виданий не пізніше 10 днів до подання документів;

біографічну довідку та анкету за встановленою Мін'юстом формою, мотиваційний лист (до 500 слів) у довільній формі за підписом претендента.

Увага! Зразки заяви, біографічної довідки та анкети розміщено на офіційному веб-сайті Координаційного центру з надання правової допомоги http://www.legalaid.gov.ua/ua/konkurs-advokativ/vosmyi-konkurs.

Заяви та документи, необхідні для участі у конкурсі, приймаються до 30 вересня 2015 року Головним територіальним управлінням юстиції у місті Києві  та управліннями юстиції:

№

Адміністративно-територіальна одиниця (місто та/або район)

Адреса для подання документів

Особи, що здійснюють зв'язок з претендентами, їх номери телефонів та адреси електронної пошти для довідок

Голосіївський район   

03022,  м. Київ, вул. Ломоносова, 22/15

Голосіївське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 258-81-03

Заєць Ю.А.

258-81-03

Дарницький район

02091, м. Київ, вул. Бажана, 7є

Дарницьке районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 563-88-67

Давиденко Т.М.

563-72-32

Деснянський район

02225, м. Київ, вул. Бальзака, 64

Деснянське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 515-60-93

Ніколаєв С.В.

515 07 50

Дніпровський район

02099, м. Київ, вул. Краківська,20

Дніпровське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 292-97-10

Суховерська Г.М.

292-97-10

Оболонський район

04210, м. Київ, вул. Полярна,13-а

Оболонське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 462-33-50

Жданов М.Г.

462-33-50

Печерський  район

01015, м. Київ, вул. Різницька,11-б

Печерське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 280-79-92

Журавко В.М.

050 358 15 40

Подільський район

04071, м. Київ, пр-т. Гонгадзе, 5-б

Подільське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 465-45-05  

Пилипенко В.О.

463-32-13

Святошинський район

03148, м. Київ, вул. Гната Юри,9

Святошинське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 407-11-42

Бендюженко Ф. В.

407-11-42

407-11-42

Соломянський район

03186, м. Київ,

 пр.-т. Повітрофлотський, 40-а

Солом’янське районне управління юстиції у м. Києві,

тел.: 242-59-71

Криценко В.Д.

242-59-71

Шевченківський район

03132, м. Київ, вул. Саксаганського,110

Шевченківське районне управління юстиції у м. Києві,

 тел.: 234-76-30

Нестеренко Д.В.

234-76-30

м. Київ

03026, м. Київ, вул. Басейна, ½

Головне управління юстиції  у

м. Києві,

тел.: 278-63-23

Рибак І. Г.

288-08-95

Конкурс проводиться у три етапи:

- перший етап – розгляд документів, поданих претендентами: 6-8 жовтня 2015 року за адресою: м. Київ, вул. Басейна, ½;

- другий етап – письмове тестування претендентів: 10 жовтня 2015 року з 11 год. до 13 год. 15 хв. за адресою: провулок Музейний 2 д;

- третій етап – співбесіди з претендентами: 12-13 жовтня 2015 року за адресою: провулок Музейний 2 д.. Точний день та час співбесіди кожного претендента буде окремо повідомлено під час реєстрації для проходження письмового тестування.

26.08.2015

Однією із системоутворюючих, кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової) відповідальності.

За сучасних умов така відповідальність набуває особливої ваги і значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у нашій країні. Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів влади, рішучий поворот до прогресивних, демократичних відносин і, нарешті, проголошення й розбудова державної незалежності України владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя народу України. Одним із таких механізмів і є конституційна (державно-правова) відповідальність.

Дана відповідальність - невід'ємний складовий елемент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій. Це - особливий вид юридичної відповідальності. Її зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності.

Однак конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй специфічного виду. Такою якістю є політичний характер конституційної відповідальності. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини зв'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Дуже виразно це спостерігається на рівні конституційного регулювання. Тут - особлива вага (ціна) відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин.

Ось чому відповідальність депутата чи державних органів якісно відрізняються від "звичайної" юридичної відповідальності.

З іншими видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у необхідних випадках застосувати такий спонукальний чинник, як примус.

Вказівки на можливість застосування у необхідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі конституційного права - Конституції України, конституційних законах та інших нормативних актах. Так, визнання виборів окремих народних депутатів недійсними в разі порушення законодавства про вибори, скасування Президентом актів Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо є типовими прикладами конституційно-правової відповідальності.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.

Як реалізується, наприклад, відповідальність за порушення законодавства про вибори? Тут поєднуються конституційна, адміністративна і кримінальна відповідальність.

Крім чітко визначеного політичного характеру конституційна відповідальність має й інші особливості. Вони зумовлені природою конституційного права, механізмом реалізації норм цієї галузі.

Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів правових норм, конституційна відповідальність втілюється в життя двояко:

а) безпосередньо в межах конституційних правовідносин;

б) через норми інших галузей права.

Зокрема, відмова в реєстрації кандидата в народні депутати через несвоєчасну подачу передбачених Законом документів реалізується виключно в конституційно-правових відносинах.

Тут нема потреби застосовувати норми інших галузей права. Відповідальність "вичерпує" себе в нормах конституційного права.

Однак у багатьох випадках конституційна відповідальність поєднується, переплітається з іншими видами юридичної відповідальності. Так, відповідальність депутата, що вчинив кримінальний злочин, поєднує в собі конституційну (державно-правову) і кримінальну відповідальність.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що вона буває двох видів:

- ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;

- позитивною: це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юридична компетентність.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна грає роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності, за конституційним правом, є нормативні та фактичні умови. Нормативна основа передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а реальною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність вже з огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Позитивна відповідальність характерна й тим, що іноді важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки вказаних суб'єктів. Часом їх у законі немає взагалі. Підставами даної відповідальності можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, недосягнення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

Об'єктом правопорушення, за конституційним правом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це - найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

В літературі відповідальність у сфері дії конституційного права інколи ототожнюється із санкціями. Типовими прикладами конституційних (державно-правових) санкцій є:

-  дострокове припинення повноважень органів державної влади або посадових осіб;

- скасування чи призупинення актів державних органів;

-  дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

- визнання виборів недійсними;

-  процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах, тощо.

    Таким чином, інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.

Своєрідність конституційного права України виявляється не тільки в предметі, методі та конституційній відповідальності, а й у функціях цього права, під якими, звичайно, розуміють зумовлені соціальним призначенням основні напрями, або способи впливу цієї галузі на суспільні відносини, які уособлюють повновладдя народу країни. Найважливішими з них є політичні, економічні, духовні, ідеологічні, соціальні, а також установчі, правотворчі, інформаційні та інші функції, зокрема регулятивні, охоронні тощо.

25.08.2015

 Прихована чи відкрита агресія одних членів родини по відношенню до інших – явище настільки буденне, що розповіді про побиття дружини чоловіком чи дітей батьками нікого не здивують. Бажання домінувати над найближчими родичами виявляється настільки сильним, що людиною відкидаються всі поняття моралі та справедливості. Тим не менше, члени сім’ї, які вчинили насильство по відношенню до своїх рідних, можуть понести адміністративну, цивільно-правову і навіть кримінальну відповідальність.

   Під вчиненням насильства в сім’ї слід розуміти умисне вчинення будь-яких дій фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого.

За ці дії, а також за невиконання захисного припису особою, стосовно якої він винесений, не проходження корекційної програми особою, яка вчинила насильство в сім’ї  передбачається:

-         накладення штрафу від 3 до 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (51-85 грн.);

-         громадські роботи на строк від 30 до 40 годин ;

-         виправні роботи на строк до 1 місяця з відрахуванням 20% заробітку;

-         адміністративний арешт на строк до 5 діб;

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з порушень, тягнуть за собою:

-         накладення штрафу від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85-170 грн.)

-         громадські роботи на строк від 40 до 60 годин

-         виправні роботи на строк від 1 до 2 місяців з відрахуванням 20 % заробітку.        В разі якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, передбачається адміністративний арешт на строк до 15 діб.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», захисний припис – це спеціальна форма реагування служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах дітей щодо захисту жертви насильства в сім’ї, яким особі, яка вчинила насильство в сім’ї, забороняється вчиняти певні дії стосовно жертви насильства в сім’ї.

В органах міліції заходи щодо запобігання насильству в сім’ї здійснює служба дільничних інспекторів міліції. Підставою для вжиття заходів вважається відповідна заява.

За результатами перевірки заяви (повідомлення) особі, що вчинила насильство в сім’ї, виноситься офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї і така особа ставиться на профілактичний облік.

( Зняття з профілактичного обліку членів сім'ї,  які вчинили насильство в сім'ї, проводиться органами, які брали особу на такий облік,   якщо   протягом  року  після  останнього  факту  вчинення насильства в сім'ї особа жодного  разу  не  вчинила  насильства  в сім'ї.)

  У відповідності до ст. 13 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» особі, яка вчинила насильство в сім’ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної служби у справах дітей за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором може бути винесений захисний припис.

   Отже, варто пам'ятати народну мудрість: "Хто сам себе береже, того й лихо оминає". Не треба заплющувати очі на реальні факти і вмовляти себе не звертати уваги на насильство. Якщо ви зіткнулися з першими (ще"легкими") проявами насильства, подумайте про власну безпеку та безпеку своїх дітей — уявіть найгірший розвиток подій і подумайте про ваші дії в таких неприємних ситуаціях.

21.08.2015

           28 червня 1996 року було прийнято першу в українській історії Конституцію незалежної держави України, яка остаточно закріпила правові основи нашої держави, її суверенітет і територіальну цілісність. Цей день став державним святом України і відзначається щороку.

          Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

          Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою. Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.
           Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно - правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.
Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.
Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.
Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

          Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

20.08.2015

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Основні принципи державної служби :

- служіння народу України;

- демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- пріоритету прав людини і громадянина;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією ( 888-09 ) та спеціальними законами України.

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов'язками державних службовців є:

- додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

- забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

- недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

- безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

- збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

- постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

- сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.

- Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.

- У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

Основні права державних службовців :

- користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

- брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

- одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

- на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

- вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

- на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

- безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

- на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

- вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

- на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

- на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

20.08.2015

На військову службу за контрактом приймаються громадяни, які відповідають вимогам проходження військової служби:

- військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які прослужили на строковій військовій службі не менше одного року і мають відповідну професійну підготовку за фахом, а також військовозобов'язані та жінки, які не мають військових звань офіцерського складу, прапорщиків і мічманів, з відповідною спеціальною підготовкою, після закінчення спеціальних курсів, віком від 19 до 30 років - на військову службу солдатів і матросів, сержантів і старшин;

- військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які прослужили на строковій військовій службі не менше одного року, військовозобов'язані, жінки з відповідною освітою та спеціальною підготовкою, які не мають військових звань офіцерського складу, після закінчення спеціальних курсів, віком від 19 до 30 років - на військову службу прапорщиків і мічманів;

- призовники віком від 17 до 21 року, в тому числі ті, яким 17 років виповнюється у рік зарахування на навчання, а також військовослужбовці та військовозобов'язані віком від 18 до 23 років, які не мають військових звань офіцерського складу і виявили бажання навчатися у вищих військових навчальних закладах або вищих навчальних закладах, які мають військові навчальні підрозділи, - на військову службу курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів або вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи;

- випускники вищих військових навчальних закладів та вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, з числа курсантів (слухачів), які пройшли підготовку на посади осіб офіцерського складу з присвоєнням первинного офіцерського звання, - на військову службу офіцерського складу;

- офіцери запасу, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, в тому числі жінки віком до 30 років, - на військову службу офіцерського складу;

- особи офіцерського складу, які перебувають на кадровій військовій службі.

    Форма, порядок і правила укладення контракту з громадянином, припинення (розірвання) контракту та наслідки припинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців.

11 cерпень 2015

Військовослужбовцям і членам їх сімей держава забезпечує соціальний і правовий захист, надає цілий ряд пільг. Відповідно до закону України «Про соціаль­ний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» їм надаються соціальні гарантії з питань праце­влаштування, житла, освіти, відпочинку, гарантується свобода наукової, технічної, художньої творчості.

  Пільги військовослужбовцям, передбачені трудовим законодавством. Час перебування на військовій службі зараховується до загального і безперервного трудового стажу, а також до стажу роботи за спеціальністю. Війсь­ковослужбовці не мають права займатися підприємниць­кою діяльністю.

  За військовослужбовцями строкової служби, які до призову працювали на підприємствах, в установах, орга­нізаціях, незалежно від форм власності і господарюван­ня, зберігається при звільненні з військової служби пра­во на працевлаштування їх у тримісячний строк на тому самому підприємстві (в установі чи організації) або його правонаступникові (підприємстві, що утворилося на базі попереднього) на посаду, не нижчу за ту, яку вони зай­мали до призову на військову службу.     Звільненим з вій­ськової служби надається матеріальна допомога в розмі­рі місячної заробітної плати за рахунок коштів дер­жавного бюджету. Вони користуються  правом на залишення на роботі під час скорочення чисельності або штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці протягом двох років з дня звільнення з військової служби.

   Воїни строкової служби, сім'ї яких втратили годува­льника (батька, матір, сестру, брата, дружину) і не ма­ють інших працездатних членів сім'ї, звільняються з вій­ськової служби достроково.

   Держава забезпечує соціальну і професійну адапта­цію звільненим військовослужбовцям строкової служби, які до призову не встигли працевлаштуватися. Громадя­нам, призваним на строкову військову службу чи прий­нятим на службу за контрактом, виплачується вихідна допомога в розмірі двомісячної заробітної плати.

Члени сімей військовослужбовців строкової служби мають переважне право на прийняття на роботу і на залишення на роботі під час скорочення чисельності або штату працівників, а також на першочергове направлен­ня для професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки з відривом від виробництва та виплату на період навчання середньої місячної заробітної плати.

 Органи місцевої влади повинні у першочерговому по­рядку працевлаштовувати дружин військовослужбовців строкової служби в разі їх звільнення при скороченні чисельності або штату працівників, при ліквідації, реорганізації або перепрофілюванні підприємства, уста­нови, а також влаштовувати їхніх дітей у дошкільні зак­лади, незалежно від їх відомчої приналежності.

    Матеріальне забезпечення та відпочинок військово­службовців строкової служби:

   Держава гарантує військо­вослужбовцям матеріальне та інше забезпечення в розмі­рах, що стимулюють зацікавленість громадян України у військовій службі. Військовослужбовці одержують за державний рахунок, відповідно до посади і звання, гро­шове забезпечення, а також майно, житло, харчування.

   Військовослужбовці та члени їх сімей, які постраж­дали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, користу­ються всіма пільгами, передбаченими законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

  Час служби, відпочинку, нарядів, чергування війсь­ковослужбовцям строкової служби встановлюється від­повідно до статутів Збройних Сил України. При виконан­ні ними обов'язків військової служби у вихідні, святко­ві і неробочі дні час відпочинку встановлюється коман­диром (начальником).

  Військовослужбовцям строкової служби за весь період військової служби надаються відпустки триваліс­тю:

• солдатам і матросам — 20 діб,

-   старшинам і сержан­там — 25 діб, без урахування часу, потрібного для пере­їзду до місця проведення відпустки і назад.

     Пільги в галузі охорони здоров'я. Передбачається створення необхідних санітарно-гігієнічних і побутових умов з урахуванням специфіки служби та економічної обстановки.

     Військовослужбовці забезпечуються безпла­тною кваліфікованою медичною допомогою у військово-медичних закладах. Якщо таких закладів немає за місцем служби (а також у невідкладних випадках), ме­дична допомога військовослужбовцям надається у ліку­вально-профілактичних закладах Міністерства охорони здоров'я України. Медична допомога членам сімей війсь­ковослужбовців надається на загальних підставах.

Військовослужбовці, які стали інвалідами внаслідок бойових дій, а також учасники бойових дій прирівню­ються у правах до інвалідів та учасників Великої Вітчиз­няної війни.

Воїни строкової служби, курсанти військових навчальних закладів, за наявності відповідних медичних по­казань, забезпечуються безплатним санаторно-курорт­ним лікуванням.

Лікувально-оздоровча робота з юнаками перед при­зовом в армію проводиться за місцем проживання, нав­чання або роботи органами та закладами охорони здоров'я. За результатами медичного огляду юнакам признача­ється необхідне лікування.

   Права та пільги, передбачені житловим законодав­ством:

   Військовослужбовці строкової служби розміщу­ються в казармах (на кораблях) згідно з військовими статутами. За ними зберігається житлове приміщення, яке вони займали до призову на службу. Протягом перших трьох місяців служби їх житлова площа не по­винна ніким заселятися; потім ця площа, якщо на ній не проживають члени сім'ї військовослужбовця, може бути надана іншим громадянам, які зобов'язані звільнити її при поверненні військовослужбовця зі служби. В разі відмови нових жильців звільнити приміщення вони під­лягають виселенню у судовому порядку, незалежно від терміну надання їм іншого приміщення. Воїни строкової служби не можуть бути виключені зі списків громадян, прийнятих на квартирний облік.

  Курсантам вищих військових навчальних закладів, які мають сім'ю, надається житлова площа у сімейних гуртожитках. Якщо гуртожитку немає, їм виплачується за місцем служби грошова компенсація за тимчасове піднаймання (наймання) житлового приміщення в роз­мірах, визначених Кабінетом міністрів України.

Пільги в галузі освіти:

   Особи, які були призвані на строкову військову службу в період навчання, при звіль­ненні зараховуються для продовження навчання до того самого навчального закладу, де вони навчалися до при­зову.

  Військовослужбовці строкової служби можуть всту­пати тільки до військових навчальних закладів. Військо­вослужбовцям, допущеним до вступних екзаменів у вищі військові навчальні заклади, надається для підготовки додаткова 30-добова відпустка.

   Інші пільги військовослужбовцям строкової служби:

  Військовослужбовці строкової служби звільняються від прибуткового оподаткування з усіх видів грошового забез­печення, яке вони одержують у своїй військовій частині, а військові-будівельники — з отримуваної ними заробіт­ної плати.

  Військовослужбовці строкової служби користуються правом безплатного проїзду міським пасажирським тран­спортом (всіма видами, за винятком таксі), автомобіль­ним транспортом загального користування у сільській місцевості, залізничним і водним транспортом примісь­кого сполучення, автобусами приміських сполучень.

  Військовослужбовці строкової служби мають право безплатно відправляти й одержувати листи. Безплатни­ми поштовими посилками відправляється особистий одяг юнаків, призваних на строкову військову службу.

Існує ряд інших соціальних гарантій і пільг для військовослужбовців строкової служби.

03.08.2015

В Україні існує закон про захист дітей - Закон України Про охорону дитинства, який передбачає наступне:  З метою створення належних матеріальних умов для виховання дітей у сім'ях держава надає батькам або особам, які їх замінюють, соціальну допомогу, передбачену Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" ( 2811-12 ) та іншими законами України. 
   Сім'ям з дітьми у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, надаються пільгові довгострокові кредити на придбання житла, предметів довгострокового користування та житлове будівництво. 
Багатодітним сім'ям надаються такі пільги: 
1) 50-відсоткова знижка плати за користування житлом (квартирна плата) в межах норм, передбачених чинним законодавством (21 кв. метр загальної площі житла на кожного члена сім'ї, який постійно проживає в жилому приміщенні (будинку), та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю); 
2) 50-відсоткова знижка плати за користування комунальними послугами (газопостачання, електропостачання та інші послуги) та вартості скрапленого балонного газу для побутових потреб у межах норм, визначених законодавством. 
Площа житла, на яку надається знижка при розрахунках плати за опалення, становить 21 кв. метр опалюваної площі на кожного члена сім'ї, який постійно проживає в жилому приміщенні (будинку), та додатково 10,5 кв. метра на сім'ю; 
3) 50-відсоткова знижка вартості палива, у тому числі рідкого, в межах норм, визначених законодавством, у разі якщо відповідні будинки не мають центрального опалення; 
4) позачергове встановлення квартирних телефонів. Абонентна плата за користування квартирним телефоном встановлюється у розмірі 50 відсотків від затверджених тарифів. {Статтю 13 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 1343-VI (1343-17) від 19.05.2009}. 
   Пільги щодо плати за користування житлом (квартирної плати), комунальними послугами та вартості палива, передбачені пунктами 1-3 частини третьої цієї статті, надаються багатодітним сім'ям незалежно від виду житла та форми власності на нього. {Статтю 13 доповнено частиною четвертою згідно із Законом N 1343-VI ( 1343-17 ) від 19.05.2009}. 
Дітям з багатодітних сімей надаються такі пільги: 
1) безоплатне одержання ліків за рецептами лікарів; 
2) щорічне медичне обстеження і диспансеризація в державних та комунальних закладах охорони здоров'я із залученням необхідних спеціалістів, а також компенсація витрат на зубопротезування; 
3) першочергове обслуговування в лікувально-профілактичних закладах, аптеках та першочергова госпіталізація; 
4) безоплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі), автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання; 
5) безоплатне одержання послуг з оздоровлення та відпочинку відповідно до Закону України "Про оздоровлення та відпочинок дітей" (375-17). {Статтю 13 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом N 1343-VI ( 1343-17 ) від 19.05.2009}. 
Батькам і дітям з багатодітних сімей видаються відповідні посвідчення. Зразок посвідчення (209а-2010-п), порядок виготовлення і видачі посвідчень ( 209-2010-п ) встановлюються Кабінетом Міністрів України. {Статтю 13 доповнено частиною шостою згідно із Законом N 1343-VI (1343-17) від 19.05.2009}. 

28 липня 2015

Згідно із Законом України «Про охорону праці» за порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці (розділ VIII) встановлені різні види відповідальності:

- дисциплінарна

- адміністративна

- матеріальна

- кримінальна.

 Передбачена відповідальність як підприємств, так і самих працівників.
- Дисциплінарна відповідальність регулюється Кодексом законів про працю і передбачає такі види покарання, як догана та звільнення.
- Адміністративна відповідальність — це відповідальність посадових осіб і працівників перед органами державного нагляду, що полягає у застосуванні до них штрафних санкцій. Умови притягнення до адміністративної відповідальності передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Ст. 41 КУпАП передбачає, що порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці тягне за собою накладення штрафу на винних осіб у таких розмірах:
на працівників — від 34 до 85 гривень
на посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності  та                                             на громадян — власників підприємств або уповноважених ними осіб — від 34 до 170 гривень.
Контроль і нагляд за дотриманням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці, з безпеки проведення робіт здійснюють органи державного нагляду за охороною праці. Інспектори цього департаменту розглядають справи про адміністративні правопорушення та накладають адміністративні стягнення. Невиконання законних вимог посадових осіб департаменту щодо усунення порушень законодавства про охорону праці або створення перешкод діяльності цих органів згідно із ст. 188 КУпАП тягне накладення штрафу на працівників у розмірі від 51 до 85 гривень  і на посадових осіб — від 170 до 238 гривень.
Законом України «Про охорону праці» та Положенням про порядок накладання штрафів на підприємства, установи та організації за порушення нормативних актів про охорону праці встановлено відповідальність підприємств у вигляді штрафу за:
- порушення актів законодавства, правил, норм, інструкцій про охорону праці, які є обов’язковими для виконання ;
- невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці з безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.
Такі штрафи накладаються за підсумками комплексної перевірки стану охорони праці на підприємстві посадовими особами департаменту в таких розмірах: 
головою департаменту — до 2 % місячного фонду заробітної плати підприємства, з якого стягується штраф;
начальниками територіальних управлінь — до 1 %;
начальниками інспекцій — до 0,5 %.
Максимальний розмір штрафу, що накладається на підприємство, не може перевищувати 2 % місячного фонду зарплати.
Підприємство також сплачує штраф за кожний нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання, що сталися з його вини, а саме в разі:
нещасного випадку, що не призвів до стійкої втрати працездатності працівника — у розмірі, визначеному з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за період його тимчасової непрацездатності;
нещасного випадку, що призвів до стійкої втрати працездатності та професійного захворювання — у розмірі, визначеному з розрахунку половини середньомісячного заробітку потерпілого за кожний відсоток втрати ним професійної працездатності;
смерті потерпілого — у розмірі дворічного заробітку потерпілого.
Якщо встановлено факт приховання нещасного випадку, власник сплачує штраф у 10-кратному розмірі.
За передачу замовникові у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, яка не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 % вартості розробки.
-Матеріальною відповідальністю передбачено відшкодування збитків, заподіяних підприємствами працівникам (або членам їх сімей), які постраждали від нещасного випадку чи профзахворювання.
-Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони та безпеки праці передбачена ст. 135, 218, 219 і 220 Кримінального кодексу України. Ст. 135 містить загальне поняття складу та суб’єкта злочину. Суб’єктом злочину з питань охорони праці є будь-яка службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадянин — власник підприємства чи уповноважена ним особа. Згідно з цією статтею порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці посадовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, громадянином — власником підприємства чи уповноваженою ним особою, якщо це порушення створило небезпеку для життя або здоров’я громадян, карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом до 255 грн. Те саме діяння, якщо воно спричинило нещасні випадки з людьми, карається позбавленням волі на строк до чотирьох років.
Шляхи порушення вимог законодавчих актів про охорону праці можуть бути різними. Порушення може виявитися в непроведенні відповідного інструктажу, відсутності або несправності спеціальних засобів для безпечної роботи механізмів, обладнання, засобів індивідуального захисту (маски, захисних окулярів, спеціального одягу), в неналежній перевірці працівниками знання техніки безпеки і т. ін.

21 липня 2015

Жорстоке поводження з дітьми і зневага їхніми інтересами можуть мати різні види і форми, але їх наслідками завжди є серйозний збиток для здоров'я, розвитку і соціалізації дитини, нерідко й загроза її життю чи навіть є причиною смерті.

Фізичне насильство - нанесення дитині батьками чи особами, що їх заміняють, вихователями чи іншими особами фізичних травм, різних тілесних ушкоджень, що завдають збиток здоров'ю дитини, порушують її розвиток і позбавляють життя. Ці дії можуть здійснюватися у формі побиття, катування, штовхань, у вигляді ударів, ляпасів, припікання гарячими предметами, рідинами, запаленими сигаретами, у вигляді укусів і з використанням усіляких предметів як знаряддя бузувірства.

Фізичне насильство включає також залучення дитини до вживання наркотиків, алкоголю, пропонування їй отруйних засобів чи медичних препаратів, що викликають одурманення (наприклад, снодійних, не прописаних лікарем), а також спроби удушення чи втоплення дитини.

У деяких родинах як дисциплінарну міру використовують різні види фізичного покарання - від потиличників і ляпанців до пороття ременем. Необхідно усвідомлювати, що фізичне насильство - це фізичний напад (катування), воно майже завжди супроводжується словесними образами і психічною травмою.

Сексуальне насильство чи спокуса - використання дитини (хлопчика чи дівчинки) дорослою людиною чи іншою дитиною для задоволення сексуальних потреб або отримання вигоди.

Сексуальне насильство включає статеві зносини (коїтус), оральний і анальний секс, взаємну мастурбацію, інші тілесні контакти із статевими органами. До сексуального розбещення належать також залучення дитини до проституції, порнобізнесу, оголення перед дитиною статевих органів і сідниць, підглядання за нею, коли вона цього не підозрює: під час роздягання, відправлення природних потреб.

Психічне (емоційне) насильство - постійна чи періодична словесна образа дитини, погрози з боку батьків, опікунів, учителів, вихователів, приниження її людського достоїнства, обвинувачення її в тому, у чому вона не винна, демонстрація нелюбові, ворожості до дитини. До цього виду насильства належать також постійна неправда, обман дитини (у результаті чого вона втрачає довіру до дорослого), а також ситуації, коли вимоги до дитини не відповідають її віковим можливостям.

Зневага інтересами і потребами дитини (нехтування) - відсутність належного забезпечення основних потреб дитини в їжі, одязі, житлі, вихованні, медичній допомозі з боку батьків чи осіб, їх що заміняють, у силу об'єктивних причин (бідність, психічні хвороби, недосвідченість) і без таких. Типовим прикладом зневажливого ставлення до дітей є залишення їх без догляду, що часто призводить до нещасних випадків, отруєнь та інших небезпечних для життя і здоров'я дитини наслідків.

Зазвичай дитина-жертва страждає одночасно від декількох видів насильства. Так, інцест (сексуальне насильство) неминуче супроводжується руйнуванням сімейних стосунків та довіри в сім'ї, маніпулятивними стосунками, а часто й залякуванням з боку кривдника, що кваліфікується як психологічне насильство. Складовою частиною практично всіх видів насильства є фізичне (побиття) та емоційне (загрози вбити або покалічити).

Одним з проявів жорстокого поводження з дітьми є також відсутність у жінки любові до дитини, коли та ще перебуває в материнській утробі, тобто від небажаної вагітності. її, що ще нічим себе не проявила, вже не люблять, не думають і не піклуються про неї. Будучи емоційно відкинутими ще до народження, такі діти народжуються раніше терміну в два рази частіше в порівнянні з дітьми від бажаної вагітності, вони частіше мають недостатню масу тіла, частіше хворіють у перші місяці життя, гірше розвиваються.

Насильство над дітьми можна класифікувати також за такими ознаками:

• у залежності від стратегії кривдника: явне та приховане (непряме);

• за часом: те, що відбувається зараз, і те, що трапилося в минулому;

• за тривалістю: одноразове або багаторазове, що триває роками;

• за місцем та оточенням: вдома - з боку родичів; у школі - з боку педагогів або дітей; на вулиці - з боку дітей або незнайомих дорослих.

• Будь-який вид жорстокого поводження з дітьми веде до найрізноманітніших наслідків, але поєднує їх одне - збитки здоров'ю дитини чи небезпеку для її життя. Негативними наслідками для здоров'я є: втрата чи погіршення функції якого-небудь органа, розвиток захворювання, порушення фізичного чи психічного розвитку. З 100 випадків фізичного насильства над дітьми приблизно 1-2 закінчуються смертю жертви насильства. Наслідками фізичного насильства є синці, травми, переломи, ушкодження внутрішніх органів: печінки, селезінки, бруньок і ін. Потрібен час, щоб залікувати ці ушкодження, але ще більше часу і зусиль потрібно для того, щоб залікувати сердечні рані, психіку дитини, що постраждала від побоїв.

• Розрізняють наближені і віддалені наслідки жорстокого поводження і неуважного ставлення до дітей.

• До наближених наслідків належать фізичні травми, ушкодження, а також блювота, головний біль, втрата свідомості, характерні для синдрому струсу, що розвивається в маленьких дітей, яких беруть за плечі і сильно трясуть. Окрім зазначених ознак, у дітей під час цього синдрому з'являється крововилив в очні яблука. До найближчих наслідків належать також гострі психічні порушення у відповідь на будь-який вид агресії, особливо на сексуальну. Ці реакції можуть проявлятися у вигляді порушення, прагнення кудись бігти, сховатися або глибокої загальмованості, зовнішньої байдужності. Однак в обох випадках дитина охоплена найгострішим переживанням страху, тривоги і гніву. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії з почуттям власної збитковості, неповноцінності.

Серед віддалених наслідків жорстокого поводження з дітьми виділяються порушення фізичного і психічного розвитку дитини, різні соматичні захворювання, особистісні та емоційні порушення, соціальні наслідки.

Порушення фізичного і психічного розвитку

У більшості дітей, що живуть у родинах, де застосовуються важкі фізичні покарання, лайка на адресу дитини і є "методами виховання", чи в родинах, де діти позбавлені тепла, уваги, наприклад, у родинах батьків-алкоголіків, наявні ознаки затримки фізичного і нервово-психічного розвитку. Закордонні фахівці назвали цей стан дітей"нездатністю до процвітання".

Діти, що зазнавали жорстокого ставлення до себе, часто відстають у рості, масі чи у тому та іншому від своїх однолітків. Вони пізніше починають ходити, говорити, рідше сміються, вони значно гірше встигають у школі, ніж їхні однолітки. У таких дітей часто спостерігаються "дурні звички": ссання пальців, кусання нігтів, розгойдування, заняття онанізмом. Та й зовні діти, що живуть в умовах зневаги їхніх інтересів, фізичних й емоційних потреб, виглядають по-іншому, ніж діти, що живуть у нормальних умовах: у них припухлі, "заспані" очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайність в одязі, інші ознаки гігієнічної занедбаності - педікульоз, висипання, неприємний запах від одягу і тіла.

Різні захворювання як наслідок жорстокого поводження

Захворювання можуть носити специфічний для окремого виду насильства характер: наприклад, під час фізичного насильства наявні ушкодження частин тіла і внутрішніх органів різного ступеня тяжкості, переломи кісток. Під час сексуального насильства можуть бути захворювання, що передаються статевим шляхом: інфекційно-запальні захворювання геніталій, сифіліс, гонорея, СНІД, гострі і хронічні інфекції сечостатевих шляхів, травми, кровотечі із статевих органів і прямої кишки, розриви прямої кишки і піхви, випадання прямої кишки.

Незалежно від виду і характеру насильства в дітей можуть спостерігатися різні захворювання, що належать до психосоматичних: ожиріння чи, навпаки, різка втрата ваги, що обумовлено порушеннями апетиту. Під час емоційного (психічного) насильства нерідко бувають шкірні висипання, алергійна патологія, виразка шлунка, під час сексуального насильства - непояснений (якщо ніяких захворювань органів черевної порожнини і малого таза не виявляється) біль внизу живота. Часто в дітей розвиваються такі нервово-психічні захворювання, як тики, заїкуватість, енурез (нетримання сечі), енкопрез (нетримання калу), деякі діти повторно потрапляють у відділення невідкладної допомоги з приводу випадкових травм, отруєнь.

Психічні особливості дітей, які постраждали від насильства

Практично всі діти, що постраждали від жорстокого поводження і зневажливого ставлення, пережили психічну травму, в результаті чого вони розвиваються з визначеними особистісними, емоційними і поведінковими особливостями, що негативно впливає на їхнє подальше життя.

Діти, що зазнали різного роду насильства, самі стають агресивними, що найчастіше виливається на більш слабких: молодших за віком дітей, на тварин. Часто їхня агресивність виявляється в грі, часом спалахи їхнього гніву не мають видимої причини.

Деякі з них, навпроти, надмірно пасивні, не можуть себе за­хистити. І в тому, і в іншому випадку порушується контакт, спілкування з однолітками. У занедбаних, емоційно депривованих дітей прагнення будь-яким шляхом привернути до себе увагу іноді виявляється у вигляді зухвалого, ексцентричного поводження.

Діти, що пережили сексуальне насильство, здобувають невластиві віку пізнання про сексуальні стосунки, що проявляється в їхній поведінці, в іграх з іншими дітьми чи з іграшками. Навіть маленькі діти, які не досягли шкільного віку, які постраждали від сексуального насильства, згодом самі можуть стати ініціаторами розпусних дій і втягувати в них велике число учасників.

Найбільш універсальною і важкою реакцією на будь-яке, а не тільки сексуальне насильство, є низька самооцінка, що сприяє збереженню і закріпленню психологічних порушень, пов'язаних з насильством. Особистість з низькою самооцінкою переживає почуття провини, сорому.

Для неї характерна постійна переконаність у власній неповноцінності, у тому, що "ти гірше всіх". Унаслідок цього дитині важко домогтися поваги оточуючих, успіху, спілкування її з однолітками ускладнені.

Серед цих дітей, спостерігаються часті депресії, навіть у дорослому віці. Це виявляється в приступах занепокоєння, безпричинної туги, почуття самітності, порушеннях сну. У старшому віці у підлітків, можуть спостерігатися спроби покінчити з собою чи завершені самогубства.

Почуваючи себе нещасливими, знедоленими, пристосовуючись до ненормальних умов існування, намагаючись знайти вихід з положення, що створилося, вони і самі можуть стати шантажистами. Це, зокрема, стосується сексуального насильства, коли в обмін на обіцянку зберігати таємницю і не ламати звичного сімейного життя, діти вимагають у дорослих ґвалтівників гроші, солодощі, подарунки.

Соціальні наслідки жорстокого поводження з дітьми

Можна виділити два наслідки, що виявляються одночасно: шкода для жертви і для суспільства.

Діти, що пережили будь-який вид насильства, відчувають труднощі соціалізації: у них порушені зв'язки з дорослими, немає відповідних навичок спілкування з однолітками, вони не мають достатнього рівня знань і ерудиції, щоб завоювати авторитет у школі тощо. Рішення своїх проблем діти - жертви насильства - часто знаходять у кримінальному, асоціальному середовищі, а це часто сполучено з формуванням у них пристрасті до алкоголю, наркотиків, вони починають красти і здійснювати інші протиправні дії.

Дівчинки нерідко починають займатися проституцією, у хлопчиків може порушуватися статева орієнтація. І ті й інші згодом відчувають труднощі у разі створення власної родини, вони не можуть дати своїм дітям досить тепла, оскільки не вирішені їхні власні емоційні проблеми.

Як говорилося вище, будь-який вид насильства формує у дітей і підлітків такі особистісні і поведінкові особливості, які роблять їх малопривабливими і навіть небезпечними для суспільства.

Які ж суспільні втрати від насильства над дітьми? Це, насамперед, утрати людського життя в результаті вбивств дітей і підлітків, їхніх самогубств, це втрата в їхній особі продуктивних членів суспільства внаслідок порушення їх психічного і фізичного здоров'я, низького освітнього і професійного рівня, кримінальної поведінки. Це втрата в їхній особі батьків, здатних виховати здорових у фізичному і моральному відношенні дітей. Нарешті, це відтворення жорстокості в суспільстві, оскільки колишні жертви самі часто стають ґвалтівниками.

13 липня 2015

    Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. 

   Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов’язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. 3. Військова служба в Україні організується з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави.

   Види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.    Строкову військову службу громадяни України проходять відповідно до законів України у Збройних Силах України та інших військових формуваннях з метою здобуття військово-облікової спеціальності, набуття практичних навичок і умінь для збройного захисту Вітчизни.

   Виконання військового обов’язку в запасі полягає в дотриманні військовозобов’язаними порядку і правил військового обліку, проходженні зборів для збереження та вдосконалення знань, навичок і умінь, необхідних для виконання обов’язків військової служби в особливий період.     Громадяни України в добровільному порядку можуть проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України або інших військових формувань. Порядок відбору та прийняття на службу у військовому резерві, строки, умови й порядок її проходження, а також підстави й порядок звільнення зі служби визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження громадянами України служби у військовому резерві, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. 8. Структура військового резерву людських ресурсів установлюється Міністерством оборони України та затверджується Кабінетом Міністрів України. 9. Громадяни України, які призвані або добровільно вступили на військову службу, прийняті на службу у військовому резерві, складають Військову присягу на вірність Українському народу. 10. Громадяни України, які приписуються до призовних дільниць, направляються для підготовки до військової служби, призиваються або приймаються на військову службу, приймаються на службу у військовому резерві, та військовозобов’язані, призначені для комплектування посад за відповідними військово-обліковими спеціальностями під час проведення мобілізації, проходять обов’язковий медичний огляд. Порядок проходження медичного огляду затверджується Міністерством оборони України та центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я. Перелік військово-облікових спеціальностей затверджується Міністерством оборони України.

10 липня 2015

Житло — одна з основних матеріальних умов життя людини. Потреба людини в житлі виникає з моменту її народження, зберігається протягом усього життя і припиняється після смерті. Отже, задоволення потреби людини в житлі — дуже важливе соціальне завдання. Забезпеченість громадян певної країни житлом є одним з найконкретніших показників добробуту всього народу.

Суб'єктивне право на житло - це можливість людини й громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права в повному обсязі.

Право на житло тісно пов'язане з обов'язками інших фізичних і юридичних осіб і державних органів щодо створення відповідних умов, охорони, захисту та відтворення житлових прав людини й громадянина. Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.

Реалізація людиною й громадянином права на житло здійснюється в таких формах:

1) активна діяльність суб'єкта, що потребує поліпшення житлових умов у процесі надання жилих приміщень; користування жилим приміщенням; участі в управлінні житловим фондом; здійснення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду;

2) утримання від дій, що порушують житлові права інших суб'єктів;

3) володіння, користування і розпорядження житлом відповідно до чинних нормативно-правових актів;

4) вимоги від компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб застосовувати відповідні норми житлового права, виносити справедливі індивідуально-правові рішення і домагатися їх виконання.

Порядок надання житла громадянам, які потребують поліпшення житлових умов

У Конституції України зазначено: "Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою й органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону" (ст. 47).

У розділі III (Забезпечення громадян жилими приміщеннями. Користування жилими приміщеннями) Житлового кодексу України викладено правові норми, що закріплюють і регулюють порядок надання житла в будинках державного і громадського житлового фонду, забезпечення громадян жилими приміщеннями в будинках житлово-будівельних кооперативів і користування різними видами жилих приміщень.

Порядок надання житла громадянам України в користування з державного та громадського житлових фондів передбачено у гл. 1 ЖК України. У ній закріплено право громадян на житло і на його одержання; указано вік, з якого особа має таке суб'єктивне право; порядок визнання осіб такими, що потребують соціального захисту в питаннях забезпечення житлом.

Згідно зі ст. 31 ЖК України, кожен громадянин України, який потребує поліпшення житлових умов, має право одержати в користування жиле приміщення в будинках житлового фонду (державного і громадського) у порядку, передбаченому законодавчими актами України. Жилі приміщення таким громадянам надаються переважно у вигляді окремої квартири на сім'ю.

Законом установлюється вік, в якого громадянин України може здійснювати своє право на одержання житла. Дієздатність щодо реалізації такого права настає в особи з виповненням їй 18 років, а якщо особа зареєструвала шлюб чи стала до роботи в передбачених законом випадках, то й раніше.

Стаття 34 ЖК України до осіб, які потребують поліпшення житлових умов, відносить осіб" які:

1) забезпечені житлом нижче від установленого в даній місцевості рівня;

2) проживають у приміщеннях, які не відповідають установленим санітарним і технічним нормам;

3) хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, через що не можуть проживати в комунальних квартирах чи в одній кімнаті із членами своєї сім'ї;

4) проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або за договором найму в жилих приміщеннях житлово-будівельних кооперативів;

5) упродовж довгого часу проживають за договором найму (оренди) у будинках (квартирах), що належать громадянам за правом приватної власності;

6) проживають в гуртожитках.

Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, беруться на облік для одержання житла в будинках державного і громадського житлового фонду.

Житлом забезпечуються згідно із загальною чергою, позачергово й першочергово. Право на заселення квартири дає тільки ордер.

Ордер на жиле приміщення— це письмове розпорядження на його заселення, що видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування чи місцевої державної адміністрації. Він є єдиною підставою для заселення в надане жиле приміщення, видається лише на вільне жиле приміщення, має чітко встановлену форму.

Ордер здається в житлово-експлуатаційну організацію і є підставою не тільки для заселення в житло, а й для укладення з відповідальним квартиронаймачем договору житлового найму.

3 липня 2015

Святошинське районне управління юстиції у м. Києві інформує про наявність вакантних посад головного та провіднолго спеціалістів.

Бажаючим прохання звертатися за телефоном 4071142 з 9:00 до 18:00.

2 липня 2015

Адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів (ч. 1 ст. 4 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Під конфліктом інтересів розуміється суперечність між особистими інтересами адвоката та його професійними правами і обов'язками, наявність якої може вплинути на об'єктивність або неупередженість під час виконання адвокатом його професійних обов'язків, а також на вчинення чи невчинення ним дій під час здійснення адвокатської діяльності (п. 8. ч. 1 ст. 1 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Вирішуючи питання про можливість взяти на себе захист іншої особи або надавати їй правову допомогу, адвокат повинен впевнитись, що така його діяльність не призведе до конфлікту інтересів його нового клієнта з інтересами осіб, яким він надає або раніше надавав правову допомогу.

Ця вимога знайшла своє відображення і в ст. 23 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при КМУ 1 жовтня 1999 р. Відповідно до цього документа адвокат не має права прийняти доручення, якщо інтереси клієнта об'єктивно суперечать інтересам іншого клієнта, з яким адвокат (адвокатське об'єднання) зв'язаний угодою про надання правової допомоги, або якщо є розумні підстави вважати, що передбачуваний розвиток інтересів нового клієнта і того, якому він вже надавав допомогу, призведе до виникнення суперечності інтересів.

Нормативний характер цієї заборони обумовлений тим, що вона має значення гарантії забезпечення законних інтересів особи, якій захисник надає допомогу, існування довірчих відносин між ними, унеможливлення використання отриманих від підзахисного відомостей на користь інтересів інших осіб.

Захисник, відповідно до ч. 2 ст. 47 КПК, зобов'язаний прибувати для участі у виконанні процесуальних дій за участю підозрюваного, обвинуваченого. У разі неможливості прибути у призначений строк захисник зобов'язаний завчасно повідомити про таку неможливість та її причини слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд, а у разі, якщо він призначений органом (установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової допомоги, - також і цей орган (установу).

Частина друга коментованої статті встановлює наслідки неприбуття захисника для участі у проведенні певної процесуальної дії. Ці наслідки розрізняються залежно від обставин неприбуття захисника та від позиції підзахисного стосовно можливості проведення такої слідчої дії без участі захисника.

У випадку, якщо захисник був завчасно попереджений про її проведення, і за умови, що підозрюваний, обвинувачений не заперечує проти проведення процесуальної дії за відсутності захисника, та немає інших підстав, що перешкоджають її проведенню (коли участь захисника є обов'язковою), така процесуальна дія проводиться у порядку, передбаченому КПК, за відсутності захисника. У такому разі відсутність захисника при проведенні процесуальної дії не може бути підставою для визнання її незаконною.

У випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений заперечує проти проведення процесуальної дії за відсутності захисника, то за загальним правилом проведення процесуальної дії відкладається, крім випадків, коли є потреба у проведенні невідкладної процесуальної дії за участю захисника. За наявності таких підстав захисник залучається для проведення невідкладної процесуальної дії у порядку, передбаченому ст. 53 КПК Невідкладною слід вважати таку процесуальну дію, зволікання із проведенням якої може призвести до втрати доказової інформації або суттєвого ускладнення збирання доказів.

Тлумачення ч. 3 коментованої статті дозволяє дійти висновку про те, що обмеження кількості захисників встановлено законодавцем лише стосовно судового розгляду, а тому й стосовно обвинуваченого. Будь-якого обмеження кількості захисників підозрюваного законом не передбачено. У судовому ж розгляді одночасно брати участь можуть не більше п'яти захисників одного обвинуваченого. Уявляється, що таке нормативне обмеження кількості захисників обвинуваченого обумовлюється вимогою доцільності, необхідності збалансування інтересів обвинуваченого з інтересами правосуддя. Крім того, це обмеження пов'язане з реалізацією вимоги щодо проведення і завершення судового розгляду протягом розумного строку (ч. 1 ст. 318 КПК).

Набуття захисником його процесуального статусу пов'язується із наданням ним документів, передбачених ст. 50 КПК, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду. До таких документів, що підтверджують повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні, належать: 1) свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю; 2) ордер, договір із захисником або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Закон не передбачає необхідності винесення будь-якого рішення слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом про допуск захисника.

З моменту надання вищезазначених документів слідчому, прокурору, слідчому судді, суду захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює. Перелік цих прав закріплений в частинах 3,4 ст. 42 КПК. Захисник не може користуватися процесуальними правами, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику. До таких, зокрема, слід віднести право: не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; укласти угоду про визнання винуватості чи про примирення з потерпілим тощо.

Забезпечення права на захист відповідно до положень ст. 59, ч. 2 ст. 63 і п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України кримінального процесуального законодавства є однією із засад кримінального провадження, важливою гарантією права на справедливий суд та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинуватих осіб. Одним із засобів реалізації цього права є передбачене ч. 5 коментованої статті право захисника брати участь у проведенні допиту та інших процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого. Цьому праву корелює обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді, суду завчасно попередити захисника про проведення відповідної процесуальної дії. Цей строк має бути достатнім для того, щоб захисник мав змогу з'явитися для участі у процесуальній дії або заздалегідь повідомити про неможливість явки і причини, що призвели до цього. Повідомлення здійснюється у порядку, встановленому статтями III, 112 КПК.

Особливе значення для захисту прав і законних інтересів підозрюваного набуває право захисника до першого допиту підозрюваного мати з ним конфіденційне побачення без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після першого допиту - такі ж побачення без обмеження кількості та тривалості (див. коментар п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК). Слід звернути увагу, що новелою КПК є положення про те, що конфіденційні побачення захисника з підозрюваним, обвинуваченим мають відбуватися без дозволу слідчого, прокурора, слідчого судді, суду. Таке правило має імперативний характер і усуває можливість будь-якої дискреції особи, яка здійснює кримінальне провадження, стосовно цього питання.

Конфіденційність спілкування захисника із підозрюваним, обвинуваченим є обов'язковою умовою ефективності захисту, яка набула значення стандарту у практиці ЄСПЛ. У цьому контексті особливо важливу роль відіграють закріплені в цій частині коментованої статті положення про те, що такі зустрічі можуть відбуватися під візуальним контролем уповноваженої службової особи, але в умовах, що виключають можливість прослуховування чи підслуховування.

Візуальний контроль побачення захисника з підозрюваним, обвинуваченим полягає у спостереженні за об'єктами та діями осіб, що перевіряються за допомогою зору та оптичних приладів з метою забезпечення законності при проведенні такої зустрічі.

Прослуховування полягає у конспіративному слуховому контролі та фіксації за допомогою технічних засобів мовленнєвої інформації, переговорів або повідомлень.

Підслуховування означає конспіративний слуховий контроль мовленнєвої інформації без допомоги технічних засобів.

Право обвинуваченого спілкуватися зі своїм адвокатом, і не боятися того, що їх розмову можуть підслухати, є однією з основних вимог справедливого судового розгляду і випливає із ст. 6 § 3 (с) КЗПЛ. Закріплення в новому КПК заборони на прослуховування та підслуховування розмов захисника із підозрюваним, обвинуваченим відповідає тим сталим підходам до проблеми забезпечення права на захист як складової права на справедливий суд, що склалися у прецедентній практиці Євросуду. Так, у рішенні "С. проти Швейцарії" ЄСПЛ вказав, що "право обвинуваченого зноситися зі своїм адвокатом поза меж чутності третьої особи являє собою одну з головних вимог справедливого судового процесу в демократичному суспільстві і випливає з положень п. 3 ст. 6 Конвенції. Якщо адвокат не має можливості зв'язатися зі своїм клієнтом і отримати від нього конфіденційні інструкції, не підлягаючи такому нагляду, то його допомога значною мірою втрачає свою корисність, у той час як Конвенція покликана гарантувати право, яке має практичний і дійовий характер".

Права захисника, передбачені частинами 4 та 5 ст. 46 КПК, не є вичерпними. Під час здійснення захисту чи надання правової допомоги у кримінальному провадженні захисник має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема: 1) звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб); 2) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об'єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами; 3) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; 4) складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку; 5) доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; 6) бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів та давати пояснення щодо суті клопотань і скарг; 7) збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою; 8) застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом; 9) посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів; 10) одержувати письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань; 11) користуватися іншими правами, передбаченими цим Законом та іншими законами (ст. 20 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

6. Частина шоста коментованої статті закріплює гарантії діяльності захисника по забезпеченню захисту прав, свобод і законних інтересів підзахисного. У своїй діяльності захисник зобов'язаний не розголошувати адвокатську таємницю, під якою розуміється будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об'єднання, зміст порад, консультацій, роз'яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності (ч. 1 ст. 22 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Однією з гарантій діяльності захисника є заборона вимагати від адвоката, його помічника, стажиста, особи, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням, а також від особи, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю, надання відомостей, що є адвокатською таємницею. З цих питань зазначені особи не можуть бути допитані, крім випадків, якщо особа, яка довірила відповідні відомості, звільнила цих осіб від обов'язку зберігати таємницю в порядку, передбаченому законом.

Забороняється проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів, пов'язаних із здійсненням адвокатської діяльності (пп. 2, 4 ч. 1 ст. 23 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Надання таких документів слідчому, прокурору, слідчому судді, суду може здійснюватися лише за згодою захисника в режимі дотримання останнім своїх обов'язків щодо інтересів підзахисного.

7. З метою реалізації засади змагальності сторін кримінального провадження стороні захисту гарантується рівність прав з іншими учасниками провадження. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх службові особи зобов'язані виконувати законні вимоги захисника. До законних слід відносити вимоги, що засновані на положеннях Конституції України та законів України, КЗПЛ та Протоколів до неї, міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано ВР України, практики ЄСПЛ.

Стаття 24 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлює форму зносин захисника з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх службовими особами. Такою формою є адвокатський запит, під яким розуміють письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об'єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту.

Законодавець вперше встановив і відповідальність за невиконання законних вимог захисника. Так, відмова в наданні інформації на адвокатський запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом, крім випадків відмови в наданні інформації з обмеженим доступом (ч. 3 ст. 24 ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

30 червня 2015

Проблема біженців продовжує залишатися викликом для міжнародного співтовариства. У той час, як держави, що приймають біженців, повинні й надалі виконувати свої обов’язки для забезпечення їхнього захисту і сприяти створенню умов терпимості стосовно представників інших народів, держави, з яких походять біженці, зобов’язані запобігати діям, які породжують масовий вихід їхнього населення.

У той же час світове співтовариство повинно визначити найефективніші шляхи запобігання новим потокам біженців. Слід продовжити вивчення глибинних причин цих явищ і діяльність щодо поліпшення становища. Якщо головною причиною потоків біженців є зубожіння, то одним із варіантів рішень могло б стати надання допомоги з метою розвитку чи технічної допомоги. Якщо основними причинами масового виходу є порушення прав людини, то рішення проблеми може полягати в постійному спостереженні за ходом розвитку подій з боку органів системи Організації Об’єднаних Націй з прав людини, засудженні порушень міжнародним співтовариством і призначенні спеціальних доповідачів для вивчення конкретних ситуацій та підготовки рекомендацій. Якщо причини потоків біженців – це конфлікти із застосуванням насильства, то рішення можуть бути знайдені в галузі превентивної дипломатії, у сприянні посередництву як засобу врегулювання конфліктів, а також у дотриманні положень гуманітарного права.

Однак міжнародне співтовариство завжди повинне бути готовим до дії у надзвичайних ситуаціях. У зв’язку з цим величезне значення могла б мати система раннього попередження, створена Генеральним секретарем ООН. Вона могла б грати важливу роль у з’ясуванні ситуацій, які можуть породжувати великі потоки біженців. Найефективнішим засобом реагування у надзвичайних ситуаціях завжди буде скоординований і загальносистемний підхід.

Ще одним новим викликом є проблема переміщених всередині країни осіб, які не можуть перетнути кордон і опинитися на території, де вони отримали б захист і допомогу, чого вони гостро потребують. За оцінками, у світі нараховується понад 24 млн. осіб, переміщених всередині країни. Багато з них знаходяться у відчаї, оскільки вони часто змушені залишатися в зонах бойових дій, страждають від недоїдання і не мають можливості користуватися питною водою чи медичними послугами. Проблема осіб, переміщених всередині країни, можливо, стане найбільшим викликом для міжнародного співтовариства в наступні роки.

26 червня 2015

Всі ми родом з дитинства… У кожного існують перші спогади про тепло маминих рук, про бабусині казки на ніч, про татові жарти та сімейні свята. Ці спогади супроводжують нас протягом усього життя і залишаються своєрідною реліквією. Психологи стверджують, що характер людини формується в перші 5-7 років життя, і від того, якими вони були, багато в чому залежить її подальша доля.

Нам, цілком благополучним людям, важко уявити, що відчуває маленька дитина, від якої відмовляються батьки або ж якщо їх позбавляють батьківських прав. І майже безпорадна істота залишається наодинці з жорстоким навколишнім світом, у якому дуже мало любові, турботи та безпеки. Адже все це мала уособлювати родина , якої у крихітки тепер не існує…

У всьому світі є діти-сироти, і наша країна, звичайно, не виключення.

Складна соціально-економвчна ситуація в країні сьогодні, на жаль, впливає і на українську сім’ю. Йдеться мова про соціальне сирітство, тобто про неблагополучні родини, яких позбавляють батьківських прав (батьки – алкоголіки, наркомани, злочинці, батьки, які жорстоко ставляться до своїх дітей, не займаються їх вихованням, примушують працювати, жебракувати). За офіційними даними сьогодні в Україні більше 100 тисяч дітей позбавлені батьківського піклування та виховуються в державних закладах: школах-інтернатах, дитячих притулках;  40% з цих дітей не мають рідних взагалі. А за неофіційними даними безпритульних дітей, жебраків, дітей, що відносяться до груп ризику, сиріт, дітей із соціально неблагополучних сімей в декілька разів більше, понад 1 мільйон. Щороку 6 тисяч осіб в Україні позбавляють батьківських прав. Ці цифри просто шокують.

Відповідно до статті 1 Закону України від 13.01.2005 N 2342-IV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (зі змінами та доповненнями):

дитина-сирота – це дитина, в якої померли чи загинули батьки;

діти, позбавлені батьківського піклування, - це діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти;

особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - це особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до дітей, позбавлених батьківського піклування;

Права та пільги дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, осіб з їх числа встановленні Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», постановою Кабінету Міністрів України від 05.04.1994 N 226 «Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» (зі змінами та доповненнями).

Відповідно Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»:

·                    держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа. Також право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, віком до вісімнадцяти років та особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, при продовженні навчання до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів. Особам, які навчаються, крім повного державного забезпечення виплачується стипендія в розмірі, який на 50 відсотків перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а також виплачується 100 відсотків заробітної плати, яка нарахована в період виробничого навчання та виробничої практики. Забезпечується щорічне безоплатне оздоровлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у віці до 18 років.

·                    за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особами з їх числа зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за його збереження відповідають місцеві адміністрації та органи місцевого самоврядування. Після завершення перебування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у відповідних закладах для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї або завершення терміну піклування над такими дітьми та в разі відсутності в таких дітей права на житло обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації, органи місцевого самоврядування забезпечують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа протягом місяця у позачерговому порядку впорядкованим соціальним житлом.

Відповідно до пункту 13 постанови Кабінету Міністрів України ««Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування»»:

·                    при вступі на навчання до професійно-технічних та вищих навчальних закладів дітям-сиротам та особам 18-23 років видається безоплатно за рахунок коштів тих закладів, які вони закінчили, комплект нового одягу і взуття на суму не менш як 12 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також грошова допомога в розмірі не менш як 2,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Учні та студенти зазначеної категорії зараховуються на повне державне утримання в навчальних закладах, до яких вони вступили, і в період навчання до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів забезпечуються безоплатно продуктами харчування, одягом, взуттям і м'яким інвентарем за нормами, встановленими для вихованців шкільного віку шкіл-інтернатів.

Особам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, учням та студентам, які в період навчання у віці від 18 до 23 років залишилися без батьків, до завершення навчання виплачується щорічна допомога для придбання навчальної літератури "в розмірі трьох мінімальних ординарних (звичайних) академічних стипендій. Виплата зазначеної допомоги провадиться протягом 30 днів після початку навчального року за рахунок коштів, що передбачаються для навчальних закладів у відповідних бюджетах.

У разі коли такий учень або студент є прийомною дитиною чи дитиною-вихованцем дитячого будинку сімейного типу, він за вибором може бути зарахований на повне державне утримання або йому продовжується виплата соціальної допомоги як дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування;

·                    абітурієнти з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, та особи з їх числа приймаються до навчальних закладів поза конкурсом;

·                    учням, студентам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також учням, студентам, які в період навчання у віці від 18 до 23 років залишились без батьків, щорічно надається матеріальна допомога за рахунок стипендіального фонду, а також коштів, передбачених на утримання зазначених закладів, у розмірі не менш як 8 неоподатковуваних

·                    учням, студентам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також учням, студентам, які в період навчання у віці від 18 до 23 років залишились без батьків, що навчалися або виховувалися в навчально-виховних та вищих навчальних закладах і перебували на повному державному утриманні, при їх працевлаштуванні видається одяг, взуття, м'який інвентар і обладнання на суму, не менш як 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також одноразова грошова допомога в розмірі шести прожиткових мінімумів. За бажанням випускникам навчальних закладів може бути виплачена грошова компенсація у розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття;

·                    зарахованим на повне державне утримання учням і студентам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, що не виїжджають до місць організованого відпочинку в дні канікул, а також під час їх хвороби видається готівка в межах установленої грошової норми на харчування з урахуванням торговельної націнки;

·                    діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, у тому числі ті, що перебувають під опікою (піклуванням), після закінчення (припинення) перебування у державному навчально-виховному закладі, навчання у професійному навчально-виховному, вищому навчальному закладі, а також молодь цієї категорії після проходження строкової служби в Збройних Силах України забезпечуються позачергово впорядкованим житлом.

Для дитини, позбавленої сім’ї – держава є і батько, і мати.

Показником розвинутого суспільства є ставлення до підростаючого покоління, розуміння того, що чужих дітей не буває. Сьогодні наша держава фінансує дитячі будинки і школи-інтернати. Державою узаконено систему пільг для дітей-сиріт: на утримання житла, допомога при працевлаштуванні, пільги при вступі до навчальних закладів, матеріальна допомога на навчання, державні стипендії та інші.

Працюють державні органи піклування про дітей-сиріт. Органи опіки перевіряють умови утримання , виховання, навчання дітей-сиріт, клопочуть про захист їх прав, при потребі розшукують батьків.

Соціальні центри сім’ї і молоді надають дітям, позбавленим батьківського піклування послуги щодо їх соціальної та психологічної адаптації у суспільстві, підготовки до самостійного життя.

Дитина-сирота повинна відчувати турботу про себе, і не лише державну, а й має право жити в сім’ї, виховуватись за принципом цієї міні-моделі суспільства, щоб потім відтворити її у власному житті. Міжнародний досвід опіки над дітьми-сиротами та дітьми позбавленими батьківського піклування свідчить, що саме дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї є гуманнішими формами опіки порівняно з державними установами, але, на жаль, їх в Україні ще дуже мало. Лише родина володіє такою системою подачі інформації, яка дозволяє дитині засвоювати її з максимальною зацікавленістю, повнотою, швидкістю. Компоненти цієї системи – батьківська любов, довіра до батьків, позитивний психологічний клімат в сім’ї. Останнім часом держава всіляко сприяє створенню дитячих будинків сімейного типу, надає психологічну, юридичну, соціально-педагогічну, інформаційну допомогу.

24 червня 2015 року

Передусім, Конвенція — це угода.

Текст Конвенції про права дитини готувався, обговорювався та узгоджувався більше десяти років. Конвенція ООН про права дитини - це угода між країнами. В ній записа­но, як уряд кожної країни має дбати про дітей. Конвенція була прийнята та відкрита для підписання та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. Цей особливий документ було ратифіковано 191 країною світу.

Конвенція ООН про права дитини набула чинності в Україні з 27 вересня 1991 року і з цього часу є частиною національного законодавства.

Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини в перший же рік своєї незалежності. В нашій країні не існує спеціального законодавства для неповнолітніх, і їх права виділені окремими статтями Сімейного, Цивіль­ного, Кримінального та Кримінально-Процесуального кодексів України, а також регулюються окремими зако­нами, такими як закони «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про попередження насильства в сім’ї». Різні державні інституції та міністерства покликані відповідати за дотримання прав дитини в Україні. Багато зусиль також докладають громадські організації, які працюють на терені захисту прав дитини, щоб кожна дитина почувала себе захищеним законом повноцінним членом суспільства.

Конвенція ООН про права дитини – це твої права. Вони знайшли своє відображення у чинному законодавстві України. Ти можеш не думати про них. Ти можеш не використовувати їх щодня. Втім, ти маєш знати, що вони існують і вони не­від’ємні від інших прав, гарантованих тобі державою.

Закони різних країни різні. Йдеться зокрема про цифру повноліття і про вік, з якого підліток несе кримінальну відповідальність за скоєний злочин: в одних країнах це 7 років, в інших – 12, в Україні – 14-16 років. Але ти повинен знати, що є права, які не можна змінити. Наприклад, право на турботу і піклу­вання. Також незмінним є, твердження про те, що всі діти мають рівні права. Держава може бути більш чи менш демократичною, але змінити ці права вона не може. Вони – твої.

Конвенція ООН про права дитини містить 54 статті. В них ти знайдеш 40 прав, які має дитина. Нижче наведені тільки ті статті Конвенції, які стосуються твоїх прав. Всі права можуть бути класифіковані за певними принципами.

Спробуймо класифікувати права:

Всі діти мають право на життя
Всі діти мають право на піклування і турботу
Всі діти рівні у своїх правах

Права «піклуйтеся-про-мене»

Ти маєш право на достатнє та здорове харчування
Ти маєш право на освіту
Ти маєш право на медичну допомогу
Ти маєш право на розваги

Права «не знущайтеся наді мною»

Ти маєш право на захист від економічної експлуатації та примусової праці
Ти маєш право на захист від будь-якої роботи, яка може бути небезпечною для твого здоров’я
Ти маєш право не бути жертвою війни
Ти маєш право на захист від сексуальної експлуатації

 Права  «я маю власну думку»

Ти маєш право виражати свої погляди
Ти маєш право сповідувати свою власну релігію
Ти маєш право об'єднуватися з іншими
Ти маєш право на інформацію

Права «спеціальних потреб»: життя деяких дітей є важчим, ніж у їхніх однолітків. Тому такі діти потребують спеціальної уваги і піклування

Діти-інваліди
Діти, позбавлені батьківського піклування
Діти-біженці
Діти у конфлікті з законом

30 червня 2015 року

Проблема біженців продовжує залишатися викликом для міжнародного співтовариства. У той час, як держави, що приймають біженців, повинні й надалі виконувати свої обов’язки для забезпечення їхнього захисту і сприяти створенню умов терпимості стосовно представників інших народів, держави, з яких походять біженці, зобов’язані запобігати діям, які породжують масовий вихід їхнього населення.

У той же час світове співтовариство повинно визначити найефективніші шляхи запобігання новим потокам біженців. Слід продовжити вивчення глибинних причин цих явищ і діяльність щодо поліпшення становища. Якщо головною причиною потоків біженців є зубожіння, то одним із варіантів рішень могло б стати надання допомоги з метою розвитку чи технічної допомоги. Якщо основними причинами масового виходу є порушення прав людини, то рішення проблеми може полягати в постійному спостереженні за ходом розвитку подій з боку органів системи Організації Об’єднаних Націй з прав людини, засудженні порушень міжнародним співтовариством і призначенні спеціальних доповідачів для вивчення конкретних ситуацій та підготовки рекомендацій. Якщо причини потоків біженців – це конфлікти із застосуванням насильства, то рішення можуть бути знайдені в галузі превентивної дипломатії, у сприянні посередництву як засобу врегулювання конфліктів, а також у дотриманні положень гуманітарного права.

Однак міжнародне співтовариство завжди повинне бути готовим до дії у надзвичайних ситуаціях. У зв’язку з цим величезне значення могла б мати система раннього попередження, створена Генеральним секретарем ООН. Вона могла б грати важливу роль у з’ясуванні ситуацій, які можуть породжувати великі потоки біженців. Найефективнішим засобом реагування у надзвичайних ситуаціях завжди буде скоординований і загальносистемний підхід.

Ще одним новим викликом є проблема переміщених всередині країни осіб, які не можуть перетнути кордон і опинитися на території, де вони отримали б захист і допомогу, чого вони гостро потребують. За оцінками, у світі нараховується понад 24 млн. осіб, переміщених всередині країни. Багато з них знаходяться у відчаї, оскільки вони часто змушені залишатися в зонах бойових дій, страждають від недоїдання і не мають можливості користуватися питною водою чи медичними послугами. Проблема осіб, переміщених всередині країни, можливо, стане найбільшим викликом для міжнародного співтовариства в наступні роки.

23 червня 2015 року

   Основним законом, що гарантує права людини, безпеку життєдіяльності в нашій державі, право громадян на безпечні нешкідливі умови праці та їх проживання в навколишньому середовищі, є Конституція України. У Конституції України головними правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвячений весь другий розділ. Відповідно до Конституції України, всі люди вільні й рівні, мають право на життя, працю, відпочинок, недоторканність.
   Вони мають право володіти, розпоряджатися своєю власністю, мають право на страйк, на житло, охорону здоров'я, освіту, правову допомогу тощо У Конституції використано рекомендації міжнародних документів Другий її розділ є законодавчим захистом прав людини й громадянина.
   Конституцією України громадянам нашої держави гарантуються такі права:
   Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкані і безпека визнається в Україні найвищою соціальною цінністю
   Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду України є найважливішим обов'язком держави.
   Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.
   Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.
   Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що вимагає права на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших передбачених законом ситуаціях.
   Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що вимагає достатнього харчування, одягу, житла.
   Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних, і оздоровчо-профілактичних програм.
   Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування наданої порушенням цього права шкоди Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля та якість харчових продуктів.
   Також Конституція України гарантує, що:
   - кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушено прав і свобод інших людей (стаття 23);
   - кожен має право на повагу його гідності; ніхто не може бути свавільно підданий катуванню, жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує його гідність покаранню або поводженню (стаття 28);
   - кожна людина має право на недоторканість житла (стаття 30);
   - кожному гарантована таємниця листування, телефонних розмов (стаття 31);
   - ніхто не може втручатися в особисте та родинне життя;
   - заборонено збирання, зберігання та використання конфіденційної інформації про особу без її згоди (стаття 32).

19 червня 2015

Із здобутям Україною Незалежності, 24 серпня 1991року, стало рішуче питання щодо необхідності правового захисту Конституції, яким згодом став Конституційний Суд України.

У законодавство України інститут Конституційного Суду було запроваджено Законом №2400-ХІІ від 3 червня 1992 р. «Про Конституційний Суд України». На підставі цього закону було обрано голову Конституційного Суду проф.Л.Юзькова, проте сам орган конституційної юрисдикції так і не було сформовано.

Своєрідним етапом у розвитку органу конституційної юрисдикції в Україні є період, протягом якого діяв Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладений 8 червня 1995 р. Ним на рівні Основного Закону були сформульовані багато в чому нові підходи до питань організації та діяльності Конституційного Суду України.

Вперше в Україні у Договорі закріплюється принцип верховенства права, а також положення, що всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають здійснювати свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини, забезпечення яких — обов'язок держави. Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність визначалася як одна із засад подальшого суспільного життя в Україні.

Зазнають змін, уточнень і положення про Конституційний Суд України, який входив, за Договором, до судової системи України, розцінювався як незалежний орган судової влади. Його повноваження — забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав та свобод людини і громадянина. Що правда, офіційне тлумачення законів України було прерогативою Верховної Ради України, а тлумачення Конституції України взагалі не передбачалося. Отже, питання законності у його діяльності відпадали, за винятком указів Президента України: вони повинні були відповідати Конституції! Законам України.

Елементи новизни з'явилися в питаннях призначення суддів та Голови  Конституційного Суду України мали подавати спільно Президент України та Голова Верховної Ради України. І далі половину складу суддів мав призначати Президент України, а половину — Верховна Рада України за поданням її Голови. Заслуговує на увагу і той факт, що Президія Верховної Ради України позбавлялася права здійснення конституційного контролю, а Конституційний Суд України — права законодавчої ініціативи.

Безперечно, наведені положення Договору були прогресивними, але реалізація їх в практиці суспільних відносин, по суті, не передбачалася, оскільки нова Конституція України мала бути прийнята в строк не пізніше одного року з дня підписання Конституційного договору. Проте вони відіграли неабияку роль при підготовці та прийнятті Основного Закону держави 1996 р.

За новою Конституцією України судово-правова реформа у сфері діяльності судів загальної юрисдикції мала бути проведена протягом п'яти років. І це, до речі, при тому, що у цих судів — величезний досвід як в організації своєї роботи, так і самої роботи. За розділом XV «Перехідні положення» Конституції України для формування Конституційного Суду України відводилося лише три місяці після набуття нею чинності. І тут слід віддати належне як парламенту, так і тим, хто підготував проект нового Закону України «Про Конституційний Суд України» і уже в перших числах липня подав його на розгляд до Верховної Ради України, аостання його невідкладно розглянула і прийняла. Від так 18 жовтня 1996 р. у системі органів державної влади України з'явився новий, давно очікуваний від дня незалежності орган судової влади — Конституційний Суд України.

В Основному Законі йому відведено окремий розділ. [11, с. 35] Крім того, на нього поширюється і ряд конституційних положень розділу «Правосуддя». Серед них слід відмітити те, що від нині судочинство в Україні здійснюється і загальними судами, і Конституційним Судом України, а його рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими на території України. Характерна їх ознака полягає в тому, що вони є остаточними і не можуть бути оскаржені, на відміну від рішень судів загальної юрисдикції.

Таким чином в Україні було створено орган конституційного контролю на який було покладено завдання які Конституційний Суд виконує шляхом вирішення питань щодо відповідності Конституції чинних Міжнародних договорів.

18 червня 2015 року

Поняття «дитина» («діти») вживається в двох значеннях. По-перше, це громадяни, які не досягли певного віку: правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (18 років). До досягнення нею 14 років дитина вважається малолітньою. У віці від 14 до 18 років дитина є неповнолітньою. По-друге, діти — це особи, які походять від інших осіб (своїх батьків) та є їхніми родичами першого ступеня по прямій нисхідній лінії (найближчий ступінь родства).

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей від них, посвідченому у встановленому законом порядку. Таке посвідчення оформлюється: реєстрацією народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану за заявою будь-кого з батьків чи близьких, родичів, якщо дитина народжується у шлюбі; на основі добровільного визнання батьківства дитини батьком, який не перебуває у шлюбі з матір’ю дитини; на основі встановлення батьківства судом, якщо батьки не перебувають у шлюбі, а батько заперечує батьківство.

Мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони (чи перебували раніше) у шлюбі та чи проживають разом з дитиною. Діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи були їхні батьки у шлюбі між собою.

Батьки зобов’язані передусім забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я та не пізніше одного місяця з дня народження дитини зареєструвати її народження в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Вони повинні визначити дитині прізвище, ім’я та по батькові. Прізвище дитини встановлюється за прізвищем батьків, а якщо прізвища батьків різні, то за їхньою згодою; за загальним правилом дитині може бути дано не більше двох імен. 

На батьків покладається обов’язок виховувати дитину у дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Усі питання виховання дитини вирішуються батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь в її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. А той з батьків, з яким проживає дитина, не вправі перешкоджати іншому спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, у віці від 10 років — за спільною згодою батьків та самої дитини, а після досягнення 14 рокiв — нею самою.

Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей покладається на їх батьків, які діють без спеціальних на те повноважень. У разі одруження неповнолітні набувають дієздатності в повному обсязі і з моменту одруження здійснюють захист своїх прав самостійно.

Батьки зобов’язані поважати дитину. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дітей. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї, звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а після досягнення 14 років — безпосередньо до суду.

Якщо мати чи батько неналежно виконують чи зловживають своїми батьківськими правами, вони можуть бути позбавлені цих прав. Позбавити батьківських прав може суд за наявності однієї з таких підстав: батьки не забрали дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; вони ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; батьки є хронiчними алкоголiками або наркоманами; вони вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Мати чи батько, які були позбавлені батьківських прав, мають право звернутися до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд обов’язково перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, й постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена або якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.
Діти можуть мати майно на праві особистої приватної власності. Батьки не мають права на це майно, так само як і діти не мають права на майно батьків. Батьки управляють майном малолітньої дитини в її інтересах без спеціального на те повноваження. При цьому вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) також є власністю дитини.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею пов¬ноліття. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій або натуральній формі. Той з батьків, який відмовляється надавати утримання на неповнолітню дитину, може бути зобов’язаний судом до сплати аліментів. При визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров’я та матеріальний стан дитини і платника аліментів, наявність у нього інших дітей, непрацездатних членів сім’ї, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Частка заробітку (доходу) матері чи батька, яка стягуватиметься як аліменти на дитину, визначається судом. Розмір алімен¬тів для однієї дитини за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Батьки можуть укласти договір про сплату аліментів для дитини, в якому визначити розмір та строки виплати. Такий договір має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. 

Якщо діти після досягнення повноліття продовжують навчання i у зв’язку з цим потребують матерiальної допомоги, батьки зобов’язанi утримувати їх до досягнення 23 років, якщо вони в змозі надавати таку матеріальну допомогу. У разi припинення навчання припиняється й право на утримання.
Батьки, якщо вони спроможні, зобов’язанi утримувати і своїх повнолiтнiх непрацездатних дітей, якi потребують матерiальної допомоги.

Повнолітні працездатні діти зобов’язанi утримувати батьків, якi є непрацездатними i потребують матерiальної допомоги. Окрім того, діти зобов’язанi брати участь у додаткових витратах на батькiв, спричинених важкою хворобою, iнвалiднiстю або немiчнiстю. Якщо ж мати або батько були позбавленi батькiвських прав, i цi права не були поновлені, або якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків, то на дітей не може бути покладений обов’язок щодо їх утримання. 

Права та обов'язки батьків по вихованню та розвитку дитини
Турбота про підростаюче покоління хвилює не тільки громадськість нашої держави, але й весь світ.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" (ст. 12).

Законодавство України, а саме СК в ст. 150, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.

Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування про неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання, а також застосування інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Оскільки батьківські права є правами на виховання дитини, вони надаються батькам до досягнення дитиною повноліття, після чого припиняються. Батьки не можуть передавати будь-кому ці права або відмовлятися від них, але мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

При неналежному виконанні батьками (одним із них) обов'язку по вихованню дітей або зловживанні батьківськими правами дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Вона має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина має також право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо До суду, якщо вона досягла 14-річного віку.

Законодавчо встановлений принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не має будь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не заважає нормальному розвиткові дитини.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Той із батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

Згідно зі ст. 154 СК України батьки мають право на самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як законні представники без спеціальних на те повноважень. Вони мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.

Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можуть їх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцяти років мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.

На органи опіки і піклування покладено вирішення спорів щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Так, за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших питань, що мають істотне значення для справи. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від неї.

Якщо той з батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки і піклування, другий із батьків має право на звернення до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це стосується інтересів дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

За заявою заінтересованої особи суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору.
У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.

Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

17 червня 2015

Слід сказати, що вразливість концепцій модернізації виявилася досить швидко. Принципові положення теорії модернізації були піддані суттєвій критиці вже в 50-60-ті роки XX ст., і навіть у самих західних країнах.

Так, опоненти "модернізаторів" зауважували, що поняття "традиція" і "сучасність" за своєю сутністю асиметричні й не можуть утворювати дихотомію, тобто виключати одне одного. Традиція передбачає не тільки наслідування, а й новаторство, зміни, які, власне, й утворюють з нею опозиційну (але, знову ж таки, не дихотомічну) пару.

Будь-яке суспільство являє собою поєднання власних традиційних і сучасних елементів. "Традиційні" культури не є абсолютно статичними, вони розвиваються виходячи з власних, внутрішніх закономірностей. І традиції не обов'язково мають заважати модернізації, інколи вони навіть у дечому можуть сприяти їй. Зверталась увага і на те, що так звані традиційні культури нерідко менше різняться із сучасною культурою, ніж між собою. А зовнішні, значною мірою насильницькі модернізаційні акції можуть конфліктувати з власним органічним розвитком суспільства і культури. А. Тойнбі, наприклад, писав: "Елементи культури, абсолютно нешкідливі і навіть благотворні на рідному фунті, можуть виявитися небезпечними і навіть руйнівними в чужому соціальному контексті". Крім того, уявлення про сучасне суспільство утворюють скоріше ідеал, тоді ж як реальність у будь-якому суспільстві формується здебільше з огляду на традиції.

Було також порушено проблему ідентифікації "сучасних" суспільств. З усього ясно, що цим терміном означаються країни західної, європейської культури (до неї як до культурного типу належать, окрім власне європейських, також країни північноамериканські, Австралія та певною мірою деякі інші). Тому постає запитання: а що тоді мати на увазі під сучасними незахідними країнами, що така "незахідна" сучасність має означати? Чи повинні і чи можуть різнитися між собою сучасні західні і сучасні не за хід ні культури?

Слід звернути особливу увагу на проблемність розуміння представниками європейської культури як світогляду, цінностей, традицій інших культур, так і деяких емоційних аспектів сприйняття представниками цих інших культур самого процесу модернізації (глобалізації). Власне, проблема стара як світ: живучи в певній культурі, людина сприймає цінності, традиції, мораль саме своєї культури як загальні (майже природні) особливості людського існування. Культурологи найчастіше говорять про культурний шок, що його колись зазнали європейці внаслідок так званих великих географічних відкриттів та знайомства з іншими типами культур, як про подію минулого. Проте варто проводити межу між спеціально-науковим усвідомленням якихось фактів (у даному разі йдеться про усвідомлення того факту, що європейський спосіб життя, світогляд, традиції, цінності є тільки одним із численних варіантів) і мірою усвідомлення тих же фактів колективною свідомістю всіх представників культури. В плані останнього можна сказати, що культурний шок або ще не став реальним досвідом нашої культури в усій її цілісності, або ж його переживання відбулося без суттєвих позитивних щодо панівного світогляду наслідків. Принаймні проблема розуміння "іншого" залишається не вирішеною і до сьогодні, що дало підстави президентові Міжнародної федерації філософських товариств Міро Кесаді зауважити: "Найбільшою вадою сучасного людства є невміння слухати і розуміти "не своє", терпимо ставитися до чужого, і навпаки, вміння з дивною впертістю перетворювати чуже на вороже".

Не випадково все більше сучасних науковців схиляються до думки, що на зміну ще донедавна найбільш актуальним міжнаціональним та міжкласовим конфліктам приходять міжкультурні конфлікти, які стають новою глобальною проблемою людства, і що саме такі конфлікти можуть бути основою і причиною світових воєн XXI ст.

З одного боку, існує проблема, пов'язана з необхідністю розуміння представниками європейської культури вразливості почуттів представників інших культур там, де йдеться про поширення європейських культурних стандартів у сучасному світі. Так, це європеєць живе сьогодні "просто" у дві тисячі ... році, одягає на ділову зустріч "діловий" костюм тощо. Для представників же іншої культурної традиції ті ж самі факти не мають такої самоочевидности мусульманин бачить, наприклад, поруч із заголовком сьогоднішньої газети не "просто дату", а дату "від народження Христова", а індус замість охоті одягає не "діловий", а "європейський" костюмі:

Проблематичним, як правило, є і традиційне суто "європейське" бачення і трактування багатьох історичних реалій. Показовими, наприклад, можна вважати події, які відбулися в жовтні 2004 р. у Венесуелі під час офіційних святкувань на Американському континенті чергової річниці "відкриття" Америки Колумбом. На знак протесту в одному з міст цієї латиноамериканської країни відбулися стихійні мітинги, на яких говорилось про історичний факт агресії й геноциду відносно автентичного населення континенту з боку європейців. Крім того, була скинута з п'єдесталу статуя Колумба, яку місцеве населення потім волочило вулицями міста і дорогою кілька разів "вішало" як злочинця і вбивцю. Тож представникам європейської культури варто усвідомлювати, з яких саме "дрібниць" починається іноді міжкультурне непорозуміння й протистояння.

З іншого боку, європейці й самі не завжди виявляють толерантність щодо специфічних рис і традицій інших культур. Характерною, наприклад, є ситуація зі сприйняттям та оцінкою представниками європейської культури такого елемента жіночого вбрання, як хіджаб (чадра або паранджа), що поширений у деяких азійських країнах. Жінка в чадрі сприймається як символ застарілих, патріархальних, неправильних і несправедливих (з точки зору європейців) суспільних відносин. Є фактом, що більшість європейців уважають цю деталь одягу своєрідною ознакою безправності, пригніченості жінки в мусульманській культурі. І, як правило, створюється поверхове враження, що європейська жінка завжди займала в суспільстві більш значні позиції, оскільки вона ніколи не змушена була закривати обличчя. Однак таке трактування стає можливим тільки внаслідок елементарного нерозуміння функціональної суті кожного елементу будь-якого культурного простору.

Якщо з означених наукових позицій подивитися на будь-який елемент тієї чи іншої культури, то на перший план етично-аксіологічних оцінок має виступити якраз питання його функціональності, а не позитивності - негативності. Так, щоб зрозуміти, чому саме мусульманки носять хіджаб, слід звернути увагу на кліматичні умови Аравійського півострова, де історично виник іслам. Має впасти в око і те, що далеко не в усіх народів, які перейняли від аравійців мусульманство, жінки одягають чадру. Подібний одяг жінки традиційно носять у таких регіонах, як Аравійській півострів, Центральна Азія, Північна Африка. Це все райони пустель і напівпустель із відповідним кліматом: пекучим сонцем протягом цілого року і частими сильними вітрами, які несуть хмари піску, що буквально січе незахищене людське тіло. Можливо, тут варто згадати "сільський загар" жінок, які багато працюють на відкритому повітрі (наприклад, у полі) навіть у нашій кліматичній зоні: обличчя та інші відкриті ділянки шкіри стають темними, грубими і зморшкуватими значно швидше, ніж прикрита одягом шкіра. Можна тільки уявити, наскільки ці процеси втрати жіночою шкірою кольору і ніжності є потенційно сильнішими в умовах Аравійського півострова внаслідок впливу пекучого сонця та вітру, який несе пісок. При тривалому перебуванні на відкритому повітрі (згадаймо, що йдеться про кочові в минулому народи) в такому природному середовищі жінці, очевидно, було б замало звичайної хустки або капелюшка, якими обходяться європейки. З часом цілком функціональна потреба прикривати обличчя від сонця і вітру перетворилася на культурну традицію, на форму пристойності, аналогічну до тієї, яка змушує, наприклад, європейців мати на собі одяг навіть у спекотну погоду.

Далеко не самоочевидними для представників інших культур при детальнішому розпиті є і, наприклад, переваги моногамного шлюбу перед полігамним. Тут слід ураховувати, зокрема, що за полігамії існує значно вищий ценз вимог до чоловіків, які отримують можливість передати свої гени наступним поколінням. Очевидно, що одружений з кількома жінками чоловік позбавляє такої можливості іншого чоловіка, який через ті чи інші причини не може витримати конкуренції (наприклад, не досить розумний і кмітливий або не досить здоровий і витривалий (і, в результаті, можливо саме тому не дуже заможний), щоб посісти достойне місце в суспільстві і бути потенційно привабливим чоловіком в очах жінки та її родичів). Цікаво, що іноді і європейські жінки висловлюють думку, що, можливо, краще бути другою чи третьою дружиною порядного, достойного й заможного чоловіка і народити дітей від нього, ніж бути першою і єдиною дружиною алкоголіка, нездари та ледаря. Крім того, полігамія позитивно позначається на демографічних показниках народу, оскільки навіть після значних втрат чоловіків унаслідок, наприклад, війни, більшість жінок усе ж таки зможуть влаштувати свою жіночу долю, вийти заміж і народити дітей. Полігамія також створює кращі соціальні перспективи для дружини, чоловік якої закохується в іншу жінку. Перша дружина не приречена на розлучення і подальшу самотність зі своїми дітьми (до того ж і діти не втрачають батька), а традиційна етична призвичаєність суспільства до полігамії позбавляє її переживання сильного морального приниження, як це нерідко буває із покинутою чоловіком задля іншої (або зрадженою з коханкою) дружиною в моногамних культурах.

Звісно, все сказане абсолютно не має на меті обґрунтувати переваги полігамії. Цій формі шлюбних стосунків так само, як і моногамії, властиві свої болючі і вразливі точки. Маючи в деяких аспектах справді кращі умови щодо реалізації традиційно "жіночих" родинних функцій (у спектрі від біологічного до побутового), жінки в полігамній культурі перебувають у значно менш сприятливих умовах щодо реалізації особистішої (у спектрі від духовно-інтелектуального до соціально-політичного). Отже, йдеться про інше: обидві культурні традиції є варіантами пошуку людською спільнотою найкращих принципів устрою й обидві мають як сильні, так і вразливі сторони. Очевидно, що далеко не всі європейські жінки прагнуть професійної самореалізації або духовної свободи, і декого з них цілком би задовольнив більш-менш гарантований домашній затишок. Так само очевидно й те, що декотрих жінок полігамного суспільства не задовольняє обмеження їх культурно-соціальних функцій родиною. Хоча в реальності - поза абстрагованими ідеальними побудовами - європейкам досить часто доводиться працювати не стільки заради творчої професійної самореалізації, а задля банальної необхідності утримувати себе та своїх дітей, а та, сказати б, "клітка", в якій живуть чимало східних жінок, далеко не завжди є принаймні позолоченою.

Більшість інших відмінностей у культурних традиціях, суспільному устрої тощо також можуть бути пояснені або як засоби пристосування культури до саме своїх обставин існування (природних, історичних тощо), або як варіативність шляхів пошуку позитивного культурного простору. Розуміння таких фактів та формування толерантності і, зрештою, порозуміння між представниками різних культур має стати найголовнішою метою людства у XXI ст.

Зрозуміло, все викладене не слід розуміти і таким чином, що європейська культура має в односторонньому порядку відмовитися від власної експансії та своїх претензій на роль "правильної", "найкращої", "зразкової" культури, і тоді всі проблеми міжкультурного спілкування розв'яжуться автоматично. Ситуація значно складніша, бо неважко здогадатися, що в такому разі на роль світового лідера почала б претендувати якась інша культура з, цілком можливо, не кращими (а можливо, навіть і ще гіршими) засобами і методами впровадження "своєї істини" і "своєї правди". Зрештою, можна згадати хоча б про ісламський фундаменталізм або концепцію негритюду, в яких також чимало суб'єктивності й релігійної та національної (расової) заангажованості.

Цілком імовірно, що постійна конкуренція з усіма її наслідками взагалі є своєрідним законом існування людського роду, подібним до деяких законів природи, або тим постійно необхідним для розгортання життя ризиком, про який писав А. Тойнбі.

16 червня 2015

Останнім часом помітно зросли випадки нападів на біженців і осіб, які шукають притулку, із застосуванням насильства. Сьогодні біженці в деяких країнах, де ці явища дуже поширені, живуть в умовах постійного страху перед можливістю стати жертвою фізичного насильства і побоюються за своє життя і безпеку.

Біженці, як особливо уразлива група іноземців, часто стають головним об’єктом проявів расистської ненависті. У ході політичних дискусій у деяких країнах часто змішуються всі питання, які стосуються іноземців. Особи, які шукають притулку, біженці, економічні мігранти, імігранти й сезонні робітники часто об’єднуються в загальну категорію іноземців.

Наслідки мають троїстий характер. По-перше, неодноразово порушуються принципи захисту біженців і заборони їхнього примусового повернення. По-друге, зростає кількість випадків насильницьких дій проти біженців. По-третє, проблему біженців почали розглядати в політичному, а не в гуманітарному плані, і стали зникати кордони між іміграційною політикою і політикою в галузі біженців.

12 червня 2015

Перевантажуючи людину надмірною Інформацією, систематично створюючи через ЗМІ емоційне суспільне напруження, жорстко обмежуючи час для прийняття принципових рішень, сучасне інформаційне суспільство формує практично ідеальні умови для маніпулювання громадською свідомістю. За цих обставин надзвичайно важливо, щоб якомога більша частина людської спільноти не лише навчилася бачити, розпізнавати, ідентифікувати маніпулятивні дії, а й мала чітке уявлення про механізми та можливості психологічного захисту від них.

Специфіка захисту від маніпулювання полягає в захисті права особи (колективу, суспільства) на вільне (без зовнішнього тиску та впливу) волевиявлення стосовно чинної форми правління, структур офіційної влади, політичних сил тощо. Такий захист може здійснюватися на чотирьох рівнях:

o захист цілісності "Я";

o підтримання позитивного Я-образу в міжособистісній взаємодії;

o захист цілісності групи у відповідь на внутрішню загрозу розпаду;

o захист цілісності групи від руйнування факторів міжгрупової взаємодії. Отже, на всіх рівнях суб'єктом захисту залишається особи. Саме тому

всі захисні стратегії ґрунтуються на стратегіях захисної поведінки індивіда як члена групи у ставленні до представників іншої групи.

Виокремлюють дві категорії захисту від маніпулювання - несвідомий (напівсвідомий) і свідомий.

Несвідомий (напівсвідомий) захист

Підсвідомість містить величезний обсяг спресованої інформації про оточення, концентрований досвід попередніх поколінь, моделі ймовірних реакцій на зовнішні виклики. Саме тому в критичні моменти, коли людина ще не до кінця відчуває (розуміє) сам факт агресії (манілулятивний вплив є витонченим інструментом агресивної поведінки), автоматично на рівні підсвідомості може включитись психологічний захист. Характерно, що сама людина часто цього не помічає, оскільки ще не усвідомлює, що в основі її поведінки лежить підсвідома захисна реакція.

Несвідомий (напівсвідомий) захист від маніпулятивного впливу ґрунтується на захисних механізмах психіки - системі регуляторних механізмів, спрямованих на усунення або мінімізацію негативних переживань, які травмують особу. Ці переживання пов'язані здебільшого з внутрішніми або зовнішніми конфліктами, станами тривоги, дискомфорту. Механізми захисту направлені на збереження стабільності самооцінки особи, її образу.

Психологічний захист виявляється в бажанні та діях індивіда щодо збереження звичної думки про себе, запереченні, ігноруванні або спотворенні інформації, яку він розцінює як шкідливу, загрозливу, несприятливу, таку, що руйнує усталену картину світу, звичні, комфортні, традиційні уявлення про себе й інших.

Захисні механізми психіки характеризуються такими рисами: а) вони діють непомітно на рівні підсвідомості, й людина не усвідомлює ні причин, ні мотивів, ні цілей, ні самого факту своєї захисної поведінки щодо певного явища або об'єкта; б) захисні механізми завжди спотворюють, фальсифікують чи підміняють реальність.

Фахівці нараховують від 15 до 23 форм захисних механізмів психіки, основними з яких є:

o заперечення - несвідома відмова від негативної для самооцінки інформації;

o витиснення - активний спосіб запобігання внутрішньому конфлікту, що передбачає усунення негативної інформації зі свідомості та дії, спрямовані на збереження позитивного уявлення про себе;

o раціоналізація - вербалізація на перший погляд логічних думок та висновків для неправдивого пояснення, виправдання своїх невдач; знаходження помилкових, але прийнятних дня особи пояснень, які б виправдовували ЇЇ вчинки;

o інтелектуалізація - неусвідомлюваний контроль над емоціями та Імпульсами, який особа встановлює за допомогою просторових міркувань, побудови гіпотез і теорій, які мають на меті пояснити причини певної невдачі об'єктивними життєвими обставинами, а не суб'єктивними факторами, зокрема власною нездатністю, неспроможністю на адекватну ситуації дію;

o сублімація - трансформація одного виду психічної енергії в інший (витиснена в несвідоме енергія нереалізованої потреби переводиться в інший канал). Наприклад, секс - у творчість; агресія - у політичну активність;

o трансфер (консервація) - демонстративне дотримання старих правил гри та виконання засвоєної ролі (незмінний шаблон поведінки), незважаючи на зміну ситуації;

o регресія - повернення за умов стресу до менш складних, менш структурно впорядкованих і менш розчленованих способів реагування, до типів поведінки, характерних для дитинства;

o проекція - несвідоме приписування іншій особі власних бажань, прагнень, особистих якостей, переважно негативних. Причиною такого захисту є неусвідомлене прагнення зберегти свій статус;

o ідентифікація - несвідоме ототожнення себе з іншим об'єктом, установлення з ним емоційного зв'язку, приписування собі якостей інших людей (найчастіше авторитетних), їхніх ідей та соціальних норм. Вона допомагає індивіду перебороти почуття власної неповноцінності, набути впевненості в собі. Зовнішніми ознаками ідентифікації є спроби наслідування зовнішнього вигляду, манери поведінки тощо;

o розщеплювання - неадекватне визначення позитивного й негативного при оцінюванні себе та інших, внутрішнього світу й зовнішньої ситуації. Часто відбувається різка зміна "плюсів" і "мінусів", оцінки стають нереалістичними та нечіткими. Нерідко вони протилежні, але існують паралельно ( з одного боку, звичайно.., а з іншого - поза сумнівом ...");

o ідеалізація - перебільшення сили й авторитету іншої людини. Цей захисний механізм ґрунтується на завищеній емоційній самооцінці або оцінці іншої особи. Так створюються кумири. Зворотним боком ідеалізації єзнецінення - захисний механізм, оснований на заниженні цілей, досягнень інших людей і власних невдач із метою уникнення неприємних переживань;

o інтроєкція - некритичне переймання чужих переконань та установок;

o фанатизм - уявне злиття бажаного й дійсного;

o зміщення (каналізація) - спрямування емоцій (зазвичай гніву) на об'єкти, тварин або людей, які індивід сприймає як менш небезпечні, ніж ті, що справді викликають гнів;

o заміщення - звільнення людини від внутрішнього напруження через нереалізовану дію, спрямовану на недосяжний об'єкт, шляхом перенесення: а) терміну дії; б) самого об'єкта в сприятливу (доступну) ситуацію;

o виключення - послаблення внутрішнього конфлікту шляхом переживання (читаючи художній твір, людина переживає разом із його героями, і на цьому тлі її проблеми стають менш значущими);

o ізоляція - захист від травмуючих чинників шляхом розривання емоційних зв'язків з іншими людьми, припинення співпереживання. Серед прийомів ізоляції - зупинки в процесі мислення, використання формул та ритуалів і - ширше - вся сукупність прийомів, міркувань, що дають змогу перервати тимчасову послідовність думок або дій.

Усі ці механізми є способами захисту людини від внутрішнього й зовнішнього тиску, маніпулятивної агресії.

На міжособистісному рівні психологічний захист від маніпулювання підтримує позитивний образ Я-суб'єкта, на міжгруповому - позитивний груповий Ми-образ. Дії маніпулятора, направлені на групу, можна поділити на зовнішні (ліквідація групи, її дискримінація, дискредитація результатів групової діяльності й т. ін.) та внутрішні (розпад, конфлікти, некерованість діяльності тощо) загрози.

Головною метою групового психологічного захисту виступає ліквідація загрози соціальній ідентичності індивіда шляхом збереження групи як цілісного й самостійного суб'єкта міжгрупової взаємодії. Категорія "цілісність групи" охоплює топологічний (просторовий), структурний і процесуальний (динамічний) аспекти.

Отже, дія захисних механізмів психіки неоднозначна й суперечлива: з одного боку, у відповідь на маніпулювання (загрозу) вони на рівні підсвідомості спотворюють, підміняють або фальсифікують реальність; з іншого - допомагають людині не лише швидко адаптуватися до складної (нової) реальності, а й у деяких випадках не потрапити під вплив маніпулятора. Неоднозначною є також оцінка групових захисних механізмів: вони деформують світобачення, консервують віджилі структури та зв'язки, блокують розвиток думки, водночас сприяючи збереженню стабільності, цілісності та життєздатності групи.

Свідомий захист. Першим етапом свідомого захисту від маніпуляції є її виявлення й розпізнавання. На думку В.Шейнова, основна ознака того, що людиною маніпулюють, - це відчуття незручності, внутрішньої боротьби: доводиться робити чи говорити те, що зовсім не хочеться. Однак для остаточного виявлення та розпізнання маніпулятивного акту цього не достатньо. Виявити його можна, ретельно відстежуючи зміни ситуації, спричинені маніпулятивною дією, та аналізуючи механізми останньої. 

11 червня 2015 року

Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять:

• посадовий оклад, оклад за військовим званням;

• щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);

• одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За військовослужбовцями, які тимчасово проходять військову 
службу за межами України, зберігається виплата грошового 
забезпечення в національній валюті та виплачується винагорода в іноземній валюті за нормами і в порядку, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

За військовослужбовцями, відрядженими до державних органів, установ, організацій, а також Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, зберігаються всі види забезпечення, які передбачені чинним законодавством, та гарантії і пільги, що надаються за рахунок коштів, призначених у Державному бюджеті України на утримання Збройних Сил України.

Продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в термін, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

При переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій службі, на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв’язку з призначенням на військову посаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, або у зв’язку з передислокацією військової частини їм виплачується:

• підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім’ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місця військової служби;

• добові, встановлені Кабінетом Міністрів України для працівників, які перебувають у відрядженні, за кожний день перебування в дорозі на військовослужбовця та кожного члена сім’ї військовослужбовця, який переїжджає разом з ним.

Військовослужбовці мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров’я.

Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи.

Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей мають право не більше одного разу на рік на санаторно-курортне лікування та відпочинок у санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах Міністерства оборони України з пільговою оплатою вартості путівок при наявності права на податкової соціальної пільги (якщо розмір сукупного доходу на кожного члена сім’ї не перевищує з 01.01.2015 року — 1760 грн.).

Порядок забезпечення путівками для санаторно-курортного лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами.

Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 
20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення 
для постійного проживання. Такі жилі приміщення надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.

Для військовослужбовців військова частина зобов’язана орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовця та членів його сім’ї або за бажанням військовослужбовця виплачувати йому грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення.

Військовослужбовці військової служби за контрактом розміщуються безоплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні — у сімейних гуртожитках.

Військовослужбовцям, а також звільненим з військової служби особам, які стали інвалідами під час військової служби, та членам їх сімей, які перебувають на їх утримані, батькам та членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходженні військової служби, надається 50-відсоткова знижка плати за користування житлом (квартирної плати) та за комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична, теплова енергія та інші послуги) в жилих будинках усіх форм власності в межах встановлених норм, передбачених законодавством.

Особам, звільненим з військової служби, які стали інвалідами під час проходження військової служби, надається 50-відсоткова знижка плати за встановлення і користування квартирним телефоном.

Зазначені пільги для військовослужбовців, надаються за умови, якщо розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом із середньомісячним сукупним доходом військовослужбовця за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Пільги звільненим з військової служби особам, які стали інвалідами під час проходження військової служби, та членам їх сімей, які перебувають на їх утриманні, батькам та членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісті 
під час проходження військової служби, надаються за умови, якщо розмір середньомісячного сукупного доходу сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищує величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі не менше 17 років та потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в населених пунктах, обраних ними для проживання з урахуванням встановленого порядку.

Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше та потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання кредитів на індивідуальне житлове будівництво або придбання приватного жилого будинку (квартири) на строк до 20 років з погашенням загальної суми та відсоткових ставок за кредитами за рахунок коштів, призначених у державному бюджеті на утримання Збройних Сил України.

Зазначений кредит надається військовослужбовцю тільки один раз протягом усього часу проходження ним військової служби.

Порядок та умови надання військовослужбовцям кредитів на індивідуальне житлове будівництво або придбання приватного жилого будинку (квартири) визначаються Кабінетом Міністрів України.

За військовослужбовцями, направленими до інших держав для участі в міжнародних миротворчих операціях у складі миротворчих контингентів або миротворчого персоналу відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, багатонаціональних органів військового управління, а також закордонних дипломатичних установ України з виключенням із списків військових частин, залишається службове жиле приміщення за місцем попередньої служби за умови проживання в ньому членів його сім’ї.

Особа, звільнена з військової служби і має вислугу менше ніж 10 років, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення з усіма членами сім’ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого житла колишні члени сім’ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу.

11 червня 2015 року

Цивільний кодекс встановлює певні умови, за яких власник має право витребувати свою річ з чужого незаконного володіння із якими пов'язані такі поняття, як добросовісність чи недобросовісність володіння річчю.

Добросовісність набувача характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання.

Так, добросовісним набувачем визнається особа, яка придбала річ у особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Запроваджуючи поняття добросовісності набувача й недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.

Такі понятійні критерії, як "знав" і "міг знати" можуть дістати неоднозначне тлумачення, а відтак це може мати юридичне значення для кваліфікації особи добросовісною чи недобросовісною.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає у ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, у другому - необережності у здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.

Очевидно, при визначенні недобросовісності набувача чужого майна необхідно враховувати те, що цивільне законодавство у зобов'язальних правовідносинах не ставить у залежність обсяг відповідальності порушника зобов'язання від форми його вини (незалежно від того була у випадку, коли набувач не міг знати, вина у формі простої чи грубої необережності чи ні). Тому ступінь вини має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин укладення угоди, її умов, а також юридичної обізнаності набувача.

Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи.

Що до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг і зобов'язаний був про це знати (наприклад, особа набувала майно в незнайомого відчужувача поза межами магазину чи ринку в сумнівній ситуації).

Тому недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. Причому ці особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння.

Недобросовісними можуть вважатися також особи, які набули майно або зберегли його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), незалежно від того, було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ст. 1212 ЦК). Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа зобов'язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий же обов'язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 1212 ЦК України не ставить обов'язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів.

У ЦК України запропоновано механізм усунення такої конкуренції, оскільки в ст. 1212 прямо застерігається, що положення про безпідставне придбання чи збереження майна застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла у себе за рахунок іншої особи.

Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Таке майно також може бути витребуване від них власниками.

Другою умовою, яка ставить у залежність можливість витребування майна власником з чужого незаконного володіння, є відплатність або безвідплатність угоди, за якою річ було набуто.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто й тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. При цьому, якщо майно набуто безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Стаття 388 встановлює, що власник має право витребувати своє майно в добросовісного набувача, якщо його було набуто за відплатною угодою у випадку, коли майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власника у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 388 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Норми цивільного законодавства про витребування майна з чужого незаконного володіння за своєю метою є такими, що спрямовані на вирішення спору між особами, які не перебувають між собою у договірних відносинах з приводу витребуваного майна. Це означає, якщо власник передав своє майно за договором іншій особі, то він має право витребувати його за підставами, передбаченими нормами, які регулюють відповідні договірні відносини. Така ситуація є одним із прикладів конкуренції цивільно-правових позовів, що не завжди враховується в юридичній науці та судовій практиці.

Так, Колективне підприємство "Тутті" звернулося з вимогами про витребування майна (комп'ютера) від працівника КПВ С. П. на підставі ст. 50 ЗУ "Про власність", посилаючись на те, що на підставі довіреності Т. відповідачка одержала 11 квітня 2002 р. у магазині комп'ютер, який залишила в себе у квартирі для власного використання.

Рішенням районного суду від 27 січня 2004 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 20 квітня 2004 р. у задоволенні позову було відмовлено, зокрема на тій підставі, що суд дійшов висновку про правомірність дій С. П., хоча комп'ютер і є власністю Т., однак вона володіє і користується ним за місцем проживання з виробничою метою за згодою директора КП.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглянула касаційну скаргу КП і у своїй ухвалі зазначив, що судами не було враховано право власника вимагати відповідно до ст. 50 Закону України "Про власність" повернення свого майна з чужого незаконного володіння і дійшла висновку про скасування рішення районного суду та ухвали апеляційного суду та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

10 червня 2015

Міжнародне співтовариство зараз визнало, що порушення прав людини є однією з основних причин масового виходу. Продовжують вживатися зусилля для подолання явищ, які породжують цю проблему, але все більше уваги звертається на труднощі, з якими стикаються особи, які шукають притулку, після того, як вони залишають країну свого походження. Стурбованість викликають три питання. По-перше, це тривожна тенденція не впускати на свою територію осіб, які шукають притулку. По-друге, це порушення мінімальних прав осіб, які шукають притулку, в період розгляду їхніх прохань про надання притулку, а також після отримання ними статусу біженців. Нетерпимість, расизм, ксенофобія, агресивність, міжнаціональні й міжетнічні протиріччя й конфлікти посилюються в багатьох районах і стосуються багатьох груп населення, особливо осіб, які шукають притулку, і біженців. По-третє, це порушення прав людини, яке все ще триває в країнах походження, і необхідність припинення таких порушень, перш ніж біженці зможуть добровільно повернутися назад.

Заходи обмеження

Посилюється тенденція не впускати на свою територію осіб, які шукають притулку. Деякі уряди за умови притоку осіб, які шукають притулку, економічних мігрантів та нелегальних іноземців ввели обмежувальні заходи, які б перешкоджали в’їзду на їх територію. Ці заходи включають встановлення складних чи обтяжливих умов для отримання віз громадянами деяких країн та накладання штрафів на авіакомпанії, які перевозять іноземців, що не мають документів.

Погане поводження з особами, які шукають притулку

У деяких випадках не дотримуються мінімальні необхідні норми поводження з особами, які шукають притулку. Неадекватні процедури визначення того, хто є біженцем, і відмова у в’їзді в країну в аеропортах і на кордонах породжують величезні проблеми для деяких осіб, які шукають притулку. Інколи ця практика набуває таких антигуманних форм, як примусове повернення осіб, які шукають притулку, в країни походження, де є загроза їхньому життю, свободі й безпеці. Доходить до того, що судна з особами, які шукають притулку і які намагаються зійти на берег у певних районах, змушують повертати назад у море, де ці особи помирають від голоду або стають легкою здобиччю для піратів і акул.

Іншим прикладом поганого поводження є фізичне насильство, утримання осіб, які шукають притулку, протягом тривалого періоду під охороною і без законних на те підстав, а також суворі процедури допиту. Уряд може також не забезпечити належного захисту біженців і осіб, які шукають притулку, і в результаті вони опиняються під загрозою стати жертвою фізичного насильства, породжуваного расизмом і ксенофобією.

Позбавлення прав осіб, які шукають притулку

Проблеми осіб, які шукають притулку, не завершуються, коли вони, нарешті, перетинають кордон і проходять перший етап розгляду їхніх прохань про надання притулку, який (як уже зазначалося вище) часто пов’язаний із затриманням і/або допитом. У період розгляду їхніх заяв про надання притулку і навіть після отримання статусу біженців вони можуть стикатися з багаточисельними обмеженнями і перешкодами.

У деяких випадках біженці змушені жити в таборах і позбавлені доступу до судів і правової допомоги. Крім того, біженці можуть бути неспроможні одержати роботу, мати власне діло або придбати землю. Фактично в багатьох випадках, коли біженці не зазнають примусового повернення, вони можуть відчувати необхідність виїхати через принижуючі гідність умови життя в країнах, які їх прийняли.

Порушення права на життя, свободу, безпеку

У деяких районах біженці періодично стають об’єктами нападів і зловживань. Багато з них гинуть під час воєнних чи збройних нападів на табори й поселення біженців. Молоді чоловіки і неповнолітні часто призиваються у збройні чи повстанські формування, і їх примушують брати участь у громадянських війнах.

Напади на табори біженців були засуджені Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у багатьох резолюціях. Комісія з прав людини висловлювала також стурбованість у зв’язку з конкретними випадками, наприклад, нападами на палестинських біженців у ліванських таборах та нападами на біженців на таїландсько-камбоджійському кордоні. Особливо уразливими групами біженців є жінки й діти. У Конвенції про права дитини (від 1989 року) спеціально передбачено надання «належного захисту і гуманітарної допомоги» (стаття 22) дітям-біженцям. Значна частина біженців – це жінки. У країнах притулку вони часто стають жертвами фізичного насильства і сексуальної наруги.

9 червня 2015

Підлітковий період – один із найважчих періодів розвитку особистості, який характеризується потребою у звільненні з-під контролю і опіки дорослих, протестом проти встановлених правил і порядків, спрямованістю до незалежності, самостійності і утвердженні себе як особистості. В цьому віці у 7 разів збільшується кількість негативних вчинків, і у 40 разів зростає кількість невмотивованих вчинків.

Найбільш криміногенним віковим періодом є 16-17 років – у цьому віці підлітками вчиняється до 62 % злочинів від загальної кількості. Разом з цим, немає певних обмежень чи виключень в залежності від соціального статусу неповнолітніх злочинців – ними стають як безпритульні (без батьківської опіки та постійного місця проживання), вихідці із неблагополучних сімей, так і вихідці із цілком педагогічно та матеріально благополучних сімей.

Адже кожен четвертий злочин в Україні здійснюється неповнолітніми. Наукові дані засвідчують, що неповнолітні правопопорушники є резервом злочинності в майбутньому. Близько 80-90 % серед злочинців (дорослих людей) мали протиправні та кримінальні правопорушення в підлітковому віці.

        Хотілося б надати кілька практичних порад неповнолітнім громадянам нашого району в плані того, як поводитись, у випадках затримання їх працівниками міліції:

1. Не тікайте, не робіть опору: краще потрапити в міліцію, аніж під колеса автомобіля чи лікарню;

2. При складанні протоколу краще бути ввічливим і давати про себе тільки загальну інформацію – прізвище, ім’я, по батькові, вік та адресу;

3. Якщо ви будете скривати ці відомості і ваші батьки із-за цього не будуть знайдені, вас можуть на 30 днів помістити в дитячий приймальник-розподільник для встановлення вашої особи.

4. Важливо, щоб протокол затримання було оформлено правильно, тому прочитайте його уважно і зверніть увагу на зазначену в ньому дату а також час затримання. Бажано запам’ятати зміст протоколу, а також прізвище, ім’я та по-батькові працівників міліції, дії яких вам, можливо, прийдеться оскаржувати.

5. Вам зобов’язані дозволити користуватись туалетом, ви маєте право зателефонувати батькам; при пораненні, хронічному захворюванні, наприклад діабеті, вам зобов’язані надати медичну допомогу;

6. Вас не мають права тримати в камері попереднього ув’язнення разом з дорослими

7. Щире розкаяння може пом’якшити ваше становище: краще, нехай вас вважать наляканою дитиною, аніж досвідченим і самовпевненим злочинцем

8. подальше затримання можливе тільки із санкції прокурора у випадках, передбачених законом: коли неповнолітній був затриманий на місці злочину, впізнаний як злочинець свідком, на одежі наявні сліди злочину або у нього виявлено знаряддя злочину

9. Міліція має право допитувати вас тільки у присутності ваших батьків, адвоката, педагога.

10. Якщо ви потрапили у відділок міліції або в дитячий приймальник-розподільник, не робіть із себе «крутих». Придивляйтесь до того, як поводять себе інші та будьте слухняними. Нікому не довіряйте, ні про що не просіть, не дозволяйте іншим принижувати себе.

11. Якщо вам прийшлося побувати у міліції в будь-якій ролі – свідка, потерпілого або правопорушника, головне – зробити з цього правильний висновок. Про такі речі краще не розповідати: це не придасть вам ані слави, ані авторитету, а тільки викличе непотрібні розмови та плітки.

4 червня 2015

Діапазон причин виникнення міжкультурних конфліктів (як і конфліктів взагалі) гранично широкий: в основі конфлікту можуть лежати не тільки недостатнєзнання мови і пов'язане з цим просте нерозуміння партнера по комунікації, але і більш глибокі причини, нечітко усвідомлювані самими учасниками.Конфлікти не можна розглядати тільки як деструктивну сторону процесу комунікації. Відповідно до теорії позитивного конфлікту, конфлікти розуміються як неминуча частина повсякденного життя і не обов'язково повинні носити дисфункціональних характер. 
Згідно з К. Делхес, існують три основні причини комунікаційних конфліктів: особисті особливості комунікантів, соціальні відносини (міжособистісні стосунки) та організаційні відносини. 
До особистісним причин конфліктів належать яскраво виражені норовливість і честолюбство, фрустрованих індивідуальні потреби, низька здатність або готовність до адаптації, пригнічена злість, незговірливість, кар'єризм, жадоба влади чи сильне недовіру. Люди, наділені такими якостями, часто викликають конфлікти. 
До соціальних причин виникнення конфліктів відносять сильно виражене суперництво, недостатнє визнання здібностей, недостатню підтримку або готовність до компромісів, суперечать цілі та засоби для їх досягнення. 
До організаційних причин конфліктів відносять перевантаження роботою, неточні інструкції, неясні компетенції або відповідальність, що суперечать один одному цілі, постійні зміни правил і розпоряджень для окремих учасників комунікації, глибокі зміни або переструктуризація укорінених позицій і ролей. 
У процесі комунікації з представниками інших культур причинами напруженості і конфлікту дуже часто бувають помилки атрибуції. Знання (або незнання)культурних особливостей партнерів відіграє величезну роль у побудові атрибуцій. Володіння такою інформацією дозволяє багато чого прояснити щодо того, що є бажаним і на що накладається табу в кожній конкретній культурі. 
У культурній антропології виділяють кілька видів міжкультурних конфліктів: 
• між різними етнічними групами та їх культурами (наприклад, між вірменами і азербайжданцамі, грузинами і осетинами і т.д.); 
• між релігійними групами, представниками різних релігій (наприклад, між католиками і протестантами в Північній Ірландії, православними і уніатами на Західній України, сунітами і шиїтами в мусульманстві); 
• між поколіннями і носіями різних субкультур; 
• між традиціями і новаціями в культурі; 
• між різними лінгвокультурних співтовариствами та їх окремими представниками (внаслідок мовних бар'єрів і інтерпретатівних помилок). 
Головною причиною міжкультурних конфліктів служать культурні відмінності між народами, які можуть приймати форму протиріччя або навіть відкритого зіткнення. Оскільки сучасне суспільство в культурному плані являє собою досить строкате явище, то в ньому цілком природно виникають вогнища напруження і конфлікти між різними системами норм і цінностей. 

3 червня 2015

Кожен учасник права спільної часткової власності має суб'єктивне цивільне право на виділ своєї частки. Юридичне значення виділу полягає в тому, що учасник отримує у натурі певне майно, яке відповідає його частці, а у разі неможливості - компенсацію за нього, у власність. При цьому право спільної власності щодо суб'єкта, який виділив свою частку у натурі, припиняється. Якщо з учасників спільної часткової власності після здійснення виділу залишився тільки один суб'єкт, природно, що право спільної власності припиняється взагалі. Проте якщо після виділу суб'єктів-співвласників залишилося хоча б двоє, право спільної часткової власності продовжує існувати - з перерозподіленими частками та, як правило, з видозміненим складом майна, яке перебуває у спільній частковій власності.

З цих міркувань неточним є посилання норми абзацу п'ятого пункту 59 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України про те, що укладення договору про виділення частки в натурі (поділ) припиняє спільну часткову власність. По-перше, договір про виділ частки має наслідком припинення права спільної часткової власності тільки для того учасника, який реалізував право на виділ. По-друге, відмінність договору про виділ від договору поділу майна, що є у спільній частковій власності, саме тим і відрізняється, що тільки в угоді про поділ воля контрагентів спрямована на те, щоб припинити право спільної часткової власності повністю і щодо них усіх. Навпаки, в договорі про виділ намір припинити відносини спільної власності виходить тільки від того контрагента, який припиняється.

Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, не є правом, що самостійно реалізується особою, яка бажає виділу, а має здійснюватись на підставі укладеного між усіма співвласниками договору. Такий висновок випливає з норми ч. 1 ст. 358 ЦК, яка чітко встановлює засади здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників. І лише у разі виникнення між співвласниками спору справа про виділ вирішується судом.

На практиці відносини за участю двох співвласників, один з яких бажає отримати свою частку у натурі, в багатьох випадках оформляються укладенням договору про виділ частки із спільного майна, а не про поділ майна, що є у спільній частковій власності. Вважаємо за доцільне використовувати в таких ситуаціях саме договірну конструкцію поділу з наступних міркувань. Центральний зміст договору про виділ є вказівка на майно, яке є об'єктом виділу. Відтак, залишається без уваги і не є предметом цього договору майно, яке внаслідок виділу першого співвласника залишається у власності другого колишнього співвласника, що зумовлює для останнього подальші ускладнення при здійсненні речових прав. Договір поділу, навпаки, має своєю основною метою чітко визначити у натурі те майно, яке стане особистою власністю кожного з колишніх співвласників. Укладення договору поділу, а не виділу, є доцільним і в тих випадках, коли учасник, що виділяється, не отримує у натурі майна взагалі, а замість цього одержує грошову або іншу матеріальну компенсацію. В такому разі виділ хоча і не впливає жодним чином на склад майна, яке продовжує перебувати у власності особи - другого колишнього співвласника, проте це майно вже не є об'єктом права спільної часткової власності, а стає індивідуальною власністю. Таким чином, саме договір поділу є найбільш оптимальною конструкцією припинення права спільної часткової власності щодо двох учасників на основі їхньої згоди, адже виступає правовстановлювальним документом, що посвідчує факт закріплення конкретного майна на праві власності за кожним з колишніх співвласників, а не тільки за одним з них, як це відбувається при виділі частки.

Виділ у натурі частки із спільного майна може бути заборонений законом або бути неможливим в силу самої природи спільної речі, яка є неподільною (ч. 2 ст. 183 ЦК). Верховний Суд України у абзаці першому пункту 6 постанови Пленуму "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. N 7 підкреслює, що судам при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, слід мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Згідно абзацу четвертого пункту 59 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України одночасно з посвідченням договору про виділення у натурі (поділ) житлового будинку, будівлі, садиби або споруди нотаріусом посвідчується договір про виділення в натурі (поділ) на місцевості земельної ділянки. Для посвідчення останнього співвласники подають нотаріально посвідчений договір про право спільної часткової власності на земельну ділянку. Звичайно, це можливо лише, якщо земельна ділянка перебуває у спільній частковій власності тих же співвласників, між якими укладається договір виділу.

Для визначення технічної можливості виділу частки майна у натурі нотаріусу, крім правовстановлювальних (правопідтверджувальних) документів, які вимагаються для посвідчення договорів відчуження нерухомості, подається також висновок щодо технічної можливості виділення частки у натурі (абзац третій пункту 59 Інструкції). Законодавство не містить чітких вимог ні щодо суб'єктів, уповноважених надавати такі висновки, ні щодо їхнього змісту. На практиці висновки частіше за все надаються комунальними підприємствами БТІ, рідше - судово-експертними установами. Головним змістом висновків є дача відповіді на питання про можливість незалежного функціонування певного майна, що є предметом договору виділу частки. Порядок проведення БТІ робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, яка затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 р. N 55.

Аналіз практики договорів виділу та поділу засвідчує неоднакові підходи щодо критеріїв "самостійності" об'єктів виділу (поділу), якщо ними виступають жилі будинки та нежитлові будівлі. Договори про виділ частки із спільного часткового майна (поділ), яким є жилий будинок, посвідчуються за умови технічної можливості облаштування окремого газо-, водо- та теплопостачання, в той час як договори про виділ частки з майна (поділ), яким є нежитлова будівля, посвідчуються і переважно визнаються дійсними без вирішення цього питання в договорі. Так, позивач звернувся до відповідача з позовом про виділ частки із спільної часткової власності розміром 78/100 цілісного майнового комплексу. Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов було задоволено, цілісний майновий комплекс було поділено, за позивачем було визнано право власності на низку будівель, що відповідає 78/100 цілісного майнового комплексу, а за відповідачем - право на будівлю, що відповідає 22/100 цілісного майнового комплексу.

Вищий господарський суд, розглянувши у касаційному порядку скаргу на прийняті рішення, вказав на те, що "посилання скаржника на те, що судами не були прийняті до уваги доводи відповідача про знаходження інженерних мереж електро-, тепло-, водопостачання, водовідведення цілісного майнового комплексу у володінні та користуванні лише позивача, та неможливість у зв'язку з цим поділу цього майна, є безпідставними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували неможливість використання мереж відповідачем та перешкоджання такому використанню їх позивачем" (постанова Вищого господарського суду України від 25.01.2005 р. у справі N 36/449. Див.: Єрьоменко В. Проблеми нотаріального посвідчення договорів про поділ нежитлової будівлі, що є спільною частковою власністю // Нотаріат для Вас. - 2006. - N 9. - С. 45 - 46).

З аналізу наведеної справи випливає, що виділ у натурі інженерних мереж не є обов'язковою передумовою для укладення і посвідчення договорів про виділ (поділ) нерухомого майна-нежитлових будівель. Водночас при аналізі та узагальненні судової практики щодо укладення договорів про виділ (поділ) житлових будівель звертається увага судів на необхідність одержання "висновків спеціалізованих організацій з приводу можливості облаштування окремого газо-, водо- та теплопостачання" (Див.: Юровська Г., Борець Є. Спільна часткова власність на майно в аспекті судової практики: ускладнення та помилки, що виникають при вирішенні цивільних спорів у правовідносинах щодо здійснення та захисту права на спільне майно // Нотаріат для Вас. - 2006. - N 11. - С. 81).

Якщо майно не може бути виділено в натурі або за домовленістю співвласників, які бажають зберегти усе майно у спільній власності, співвласник, який виділяється, має право вимоги щодо сплати йому компенсації у грошовому або іншому матеріальному виразі. При цьому у абзаці другому ч. 2 коментованої статті підкреслено, що компенсація може бути надана співвласнику лише за його згодою. Суд не має права за своїм рішенням примусово призначити співвласнику компенсацію. Слід визнати такими, що не відповідають ЦК, положення абзацу п'ятого пункту 6 постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок", що дозволяють суду у виключних випадках зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити компенсацію учасникові, який виділяється, і без його згоди.

Якщо змістом договору є виділення майна у натурі та сплата грошової (матеріальної) компенсації або лише сплата компенсації колишньому співвласнику, на практиці виникає питання, яким чином оформляти даний договір - як договір виділу, договір купівлі-продажу або змішаний договір, що поєднує елементи цих двох договорів. На наш погляд, навіть у випадку, коли в межах своєї частки у натурі учасник не отримує нічого, а натомість одержує лише компенсацію, ці правовідносини цілком вкладаються у нормативну конструкцію договору виділу, адже учасник ніколи і не мав права на конкретне майно, яке відповідає його частці, а мав лише абстрактну частку у праві спільної часткової власності. Така частка може трансформуватись як у виділення йому конкретного майна, так і виявитись у вигляді грошової компенсації, якщо виділ в натурі є неможливим.

Одночасно з укладенням договору про виділ частки із спільного майна слід змінити ідеальні частки тих співвласників, у яких спільна часткова власність на це майно залишається, оскільки виділ припиняє відносини спільної часткової власності лише для співвласника, який виділився, а частки інших співвласників - учасників спільної часткової власності мають бути розподілені таким чином, щоб їх арифметична сума складала одиницю. Про це обов'язково має зазначатися в тексті договору про виділ.

Ч. 3 ст. 364 встановлює обов'язковість укладення договору про виділ у натурі частки з нерухомого майна у письмовій формі з нотаріальним посвідченням. Нотаріально посвідчений договір виділу є правовстановлювальним документом на нерухоме майно згідно вимог Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. N 7/5. Право власності на нерухоме майно, набуте за таким договором, підлягає реєстрації у органах, що здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і виникає з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 182, абзац третій ч. 2 ст. 331 ЦК, ч. 6 ст. 3, ст. 4 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно").

Водночас сам договір про виділ у натурі частки нерухомого майна державної реєстрації не вимагає.

2 червня 2015

Право на участь у місцевому самоврядуванні реалізується за належністю до відповідних територіальних громад і в сучасних умовах зростає значення цих первинних суб'єктів місцевого самоврядування. Безпосередньо людина, колективи, об'єднані спільною територією проживання спроможні чітко сформулювати, вирішити чи запропонувати оптимальні та ефективні шляхи розв'язання існуючих проблем місцевого значення.

Стаття 140 Конституції 1996 р. визначає, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади— жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України165. Закріплене поняття територіальної громади є за законодавством України фундаментальним поняттям конституційного права і місцевого самоврядування.

Тобто до територіальної громади можуть належати громадяни України та іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають у селі, селищі, місті і користуються за такими ж правами і свободами, виконують такі ж обов'язки, як і громадяни України, за винятком, встановленим чинними законами.

По-друге, під цим визначенням законодавець розуміє також територіальну основу місцевого самоврядування — село, селище і місто. Громада як територіальна одиниця, базова ланка територіального устрою — це частина території держави, що має чітко визначені межі і є просторовою основою для діяльності суб'єктів місцевого самоврядування. Національні традиції свідчать про первинність другого розуміння цього поняття.

Отже, територіальна громада— це складна форма суспільної організації, сукупність місцевих жителів, об'єднаних на публічних засадах у межах певної території. Вона наділена конкретною правосуб'єктністю, а саме:

• правом формування відповідних органів;

• правом проведення місцевих референдумів;

• управління місцевими бюджетами та комунальною власністю тощо.

Територіальна громада за обсягом правоздатності і дієздатності своїх членів є неоднорідною, її становлять жителі населеного пункту з різним правовим статусом (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Громадяни України, які досягни 18-річного віку та дієздатні, є активними суб'єктами права на участь у здійсненні самоврядування: мають право обирати органи і посадових осіб місцевого самоврядування, бути обраними або призначеними до цих органів або їх посадовими особами, брати участь у місцевих референдумах, зборах громадян за місцем проживання та користуватися іншими передбаченими законами і статутами територіальних громад правами на участь у здійсненні місцевого самоврядування.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть мати власну символіку (герб, прапор тощо), яка відображає їх історичні, культурні, соціально-економічні та інші місцеві традиції. З урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районними, обласними радами може бути затверджена символіка відповідно району, області. Зміст, опис та порядок використання символіки громад сіл, селищ, міст, районів і областей визначаються відповідною радою згідно з законом. На будинках, де працюють ради та їх виконавчі комітети, піднімається Державний Прапор України.

Решта суб'єктів місцевого самоврядування (місцеві ради, їх виконавчі органи, посадові особи місцевого самоврядування тощо) формуються громадою через форми прямої й непрямої демократії, характеризуються щодо неї вторинним, похідним характером.

2 червня 2015

З 1980 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй і Комісія з прав людини зосередили свою увагу на шляхах запобігання масовому виходу. Комісія щороку включала питання про права людини й масовий вихід у свій порядок денний, і в ряді резолюцій вона підкреслювала зв’язок між порушеннями прав людини й потоками біженців. В останні роки Комісія розглядала також тяжке становище осіб, переміщених всередині країни.

Ці два органи в своїх різних резолюціях зверталися до Генерального секретаря з проханням підготувати доповіді про «міжнародне співробітництво з метою запобігання новим потокам біженців», призначити Спеціального доповідача, який би вивчив питання про права людини й масовий вихід, та створили Групу з 17 урядових експертів міжнародного співробітництва з метою запобігання новим потокам біженців.

Масовий вихід не тільки веде до людських злигоднів і зубожіння, але й лягає важким тягарем на міжнародне співтовариство. У світлі змінного характеру проблем біженців ті три традиційних варіанти їх вирішення, що полягають у добровільній репатріації, розселенні на місцях і переселенні в треті країни, зберігають своє значення, але до них слід додати й інші підходи.

Спеціальний доповідач указав на різноманітність і комплексний характер факторів, які спонукають до масового виходу. Однією з головних причин масового виходу він назвав порушення прав людини:

«Абсолютно ясно, що, якщо не будуть знайдені шляхи протидії відмові в правах людини або прямому порушенню цих прав, якщо не буде досягнуто справедливішого розподілу світових ресурсів, більшої стриманості й терпимості, надання кожному, незалежно від раси, релігії, членства в якій-небудь соціальній групі чи політичній партії, права бути часткою суспільства або організованим чином входити до цього суспільства в пошуках роботи, яка б задовольняла життєві умови й свободу від ворожнечі, світ буде продовжувати стояти перед проблемою масового виходу. Якщо цю проблему залишити поза увагою, вона все більше буде загрожувати миру й стабільності у всьому світі»1.

У заключній доповіді Групи урядових експертів2 також підкреслюється складний і часто взаємопов’язаний характер політичних, економічних, соціальних і природних причин масового виходу. У своїх рекомендаціях Група запропонувала Генеральній Асамблеї закликати держави-члени запобігати новим масовим потокам біженців, забезпечуючи дотримання принципів, які містяться в Статуті, зокрема утримуватися від загрози силою чи її застосування, використання мирних засобів для врегулювання спорів, сприяння у дотриманні прав людини і недопущення створення умов, які можуть призвести до виникнення масових потоків біженців, співробітництво одного з одним з метою запобігання майбутнім потокам біженців і дотримання норм міжнародного права, які б регулювали поводження з біженцями.

У відповідності до рекомендації, яка міститься в доповіді Спеціального доповідача, Генеральний секретар заснував Управління досліджень і збору інформації (УДЗІ), яке функціонувало з 1987 по 1991 рік. Це Управління координувало діяльність щодо забезпечення раннього попередження з метою запобігання новим і масовим потокам біженців, спостерігаючи за факторами, які стосуються виникнення можливих потоків біженців і переміщених осіб та схожих надзвичайних ситуацій, а також готуючи плани можливих заходів відповідного реагування. Ці функції зараз здійснюються Департаментом Організації Об’єднаних Націй з політичних питань.

Така діяльність є важливою частиною нових і всеохоплюючих підходів до запобігання масовим потокам біженців, які розглядаються міжнародним співтовариством. У межах цих підходів необхідно впливати на фактори, які лежать в основі проблем, що виникають. Все більше уваги зараз приділяється політичному й економічному становищу в країнах походження біженців, серед них внутрішнім і зовнішнім конфліктам, порушенням прав людини та рівню розвитку й стану економіки. Всі ці питання взаємопов’язані. Держави неодноразово підкреслювали, що права людини взаємозалежні і включають не тільки громадянські й політичні права, але й економічні, соціальні і культурні права. Дотримання всіх цих прав є необхідною умовою для забезпечення розвитку людини й збереження людської гідності.

Окрім діяльності щодо запобігання масовим виходам Комісія з прав людини останнім часом розглядала також тяжке становище осіб, переміщених всередині країни. У 1992 році був призначений представник Генерального секретаря, зокрема для збору інформації про права людини, пов’язані з особами, переміщеними всередині країни, і вивчення існуючого міжнародного права та норм у галузі прав людини, гуманітарних питань і біженців, а також їх застосування до осіб, які переміщені всередині країни. Доповідь представника була подана Комісії в наступному році на її сорок дев’ятій сесії1.

У доповіді рекомендувалося створити в межах міжнародної системи всеохоплюючий механізм, який займався б проблемами переміщених осіб з урахуванням того, що аспекти цієї проблеми, які стосуються прав людини, тісно пов’язані з гуманітарними, політичними й економічними аспектами. Однією з важливих функцій цього механізму було б спостереження за ситуаціями з метою виявлення на ранньому етапі ознак переміщення населення. Створення такої системи раннього попередження могло б стати першим кроком у межах погодженої діяльності, спрямованої на полегшення страждань переміщеного населення і запобігання подальшим переміщенням.

28 травня 2015

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Визнання фізичної особи недієздатною, поряд з обмеженням цивільної дієздатності фізичної особи, є способом охорони та захисту прав суб'єктів цивільних відносин.

Єдиною підставою для визнання фізичної особи недієздатною є наявність у неї хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Поняття психічного розладу згідно Закону України "Про психіатричну допомогу" наведено у коментарі до ст. 36 ЦК.

Фізична особа оголошується недієздатною лише на підставі судового рішення. Згідно ч. 3 ст. 237 ЦПК заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричними закладом. У заяві мають бути викладені обставини, які свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, і про їх наслідки у вигляді нездатності особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 3 ст. 238 ЦПК).

Оскільки від вирішення питання щодо дієздатності фізичної особи залежить можливість її участі у вирішенні інших цивільних справ, заяви про визнання особи недієздатною підлягають розглядові окремо від інших вимог. Одночасно з спором про право питання про недієздатність може вирішуватись судом лише у тому разі, коли спір виник після смерті цієї особи (пункт 8 постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним").

У розгляді справи про визнання особи недієздатною обов'язково приймає участь заявник та представник органу опіки та піклування. Участь у процесі особи, стосовно якої розглядається дана справа, не є обов'язковою. Згідно ч. 1 ст. 240 ЦПК питання про виклик такої особи вирішується судом в кожному випадку з урахуванням стану її здоров'я.

Одним з основних доказів для прийняття судового рішення є висновок судово-психіатричної експертизи, яка призначається судом за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи (ст. 239 ЦПК).

Непоодинокими у судовій практиці є випадки, коли суб'єкти звертаються до суду із заявою про визнання особи недієздатною, не маючи для цього об'єктивних підстав, і не з метою охорони та захисту її прав, а з ціллю перешкодити власнику розпоряджатися своїм майном або набути можливість управляти майном недієздатного як його опікуни. Безумовно, такі дії, вчинені стосовно особи, яка розуміє значення своїх дій та може керувати ними, може порушувати її права на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК), призвести до душевних страждань (пункт 2, 4 ч. 2 ст. 23 ЦК). Тому якщо суд відмовляє у задоволенні заяви та визнає заявника таким, що діяв недобросовісно, фізична особа має право претендувати на відшкодування від заявника моральної шкоди. Крім того, недобросовісність заявника є підставою для стягнення з нього судових витрат (ч. 3 ст. 240 ЦПК).

27 травня 2015

Систему місцевого самоврядування можна визначити як сукупність суб'єктів і форм здійснення місцевого самоврядування, через які населення територіальної громади реалізує надані їй функції і повноваження.

Органи місцевого самоврядування — це структурно-організовані колективи службовців або одного службовця, що наділяються владою у системі місцевого самоврядування для реалізації владних рішень. Це виборні й інші органи, наділені

повноваженнями на вирішення питань місцевого значення і не входять до системи органів державної влади.

Посадовими особами місцевого самоврядування є особи, які працюють в органах місцевого самоврядування, мають відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій І отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Система місцевого самоврядування включає:

• територіальну громаду:

• сільську, селищну, міську раду;

• сільського, селищного, міського голову;

• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

• районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

• районні (в місті) ради, які створюються у містах із районним поділом за рішенням територіальної громади або міської ради;

• органи самоорганізації населення.

Органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами власними повноваженнями, у межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Чинним законодавством їм можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади (делегування), у здійсненні яких вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Делеговані повноваження органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим—також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Будь-які обмеження права громадян на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, строку проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються. Лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть бути застосовані певні обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з Конституцією та законами України.

26 травня 2015 року

Не всі важливі права біженців конкретно згадуються в Міжнародному біллі про права людини. Центральним елементом міжнародного захисту є право не зазнавати примусового повернення чи висилки в ситуації, яка може поставити під загрозу чиє-небудь життя або свободу. Це принцип заборони примусового повернення, який закріплений у статті 33 Конвенції 1951 року.

Принцип заборони примусового повернення мав подальший розвиток у статті 3 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, в якій передбачається, що «жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати (refouler) або видавати яку-небудь особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може там загрожувати застосування катувань». Крім того, «для визначення наявності таких підстав компетентна влада бере до уваги всі обставини, які стосуються справи, включаючи у відповідних випадках існування в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини».

25 травня 2015

Конституція України є найвищою юридичною силою, що встановлює і гарантує охорону та захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина. Це передбачено ст.27 Конституції України - про невід'ємне право на життя, право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань; ст.28, в якій говориться, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню, у тому числі бути підданим медичним, науковим чи іншим дослідам без її згоди; ст.32 – ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; ст.41 – про право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ст.46 – про право на соціальний захист; ст.47 – про право на житло; ст.51 – кожне подружжя має рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї, а також сказано, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою; ст. 55 – про права і свободи людини і громадянина, які захищаються судом; ст.57 – про право знати свої права і обов’язки.

     Правовий захист дитини від насилля ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і складається з Закону України «Про охорону дитинства», а також інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері, це гарантується в Україні ст. 2 Закону України «Про охорону дитинства».

     Декларація прав дитини, прийнята в 1959 році, є першим документом міжнародного масштабу, що захищає права дітей. Батьки, громадські організації, місцева влада призиваються до визнання і дотримання прав дитини.

     Дитина – особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.

      Згідно ст.10 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на захист від всіх форм насилля, також вона вправі звернутися особисто до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів. Крім цього, право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14 років, гарантує ст.152/4 Сімейного кодексу України.

     Сімейним кодексом України передбачені відповідні правові гарантії охорони і захисту прав та інтересів сім’ї, здійснюється регулювання сімейних відносин, вирішення спорів між подружжям, батьками та дітьми, а також іншими членами сім’ї та родичів, а також визначені правові наслідки стосовно невиконання ними своїх обов’язків.

     У разі неможливості батьками виконувати свої батьківські обов’язки, вони можуть бути позбавлені батьківських прав. Також слід зазначити, що прийнята низка законів та положень, які сприяють забезпеченню належних умов для зростання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, шляхом влаштування їх у сім’ї виховання та спільне проживання.

     Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» визначає правові і організаційні основи попередження насильства в сім’ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї.

Члени сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.  

Кримінальним кодексом України не визначається окрема відповідальність за насилля в сім’ї.

Адміністративна відповідальність за скоєний злочин в сім’ї передбачена ст.173-2Кодексом України про адміністративні правопорушення та тягне за собою накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від тридцяти до сорока годин, або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк до п’яти діб.

     Слід зазначити, що законодавством передбачені різні форми покарання,  в залежності від тяжкості скоєного злочину, - від стягнення штрафу до позбавлення волі строком до 2 років. В деяких випадках на більш тривалі терміни.

Однак, існуюча практика показує, що стягнення штрафу за скоєний злочин в сім’ї зупиняє жінок звертатися до міліції, за звичай це впливає на сімейний бюджет, тим самим негативно впливає на всіх членів сім’ї.

     Таким чином, правовий захист від насильства забезпечує достатньо широкий спектр можливостей. Існує багато органів та служб, які в змозі допомогти та вирішити питання сімейного насильства. В Україні прийнято ряд законів, які сприяють  попередженню насильства в сім’ї та гарантують охорону та захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина, в тому числі дитини.

     Однак, треба приділити увагу правовому вихованню дітей та їх батьків. По-перше, слід правильно інформувати про існуючі органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї.

По-друге, необхідна тісна співпраця громадських організацій та органів влади та місцевого самоврядування.

Також слід приділити особливу увагу психологічному відношенню жертв насильства до можливого рішення їх проблеми. Слід розвивати довіру до органів, на які покладаються повноваження, передбачені Законом.

22 травня 2015

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.

Частиною цивільної дієздатності фізичної особи є здатність нести майнову відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання своїх цивільних обов'язків.

Неповнолітній несе самостійну відповідальність за порушення договору, якщо такий договір: а) укладений ним самостійно згідно закону (наприклад, роздрібна купівля-продажу, міна, дарування, як дрібні побутові правочини, договір на опублікування літературного твору, договір банківського вкладу (рахунку); б) укладений за згодою законних представників. При цьому важливою є норма, викладена у другому реченні ч. 2 ст. 33 ЦК про те, що за недостатності у неповнолітньої особи майна для відшкодування збитків, її законні представники несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність, яка регулюється правилами ст. 619 ЦК.

Автоматично виникає запитання стосовно того, чи поширюється остання норма про покладення договірної майнової відповідальності на батьків, якщо у неповнолітнього недостатньо майна, на відносини, охоплені ч. 1 ст. 33, коли неповнолітній самостійно уклав правочин. Думаємо, що розташування правил про додаткову відповідальність законних представників в окремій частині коментованої статті не є випадковим. Можливість притягнення зазначених осіб до відповідальності існує лише тоді, коли вони самі згоду на вчинення неповнолітньою особою правочину, взявши на себе тим самим зобов'язання відповідати за наслідки його невиконання. Якщо ж неповнолітній є абсолютно самостійним у праві укласти правочин, цілком логічним є той факт, що відповідальність за його невиконання або неналежне виконання він також несе самостійно.

Ст. 33 не дає відповіді щодо майнових наслідків вчинення неповнолітнім правочину, який він не мав права укладати самостійно, без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним із застосуванням загальних правових наслідків у вигляді двосторонньої реституції. При цьому, якщо неможливо повернути предмет правочину, а у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину. З цього випливає, що в інших випадках відповідальність за договором, укладеним неповнолітнім за межами його цивільної дієздатності, може нести лише сам неповнолітній.

У недоговірних зобов'язаннях неповнолітній відповідає за завдану ним шкоду на загальних підставах, а при відсутності або недостатності у нього майна, достатнього для відшкодування, додаткова відповідальність покладається на законних представників, в тому числі на заклад, який за законом виконує щодо нього функції піклувальника (ст. 1179 ЦК).

У передбачених цією статтею випадках додаткову відповідальність несуть обидва з батьків, незалежно від наявності факту спільного проживання з дитиною.

21 травня 2015

Перевантажуючи людину надмірною Інформацією, систематично створюючи через ЗМІ емоційне суспільне напруження, жорстко обмежуючи час для прийняття принципових рішень, сучасне інформаційне суспільство формує практично ідеальні умови для маніпулювання громадською свідомістю. За цих обставин надзвичайно важливо, щоб якомога більша частина людської спільноти не лише навчилася бачити, розпізнавати, ідентифікувати маніпулятивні дії, а й мала чітке уявлення про механізми та можливості психологічного захисту від них.

Специфіка захисту від маніпулювання полягає в захисті права особи (колективу, суспільства) на вільне (без зовнішнього тиску та впливу) волевиявлення стосовно чинної форми правління, структур офіційної влади, політичних сил тощо. Такий захист може здійснюватися на чотирьох рівнях:

o захист цілісності "Я";

o підтримання позитивного Я-образу в міжособистісній взаємодії;

o захист цілісності групи у відповідь на внутрішню загрозу розпаду;

o захист цілісності групи від руйнування факторів міжгрупової взаємодії. Отже, на всіх рівнях суб'єктом захисту залишається особи. Саме тому

всі захисні стратегії ґрунтуються на стратегіях захисної поведінки індивіда як члена групи у ставленні до представників іншої групи.

Виокремлюють дві категорії захисту від маніпулювання - несвідомий (напівсвідомий) і свідомий.

Несвідомий (напівсвідомий) захист

Підсвідомість містить величезний обсяг спресованої інформації про оточення, концентрований досвід попередніх поколінь, моделі ймовірних реакцій на зовнішні виклики. Саме тому в критичні моменти, коли людина ще не до кінця відчуває (розуміє) сам факт агресії (манілулятивний вплив є витонченим інструментом агресивної поведінки), автоматично на рівні підсвідомості може включитись психологічний захист. Характерно, що сама людина часто цього не помічає, оскільки ще не усвідомлює, що в основі її поведінки лежить підсвідома захисна реакція.

Несвідомий (напівсвідомий) захист від маніпулятивного впливу ґрунтується на захисних механізмах психіки - системі регуляторних механізмів, спрямованих на усунення або мінімізацію негативних переживань, які травмують особу. Ці переживання пов'язані здебільшого з внутрішніми або зовнішніми конфліктами, станами тривоги, дискомфорту. Механізми захисту направлені на збереження стабільності самооцінки особи, її образу.

Психологічний захист виявляється в бажанні та діях індивіда щодо збереження звичної думки про себе, запереченні, ігноруванні або спотворенні інформації, яку він розцінює як шкідливу, загрозливу, несприятливу, таку, що руйнує усталену картину світу, звичні, комфортні, традиційні уявлення про себе й інших.

Захисні механізми психіки характеризуються такими рисами: а) вони діють непомітно на рівні підсвідомості, й людина не усвідомлює ні причин, ні мотивів, ні цілей, ні самого факту своєї захисної поведінки щодо певного явища або об'єкта; б) захисні механізми завжди спотворюють, фальсифікують чи підміняють реальність.

Фахівці нараховують від 15 до 23 форм захисних механізмів психіки, основними з яких є:

o заперечення - несвідома відмова від негативної для самооцінки інформації;

o витиснення - активний спосіб запобігання внутрішньому конфлікту, що передбачає усунення негативної інформації зі свідомості та дії, спрямовані на збереження позитивного уявлення про себе;

o раціоналізація - вербалізація на перший погляд логічних думок та висновків для неправдивого пояснення, виправдання своїх невдач; знаходження помилкових, але прийнятних дня особи пояснень, які б виправдовували ЇЇ вчинки;

o інтелектуалізація - неусвідомлюваний контроль над емоціями та Імпульсами, який особа встановлює за допомогою просторових міркувань, побудови гіпотез і теорій, які мають на меті пояснити причини певної невдачі об'єктивними життєвими обставинами, а не суб'єктивними факторами, зокрема власною нездатністю, неспроможністю на адекватну ситуації дію;

o сублімація - трансформація одного виду психічної енергії в інший (витиснена в несвідоме енергія нереалізованої потреби переводиться в інший канал). Наприклад, секс - у творчість; агресія - у політичну активність;

o трансфер (консервація) - демонстративне дотримання старих правил гри та виконання засвоєної ролі (незмінний шаблон поведінки), незважаючи на зміну ситуації;

o регресія - повернення за умов стресу до менш складних, менш структурно впорядкованих і менш розчленованих способів реагування, до типів поведінки, характерних для дитинства;

o проекція - несвідоме приписування іншій особі власних бажань, прагнень, особистих якостей, переважно негативних. Причиною такого захисту є неусвідомлене прагнення зберегти свій статус;

o ідентифікація - несвідоме ототожнення себе з іншим об'єктом, установлення з ним емоційного зв'язку, приписування собі якостей інших людей (найчастіше авторитетних), їхніх ідей та соціальних норм. Вона допомагає індивіду перебороти почуття власної неповноцінності, набути впевненості в собі. Зовнішніми ознаками ідентифікації є спроби наслідування зовнішнього вигляду, манери поведінки тощо;

o розщеплювання - неадекватне визначення позитивного й негативного при оцінюванні себе та інших, внутрішнього світу й зовнішньої ситуації. Часто відбувається різка зміна "плюсів" і "мінусів", оцінки стають нереалістичними та нечіткими. Нерідко вони протилежні, але існують паралельно ( з одного боку, звичайно.., а з іншого - поза сумнівом ...");

o ідеалізація - перебільшення сили й авторитету іншої людини. Цей захисний механізм ґрунтується на завищеній емоційній самооцінці або оцінці іншої особи. Так створюються кумири. Зворотним боком ідеалізації єзнецінення - захисний механізм, оснований на заниженні цілей, досягнень інших людей і власних невдач із метою уникнення неприємних переживань;

o інтроєкція - некритичне переймання чужих переконань та установок;

o фанатизм - уявне злиття бажаного й дійсного;

o зміщення (каналізація) - спрямування емоцій (зазвичай гніву) на об'єкти, тварин або людей, які індивід сприймає як менш небезпечні, ніж ті, що справді викликають гнів;

o заміщення - звільнення людини від внутрішнього напруження через нереалізовану дію, спрямовану на недосяжний об'єкт, шляхом перенесення: а) терміну дії; б) самого об'єкта в сприятливу (доступну) ситуацію;

o виключення - послаблення внутрішнього конфлікту шляхом переживання (читаючи художній твір, людина переживає разом із його героями, і на цьому тлі її проблеми стають менш значущими);

o ізоляція - захист від травмуючих чинників шляхом розривання емоційних зв'язків з іншими людьми, припинення співпереживання. Серед прийомів ізоляції - зупинки в процесі мислення, використання формул та ритуалів і - ширше - вся сукупність прийомів, міркувань, що дають змогу перервати тимчасову послідовність думок або дій.

Усі ці механізми є способами захисту людини від внутрішнього й зовнішнього тиску, маніпулятивної агресії.

На міжособистісному рівні психологічний захист від маніпулювання підтримує позитивний образ Я-суб'єкта, на міжгруповому - позитивний груповий Ми-образ. Дії маніпулятора, направлені на групу, можна поділити на зовнішні (ліквідація групи, її дискримінація, дискредитація результатів групової діяльності й т. ін.) та внутрішні (розпад, конфлікти, некерованість діяльності тощо) загрози.

Головною метою групового психологічного захисту виступає ліквідація загрози соціальній ідентичності індивіда шляхом збереження групи як цілісного й самостійного суб'єкта міжгрупової взаємодії. Категорія "цілісність групи" охоплює топологічний (просторовий), структурний і процесуальний (динамічний) аспекти.

Отже, дія захисних механізмів психіки неоднозначна й суперечлива: з одного боку, у відповідь на маніпулювання (загрозу) вони на рівні підсвідомості спотворюють, підміняють або фальсифікують реальність; з іншого - допомагають людині не лише швидко адаптуватися до складної (нової) реальності, а й у деяких випадках не потрапити під вплив маніпулятора. Неоднозначною є також оцінка групових захисних механізмів: вони деформують світобачення, консервують віджилі структури та зв'язки, блокують розвиток думки, водночас сприяючи збереженню стабільності, цілісності та життєздатності групи.

Свідомий захист. Першим етапом свідомого захисту від маніпуляції є її виявлення й розпізнавання. На думку В.Шейнова, основна ознака того, що людиною маніпулюють, - це відчуття незручності, внутрішньої боротьби: доводиться робити чи говорити те, що зовсім не хочеться. Однак для остаточного виявлення та розпізнання маніпулятивного акту цього не достатньо. Виявити його можна, ретельно відстежуючи зміни ситуації, спричинені маніпулятивною дією, та аналізуючи механізми останньої.

21 травня 2015

Вибори базуються на виборчому праві - сукупності юридичних норм, які регулюють участь громадян у виборах органів влади, організацію і проведення виборів, відносини між виборцями і представницькими органами.

У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади визнається народ, а вибори є легітимним засобом передання влади від нього до правлячої еліти. Якісний склад правлячої еліти, а отже якість самої політики, перебуває у прямій залежності від досконалості виборів.Вибори для абсолютної більшості громадян є не тільки основною, а й єдиною формою участі в політиці, тому в демократичних суспільствах виборам приділяється надзвичайно велика увага.

В основі правової регламентації виборчих кампаній лежать три найважливіших принципи:

1. забезпечення рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах;

2. принцип лояльності, відповідно до якого кандидати зобов'язані лояльно поводитись стосовно своїх суперників: не вдаватись до образ, приниження гідності, фальсифікацій тощо;

3. невтручання державного апарату в хід передвиборчої боротьби.

В Украаїні систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів:

1. Конституція України;

2. система спеціальних законів України про вибори: Закон "Про вибори народних депутатів України"; Закон "Про вибори Президента України"; Закон "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"; Закон "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим"; Закон "Про Центральну виборчу комісію"; Закон "Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим";

3. нормативно-правові акти конституційного законодавства: Закон "Про громадянство України"; Закон "Про об'єднання громадян"; Закон "Про мову" та ін.;

4. положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес: норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, пенсійного, фінансового, господарського, митного, інформаційного, сімейного, екологічного законодавства, законодавства про зв'язок.

20 травня 2015 року

Особи, які шукають притулку, і біженці володіють усіма правами й основними свободами, проголошеними в міжнародних договорах про права людини. Тому питання про захист біженців слід розглядати в ширшому контексті захисту прав людини. Створення державами після другої світової війни двох окремих організацій, які займаються відповідно питаннями прав людини й біженців, не означає, що ці питання не пов’язані одне з одним.

Діяльність Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини й Управління Верховного комісара у справах біженців нерозривно пов’язані одне з одним у тому розумінні, що перед обома організаціями стоїть спільна мета захисту людської гідності. Програма Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини стосується прав окремих осіб на території держав. Організація, яка займається питаннями біженців, була створена для відновлення мінімальних прав осіб після того, як вони залишили країни свого походження. Принциповий зв’язок між проблемами прав людини й біженців породжує декілька питань:

Перш за все, хто є біженцем і які його права у відповідності до міжнародного права? Які права осіб, що шукають притулку, і які не підпадають під категорію біженців у відповідності до Конвенції 1951 року й Протоколу 1967 року? Як можна відрізнити біженців від економічних мігрантів? Чи може міжнародне співтовариство позбавити захисту осіб, які, за їхнім твердженням, не мають захисту країни свого походження?

Крім того, який саме зв’язок між порушеннями прав людини й потоками біженців? В якій мірі ці порушення є причиною масового виходу? Яким чином можуть бути порушені права біженців у період отримання ними притулку в приймаючих країнах?

Нарешті, який взаємозв’язок між репатріацією й правами людини? Чи може репатріація бути по-справжньому добровільною, коли країна походження не може або не хоче гарантувати дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав своїх громадян?

Сучасна концепція міжнародного захисту зазнала поступової еволюції і зараз передбачає ряд інституційних і правових механізмів. Захист біженців і пошук довгострокових варіантів вирішення їхніх проблем – ось дві основні функції Управління Верховного комісара у справах біженців.

У практичному плані функції забезпечення міжнародного захисту включають недопущення примусового повернення, надання допомоги у розгляді запитів осіб, які шукають притулку, надання правових консультацій і допомоги, сприяння у вжитті заходів щодо забезпечення фізичної безпеки біженців, сприяння добровільній репатріації та надання відповідної допомоги; а також надання допомоги біженцям у переселенні (стаття 8 Статуту УВКБ).

Таким чином, функція міжнародного захисту має правову основу, і Верховний комісар зобов’язаний її забезпечувати. Право користуватися захистом, хоча воно і не виділене як окреме право, мається на увазі в Конвенції 1951 року та її основоположних принципах, зокрема заборони примусового повернення.

Крім того, багато загальновизнаних прав людини прямо поширюються на біженців. До них належать право на життя, захист від катувань і поганого поводження, право на громадянство, право на свободу пересувань, право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну, право не зазнавати примусового повернення.

Ці права поруч з іншими громадянськими, політичними, економічними, соціальними і культурними правами стосовно всіх осіб, як громадян, так і не громадян, закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, які разом складають Міжнародний білль про права людини:

a) «Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання чи вигнання» (Загальна декларація прав людини, стаття 9);

b) «Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах та користуватися цим притулком» (Загальна декларація прав людини, стаття 14);

«Кожна людина має право на громадянство» (Загальна декларація прав людини, стаття 15);

«Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну». (Загальна декларація прав людини, стаття 13; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, стаття 12).

20 травня 2015 року

Особи, які шукають притулку, і біженці володіють усіма правами й основними свободами, проголошеними в міжнародних договорах про права людини. Тому питання про захист біженців слід розглядати в ширшому контексті захисту прав людини. Створення державами після другої світової війни двох окремих організацій, які займаються відповідно питаннями прав людини й біженців, не означає, що ці питання не пов’язані одне з одним.

Діяльність Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини й Управління Верховного комісара у справах біженців нерозривно пов’язані одне з одним у тому розумінні, що перед обома організаціями стоїть спільна мета захисту людської гідності. Програма Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини стосується прав окремих осіб на території держав. Організація, яка займається питаннями біженців, була створена для відновлення мінімальних прав осіб після того, як вони залишили країни свого походження. Принциповий зв’язок між проблемами прав людини й біженців породжує декілька питань:

Перш за все, хто є біженцем і які його права у відповідності до міжнародного права? Які права осіб, що шукають притулку, і які не підпадають під категорію біженців у відповідності до Конвенції 1951 року й Протоколу 1967 року? Як можна відрізнити біженців від економічних мігрантів? Чи може міжнародне співтовариство позбавити захисту осіб, які, за їхнім твердженням, не мають захисту країни свого походження?

Крім того, який саме зв’язок між порушеннями прав людини й потоками біженців? В якій мірі ці порушення є причиною масового виходу? Яким чином можуть бути порушені права біженців у період отримання ними притулку в приймаючих країнах?

Нарешті, який взаємозв’язок між репатріацією й правами людини? Чи може репатріація бути по-справжньому добровільною, коли країна походження не може або не хоче гарантувати дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав своїх громадян?

Сучасна концепція міжнародного захисту зазнала поступової еволюції і зараз передбачає ряд інституційних і правових механізмів. Захист біженців і пошук довгострокових варіантів вирішення їхніх проблем – ось дві основні функції Управління Верховного комісара у справах біженців.

У практичному плані функції забезпечення міжнародного захисту включають недопущення примусового повернення, надання допомоги у розгляді запитів осіб, які шукають притулку, надання правових консультацій і допомоги, сприяння у вжитті заходів щодо забезпечення фізичної безпеки біженців, сприяння добровільній репатріації та надання відповідної допомоги; а також надання допомоги біженцям у переселенні (стаття 8 Статуту УВКБ).

Таким чином, функція міжнародного захисту має правову основу, і Верховний комісар зобов’язаний її забезпечувати. Право користуватися захистом, хоча воно і не виділене як окреме право, мається на увазі в Конвенції 1951 року та її основоположних принципах, зокрема заборони примусового повернення.

Крім того, багато загальновизнаних прав людини прямо поширюються на біженців. До них належать право на життя, захист від катувань і поганого поводження, право на громадянство, право на свободу пересувань, право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну, право не зазнавати примусового повернення.

Ці права поруч з іншими громадянськими, політичними, економічними, соціальними і культурними правами стосовно всіх осіб, як громадян, так і не громадян, закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, які разом складають Міжнародний білль про права людини:

a) «Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання чи вигнання» (Загальна декларація прав людини, стаття 9);

b) «Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах та користуватися цим притулком» (Загальна декларація прав людини, стаття 14);

«Кожна людина має право на громадянство» (Загальна декларація прав людини, стаття 15);

«Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну». (Загальна декларація прав людини, стаття 13; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, стаття 12).

19 травня 2015 року

«Терпимість» навряд чи можна мислити без «іншого». Поняття «інший» отримало в останні десятиліття незвичайну популярність, ставши об'єктом пильної уваги філософів, культурологів і антропологів. Але і задовго до цього «іншого» був предметом роздумів, щонайменше для тих, кого хвилювала проблематика терпимості. Адже з самого початку терпимість розумілася як одне з можливих відносин до іншого. Спочатку мова йшла переважно, якщо не виключно, про релігійної терпимості, надалі сфера приложимости поняття «терпимість» почала розширюватися. Сьогодні під час обговорення суспільних відносин або взаємовідносин між різними культурами вже важко обійтися без поняття терпимості по відношенню до іншої, де в якості «іншого» може виступати іншалюдина, інша культура, інша релігія і т.д. Мабуть, недостатньо сказати, що поняття «інший» важливо для розуміння того, що таке толерантність. Швидше можна стверджувати, що терпимість неможливо помислити без поняття «інший»: говорити про терпимість означає говорити про «мій» ставлення до «іншого». Чому ж «інший» настільки важливий для розуміння терпимості? Мабуть, тому, що «інший» перебуває у відношенні заперечення до мого «я», і терпимість - це не що інше, як спроба звести нанівець руйнівну дію цього заперечення. Представляється абсолютно очевидним, і разом з тим надзвичайно поважним, що таке заперечення не може бути усунуто начисто. Терпимість не знищує заперечення, вона переводить його в такій «модус», в якому це заперечення перестає мати руйнівні наслідки для нашого виживання або процвітання. 
Ось чому терпимість можна визначити як спосіб подолання заперечення - переходу від заперечення як відносини між двома протилежностями до їх єдності, знімаємо їх взаємне заперечення. 
У результаті ми можемо говорити про два аспекти: як такі, два «інших» залишаються взаємно протилежні, однак незважаючи на це утворюють єдність, у якому така взаємна протилежність знята. 
З точки зору свого джерела між двома протилежними «іншими» може бути двояким. З одного боку, два «інших» можуть протистояти, заперечуючи один одного, якщо їх реально пов'язує щось спільне. Так протистоять один одному два індивіда одного біологічного виду, що ділять загальні харчові ресурси. Точно так само протистоять один одному в людиною суспільстві люди, володіючи різними можливостями використовувати спільні ресурси. Однак людина, на відміну від природних істот, вміє долати це взаємне заперечення двох індивідів, засновуючи своє співіснування на загальному соціально-економічному устрої. Такий перехід від індивідуального до загального передбачає і терпимість, оскільки витісняє взаємне заперечення на периферію відносин, заміщуючи її спільною згодою, що займає тепер центральне місце. 
З іншого боку, двоє можуть протистояти один одному, якщо їх реально не пов'язує щось спільне, проте вони вважають, що воно неодмінно має їх пов'язувати. Так буває, коли мова йде про релігійну або наукової істини. Істина єдина, і якщо погляди двох відрізняються, тільки один (або жоден) з них може мати рацію, але ніяк не обидві. Таким чином, двоє заперечують одне одного у своєму ставленні до істини. Якщо вони беруть проблему всерйоз, не виключено, що таке протистояння виллється в насильство. Єдиний спосіб справитися з ситуацією - змусити обох повірити, що їхнє протистояння не має життєво важливого значення, а тому може повинно прийняти форму, не передбачає знищення опонента (мирне обговорення розбіжностей і т.п.). Таке мирне співіснування двох різних розумінь істини неодмінно має грунтуватися на якомусь спільній угоді, яке замінювало б витісняється на периферію протистояння. Останнє міркування призводить даний випадок до вже розібрані вище. 
Підіб'ємо підсумок. Логічна структура поняття «терпимість» утворена як перехід від заперечення до його зняття. Це зняття досягається завдяки узагальнення приватного та освіти єдності багато чого (перший випадок заперечення). Коли така стратегія непремліма з міркувань логіки (другий випадок: Поправді або А, або не-А, але ніяк не обидва відразу), руйнівний заперечення витісняється на периферію, і залишається там, тоді як центр віддається спільної згоди про співіснування. Ця загальна схема обгрунтовує багато, якщо не всі, сучасні теорії, так чи інакше пов'язані з поняттям «терпимість». Коли говорять про «багатоукладності культури», незмінно мають на увазі, що, скільки б не розрізнялися «точки зору» різних культур, є якісь загальні принципи, з приводу яких ці різні культури зобов'язані прийти до згоди, якщо вони бажають співіснувати. Такі принципи не обов'язково численні. Істотно лише те, що у випадку суперечності будь-якої специфічної установці будь-якої культури пріоритет завжди повинен віддаватися їм, цим принципам,-інакше «терпимість» перетворюється на «вседозволеність» і «потурання», що призводить в кінці кінців до загального розпаду суспільства . Це добре відоме положення-не більше ніж наслідок логічної структури відносини єдності і множинності, в якому множинне, будучи узагальненість, неминуче втрачає частину свого різноманіття, втрачаючи деякі з взаємно-несумісних рис. Вірно, що сучасні теорії перерозподіляють співвідношення між пріоритетним загальним і дозволяє культурноюспецифікою в кількісному відношенні на користь останньої і ставлять за мету, переконати нас у тому, що прагнення до завоювання наукової чи релігійної істини не повинно призводити до придушення опонента, однак ніщо з цього не змінює логічну структуру заперечення і його зняття завдяки терпимості. 

15 травня 2015

Вибори в Україні - це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів. За територіальною ознакою вибори бувають:

1. загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2. місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об'єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

§ вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;

§ вибори на посаду Президента України;

§ вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

§ вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

§ вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

§ чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;

§ позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

§ повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

§ вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

§ вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

- загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

- частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

- дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

- недійсні, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

Врешті за порядком визначення результатів виборів розрізняють виборчу систему:

1.мажоритарна;

2.пропорційна;

3.змішана.

14 травня 2015

Метою активного захисту є викриття маніпулятора й завдання йому удару у відповідь. На практиці активний захист часто становить логічне продовження пасивного. Основні фази активного захисту такі:

1. Установлення факту маніпуляції. Полягає в аналізі змін у ситуаціях взаємодії, поведінці адресата маніпулятивного впливу.

2. Оцінка ситуації. Виокремлюють фактори та обставини, які сприяють чи заважають маніпулятивному впливу.

3. Усвідомлення змісту маніпуляції. З'ясовують причини, мотиви, цілі, форми й методи маніпулятивного впливу.

4. Установлення контролю за емоціями. Вдаються до прийомів управління власними емоціями.

5. Збивання темпу й ритму маніпулятивного впливу. Досягають шляхом демонстративного мовного або фізичного виходу з контакту.

6. Відновлення силового балансу стосунків. Намагаються заблокувати канали шляхом маніпулятивного впливу та саму можливість стереотипної автоматичної реакції на дії й слова маніпулятора, актуалізуючи вміння говорити "ні", діяти без пояснень і поступок; підкреслено демонструють самостійність у поведінці тощо.

7. Зайняття й декларування чіткої позиції в питанні, яке є предметом маніпуляції. Опонентові не дають змоги обирати (висувати) альтернативу; ігнорують факти й аргументи, які наводить маніпулятор на підтвердження своїх думок; симулюють і демонструють гнів та нетерпіння.

8. Виведення маніпулятора зі стану емоційної рівноваги. Змістом цієї фази активного захисту є перенесення вістря критики аргументів опонента на його персону; виголошення насмішок, звинувачень, докорів; застосування щодо опонента некоректної аргументації й т. ін. У такий спосіб опонента доводять до стану роздратування, різкого порушення психічної рівноваги.

9. Провокування маніпулятора до "самовикриття", тобто озвучення мети маніпуляції. Ефективним провокаційним засобом є застосування "техніки зіпсованої платівки": у відповідь на посилення психологічного тиску адресат формулює й багаторазово повторює під час діалогу коротку фразу, яка містить важливе повідомлення нападаючому або маніпулятору. Техніка відома також під назвою "правило британського старшини", яке звучить так: "Спочатку скажіть їм, що саме збираєтеся їм сказати. Потім скажіть їм те, що саме ви їм сказали. І тоді вас, можливо, почують".

Потужні засоби активного захисту, що здатні вивести з рівноваги маніпулятора, - постійне акцентування на "слабких сторонах" його декларацій;

вимагання чіткої відповіді на пряме питання: "Чого ви конкретно бажаєте?", "Чого ви від мене добиваєтесь?".

10. Викриття факту маніпуляції та розкриття її суті. На цьому етапі захисту важливо розкрити мету, спосіб, призначення, особливості застосування та можливі наслідки маніпулятивного впливу і запропонувати маніпулятору зручну й безпечну модель його поведінки з метою блокування подальших спроб психологічного тиску.

11. Контрманіпуляція. У ній використовують практично весь арсенал форм, методів та прийомів маніпуляції в умовах, створених маніпулятивною дією суб'єкта нападу. До цього найпотужнішого захисту вдаються, якщо маніпулятор після викриття не припиняє психологічного тиску. У процесі здійснення контрманіпуляції доцільно застосовувати різні прийоми та методи; швидко змінювати тактику; частіше використовувати ту маніпулятивну зброю, якою він володіє найкраще.

Отже, активний захист від маніпулювання проходить у своєму розвиткові три етапи: аналіз (установлення факту маніпуляції; оцінювання ситуації; усвідомлення змісту маніпуляції); підготовка (встановлення контролю за емоціями; відновлення силового балансу стосунків); дія (збивання маніпулятивного впливу з темпу й ритму; зайняття і декларування чіткої та ясної позиції в питанні, яке є предметом маніпуляції; виведення маніпулятора зі стану емоційної рівноваги; провокування маніпулятора до "самовикриття", тобто озвучення мети маніпуляції; викриття факту маніпуляції та розкриття її суті; контрманіпуляція).

Цікаву модель протидії маніпулюванню, що ґрунтується на шести правилах, пропонують німецькі дослідники Андреас Ендмюллер та Томас Вільгельм:

1. Залишайтеся справедливим й об'єктивним. Стежте за правильністю та істинністю аргументації.

2. Залишайтеся спокійним і незворушним, максимально зберігайте почуття гідності та впевненості, не піддавайтеся на провокації.

3. Не заражайтеся емоціями маніпулятора, не реагуйте прямолінійно. Зберігайте контроль за ходом бесіди. Адресат маніпуляції демонструє типові захисні реакції: маніпулятор несправедливий або емоційний, і ми стаємо несправедливими й емоційними і т. д. Маніпулятор - усвідомлено чи ні - спекулює на цих реакціях. Необхідно перервати (заблокувати) роботу механізму реагування на подразник, щоб зберегти контроль за розмовою.

4. Наполегливо просувайтеся своєї мети. Переймайте ініціативу. Стежте за тим, щоб ініціативу не перехопили; до своїх цілей прагніть завзято, якщо цього вимагає ситуація. Варто чітко сформулювати свою мету ще до початку бесіди й подумки її дотримуватися протягом розмови.

5. Концентруйтеся на конкретній поведінці. Забудьте про типи людей. Не варто оцінювати поведінку людини за шаблоном: "рідкісна зануда", "типовий пліткар" тощо. Стереотипне бачення заважає об'єктивному аналізу ситуації, впорядкуванню й фільтруванню сприйнятого. Людина прагне підтвердити свою шаблонну оцінку, що позбавляє її шансів провести бесіду в потрібному руслі. Краще сконцентруватися на конкретній поведінці, а якщо в ній щось не подобається, прямо висловити це. Наприклад: "Шановний колего, Ви перериваєте мене вже втретє. Я дав Вам можливість висловитися, тепер дозвольте це зробити мені...".

6. Полегшіть своєму опонентові шлях до відступу. Зробіть можливим повернення до співпраці. І після найгрубіших випадів маніпулятора можна повернути розмову в ділове русло, підпорядкувати її пошуку спільного оптимального рішення. Таку можливість пропонують опонентові, навіть якщо він поводиться не зовсім тактовно.

Отже, у мистецтві самозахисту від маніпулювання немає і не може бути готових (єдиних) рецептів. Люди незалежно від того, хто з них є суб'єктом маніпулювання, а хто - об'єктом, суттєво різняться психічними особливостями та фізичним розвитком. Тому кожна людина може (повинна) створювати свій комплекс прийомів і способів самооборони, який, до речі, не може бути універсальним. При формуванні власної моделі захисту не слід сліпо копіювати те, що роблять чи рекомендують інші: її варто створювати на основі знань про себе, власних навичок, умінь, досвіду та потенційних можливостей. У зв'язку з цим фахівець із проблем психології, тактики й техніки самооборони від хуліганських і злочинних зазіхань А.Тарас у книзі "Бойова машина: керівництво із самозахисту" наголошує: "В основі самозахисту повинні лежати ті прийоми, які найкраще виходять саме у вас. Тому що захищати свою честь, своє майно, своє здоров'я і своє життя доведеться саме вам, а не іншим". Такий комплекс може бути невеликий за кількістю технічних і тактичних елементів. У ситуаціях "середньої екстремальності" вистачить і мінімуму".

Пасивні й активні форми захисту можна ефективно використати в процесі політичних переговорів, консультацій, дискусій, токшоу, зустрічей кандидатів у народні депутати з виборцями тощо.

13 травня 2015

Африка

Починаючи з кінця 50-х років зростання кількості біженців, які рятуються від війни і внутрішніх конфліктів в Африці, призвело до прийняття, за загальною оцінкою, найбільш всеохоплюючого і важливого регіонального договору, який стосується біженців. 10 вересня 1969 року Організація африканської єдності прийняла Конвенцію ОАЄ, яка регулює специфічні аспекти проблеми біженців в Африці. Головне значення цієї Конвенції полягає в тому, що в ній подається більш широке визначення терміну «біженець». Як вважали держави Африки, «цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань» є недостатнім критерієм для того, щоб врахувати всі ситуації, які стосуються біженців Африки.

У другому пункті статті 1 Африканської конвенції передбачається, що термін «біженець» застосовується також до будь-якої особи, яка з огляду на зовнішню агресію, окупацію, іноземне панування чи події, які серйозно порушили громадянський порядок на частині чи на всій території країни її походження чи громадянства, змушена залишити своє звичне місце проживання з метою пошуку притулку в іншому місці за межами країни її походження чи громадянства».

Конвенція ОАЄ доповнює, а не дублює Конвенцію 1951 року. Окрім широкого визначення терміну «біженець», Конвенція ОАЄ регулює питання про притулок (стаття II). У ній містяться також важливі положення про добровільну репатріацію (стаття V) і про заборону підривної діяльності біженців (стаття III).

За станом на лютий 1992 року Конвенція ОАЄ була ратифікована 42 державами.

Європа

Рада Європи прийняла декілька документів з питань про біженців. До деяких найбільш важливих належать:

a) Європейська угода про скасування віз для біженців (від 1959 року);

b) резолюція 14 (1967) про надання притулку особам, які знаходяться під загрозою переслідування;

c) Європейська угода про передачу відповідальності стосовно біженців (від 1980 року);

d) рекомендації про узгодження національних процедур, які стосуються надання притулку (від 1981 року);

e) рекомендації про захист осіб, які задовольняють критеріям Женевської конвенції і офіційно не є біженцями (від 1984 року);

f) Дублінська конвенція (1990 року), в якій установлюються критерії визначення, яка держава-член несе відповідальність за розгляд прохання про надання притулку, коли заявник подав заяву про надання притулку одному чи декільком державам-членам Співтовариства.

У європейських конвенціях про видачу осіб і соціальне забезпечення також містяться положення, які стосуються біженців. Інші угоди, укладені державами-члєнами Європейського співтовариства, перераховані нижче.

Латинська Америка

Латинська Америка має давні традиції в галузі надання притулку. Договір про міжнародне кримінальне право, підписаний в Монтевідео в 1889 році, є першим регіональним договором, у якому розглядаються питання надання притулку. Пізніше були підписані Каракаська конвенція про територіальний притулок (у 1954 році) та інші угоди про надання притулку.

У 80-ті роки спалах громадянських конфліктів у Центральній Америці призвів до масового виходу майже 1 млн. осіб, створивши серйозні економічні й соціальні проблеми для країн, в які направлялися ці масові потоки населення.

У 1984 році ці «приймаючі» країни прийняли Картахенську декларацію про біженців, у якій установлювалися правові основи поводження з центральноамериканськими біженцями, включаючи принцип заборони примусового повернення, важливість інтеграції біженців та зусиль щодо викорінення причин, що породжують проблему біженців.

Визначення терміну «біженець» у Декларації аналогічне тому, яке подається в Конвенції ОАЄ, – під ним слід розуміти також «осіб, які залишили свою країну, оскільки їхнє життя, безпека чи свобода виявилися під загрозою внаслідок загального насильства, іноземної агресії, внутрішніх конфліктів, масового порушення прав людини та інших обставин, які серйозним чином порушили громадський порядок» (пункт 3 частини III).

Картахенська декларація не має обов’язкового характеру для держав. Однак вона застосовується практично цілим рядом держав Латинської Америки, і в деяких випадках її положення були включені у внутрішнє законодавство.

12 травня 2015

Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, багаторічні насадження може бути припинене за згодою власника у разі викупу земельної ділянки, на якій вони розміщені, для суспільних потреб чи за рішенням суду в разі її примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності з обов'язковим попереднім і повним відшкодуванням їх вартості.

Особа, право власності якої підлягає припиненню, має право вимагати надання їй в межах території, на яку поширюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, іншої земельної ділянки, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об'єкти.

У разі якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, питання про відчуження розглядається з кожним власником окремо.

До набрання законної сили рішенням суду про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності власник має право на власний розсуд розпоряджатися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, багаторічними насадженнями, що розміщені на такій земельній ділянці.

Власник земельної ділянки в разі її відчуження на користь іншої особи зобов'язаний попередити таку особу про рішення, прийняте органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб, та в десятиденний строк повідомити орган, що прийняв таке рішення, про відчуження земельної ділянки на користь іншої особи. Рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб зберігає свою чинність для нового власника земельної ділянки.

12 травня 2015

Рада національної безпеки і оборони ініціює створення резерву з демобілізованих військовослужбовців. Про це розповів секретар РНБО Олександр Турчинов. "Зараз РНБО підготовлений закон (законопроект), який буде підписаний і внесений президенту як невідкладний, в якому говориться, що на час особливого періоду всі, хто демобілізується і хто за станом здоров'я готовий захищати країну і може це робити - всі будуть вводитися в резерв першої категорії", - сказав він. За словами Турчинова, таким чином буде сформовано багатотисячний резерв, який буде готовий мобілізуватися без участі військкоматів.

Президент України Петро Порошенко підготував законопроект щодо створення резерву військовослужбовців першої категорії, до якого увійдуть ті, хто пройшли АТО. 

Про це заявив секретар Ради національної безпеки та оборони Олександр Турчинов, перебуваючи сьогодні в навчальному центрі Національної гвардії в селі Нові Петрівці.

«Військова загроза з боку Російської Федерації залишається. І саме тому в РНБО підготували законопроект, і він буде внесений президентом як невідкладний. В ньому йдеться про те, що на час особливого періоду всі, хто демобілізується, і хто за станом здоров’я готовий захищати країну, всі вони будуть вводитись в резерв першої категорії», - сказав Турчинов.

Він пояснив, що у разі небезпеки ці резервісти першими будуть ставати до строю, навіть без посередництва військкоматів. Вони будуть закріплені за тими чи іншими військовими частинами, де раніше проходили службу, і вони вже знатимуть, як діяти в надзвичайній ситуації.

Порошенко заявив, що проведення демобілізації буде іспитом для губернаторів

Він пояснив, що у разі небезпеки ці резервісти першими будуть ставати до строю, навіть без посередництва військкоматів. Вони будуть закріплені за тими чи іншими військовими частинами, де раніше проходили службу, і вони вже знатимуть, як діяти в надзвичайній ситуації.

8 травня 2015

Після виявлення та розпізнання маніпуляції обирають пасивну або активну форму захисту. Китайський воєначальник Сунь-Цзи радить: "Якщо противник має кращі позиції, не можна вступати в битву з ним у цьому місці. Якщо ж противник має, крім того, перевагу в силі, потрібно чекати, поки сили його не виснажаться, і тоді перемогти його стане реально...".

За певних обставин ефективним буде поєднання активної та пасивної форм захисту від маніпулювання. Отже, щоб правильно вибрати форму захисту, слід адекватно оцінити ситуацію.

Пасивний захист

Як правило, пасивний захист застосовують у двох випадках: коли об'єкт маніпулювання не знає, як вчинити, або не хоче псувати стосунки з маніпулятором. Важливою умовою застосування цієї форми захисту є витримка.

Суть пасивного захисту полягає в затримці власних спонтанних реакцій на дії маніпулятора. Усі способи пасивного захисту покликані знизити темп атаки, щоб виграти час для аналізу ситуації. Вони змушують маніпулятора розкрити свої задуми або відмовитися від них. Досвід показує, що в більшості випадків маніпулятор, зіткнувшись із пасивним захистом, припиняє використання маніпуляційних прийомів.

Форми пасивного захисту. Найефективнішими серед них є такі:

o відсутність реакції на слова маніпулятора ("не розчув", "не звернув уваги", "не помітив" тощо);

o тактовне, стримане й несподіване для маніпулятора мовчання;

o гра в "тупуватість" - "не зрозумів", "не второпав", "не збагнув" і т. ін.;

o формалізація спілкування, зведення спілкування з маніпулятором до формальних процедур (говорити тільки стандартні фрази; покликатися на начальство й на порядки, заведені в організації; довго заповнювати документи, примушувати співбесідника розписуватися в кожному; дати візитку й показати, що розмову закінчено);

o повне або часткове ігнорування слів маніпулятора;

o узяття інформації до уваги й відкладення рішення на потім, відмова від ухвалення рішення "тут і зараз";

o формальна згода на пропозиції маніпулятора, але з обмовкою, що буде зроблено тільки те, що залежить від адресата маніпулювання;

o повторення прохання маніпулятора, проте вже з питальною інтонацією тощо.

Ухилення від контакту уважають дієвим способом позбавлення від небажаних переживань чи рольових функцій. Основою стратегії цієї форми пасивного захисту є уникнення особою відвідування місць, де можливі зустрічі з потенційними маніпуляторами, і ухилення від ситуацій, які викликають небажані відчуття та реакції.

Якщо зустріч неминуча або вже відбувається, використовують тактику тайм-аутів і скорочення часу взаємодії з людиною, яку не хочуть бачити.

До техніки ухилення належать такі прийоми:

1. Тайм-аут:

o відвернення уваги на побутову подробицю;

o фізичний вихід із простору взаємодії за слушної нагоди;

o філософський вихід із ситуації шляхом виголошення риторичних запитань типу: "Що є істина?" або "Усі ми мислимо суб'єктивно...";

o використання жартів для переведення уваги співрозмовника на щось другорядне.

2. Скорочення інтервалів взаємодії:

o перенесення розмови на інший час;